Отправлено: 15.06.08 14:44. Заголовок: А судьи кто? (продолжение)

Скільки суддів працює в нашому суді?

- Сімнадцять Я з великим задоволенням називаю прізвища суддів Павла Микуляка, Юрія Короля, Івана Машкаринця, Ігора Івашкови-ча. Є й серед молодих такі, що зарекомендували себе якнайкраще. Це Ганна Фазекош і Тарас Бисага.
-Чи велике навантаження на суддів?

- Надзвичайно велике. Ми в цьому році вже розглянули 600 кримінальних справ, 6 тисяч - цивільних, 8 тисяч - адміністративних. Щодо правового виховання населення, то я б не поставив відмінної оцінки. Воно потребує докорінного поліпшення. Але незнання законів не знімає відповідальності, а пияцтво до того ще й ускладнює вину.


http://news.uzhgorod.ua/novosti/3868/

 Отправлено: 18.06.08 14:40. Заголовок: Шановна редакціє газ..

Шановна редакціє газети
«Правозахист»! Звер-
тається до вас мешканець села Дубриничі Перечинського району Кич Олександр Володимирович, 1985 року народження. Зважитися на цей крок мене змусила та несправедливість, яку проявили щодо мене як ті, хто довів мене до інвалідності, так і ті, хто б мав покарати їх зі всією строгістю закону за вчинений проти мене злочин.
Але щоб усе стало зрозуміло, почну з того, як почалися мої митарства. 28 жовтня 2005 року о 18 годині за київським часом в с. Дубриничі на вул. Берег мене побили троє п’яних: Сверлович Едуард і брати Учарови - Роман та Юрій. Мене було доставлено в Ужгород, в обласну лікарню без ознак життя. На диво лікарів, я вирвався із міцних обіймів смерті.
Як завжди, подібні випадки не залишаються поза увагою правоохоронних органів. Моїм також зайнялися працівники Перечинської районної міліції. Справу вів слідчий Томаш В., який з першого дня зайняв упереджену щодо мене, потерпілого, позицію.
Так, перше досудове слідство виявилося фарсом. Зокрема, слідчий Томаш В., який його проводив, притяг до кримінальної відповідальності тільки одну з осіб, які наносили мені побої, котрі спричинили тяжкі тілесні ушкодження, а саме Сверловича Е. Що стосується братів Учарових з Ужгорода, то слідчий, незважаючи на те, що свідки заявляли, що мене били не одна, а три особи, залишив їх у ролі свідків, а не обвинувачуваних. Мушу зазначити й таку деталь: брати Учарови на судові слухання так і не з’явилися жодного разу, незважаючи на те, що суд зобов’язував Перечинську прокуратуру застосувати їх привід. Перечинські прокурори заявляли, що «...братів Учарових нема, вони зникли, і їх шукає ужгородська міліція». Хоча насправді мій батько та адвокат зустрічалися з Учаровими, є навіть відеозапис однієї з розмов.
У тому, що прокурори та міліція Перечина займаються обманом, я переконався, зайшовши до Ужгородського міськвідділу міліції, що на вул. Гагаріна. На моє запитання, чи знаходяться у розшуку мешканці обласного центру Учарови, один із працівників сів за комп’ютер, переглянув списки. Однак таких прізвищ там не було. Тобто Учарових у розшук ніхто не подавав! Як же тоді їх могли розшукувати?!!
Що стосується обвинувального висновку, який було складено слідчим Томашом В., то це взагалі правовий нігілізм, який, до речі, було затверджено прокурором Перечинського району. Так, в експертизі було сказано, що мені завдано не менше двох умисних ударів, які за ступенем та характером виявлення навряд чи могли бути спричинені моїм падінням з велосипеда. У мене була розбита голова з тильної сторони, водночас був шрам на обличчі та нозі, синці по всьому тілу. Чи міг я сам собі це все заподіяти при падінні?! Однак слідчий в обвинувальному висновку згадав тільки про один нанесений удар. Звичайно, я був проти такого висновку…
Перечинський районний суд не міг відреагувати інакше, як направити справу на додаткове розслідування. Причому - іншому слідчому. Однак повторне досудове розслідування нічого не змінило. Справу став розслідувати начальник Перечинського СВ РВ УМВС України в Закарпатській області Заєць В.І. Ще до будь-яких слідчих дій він, вийшовши зі своєї машини, підійшов до мене в центрі Перечина та став погрожувати фізичною розправою, якщо я згадуватиму про братів Учарових, сказав, що посадить мене, і навіть замахнувся.
Далі було як у кіно: слідчий почав проводити допити, очні ставки, на яких став скеровувати слідство в інший від істини бік. І результат не примусив себе довго чекати. На свідків, які підтверджували моє побиття, почався тиск з боку Сверловича Е. Люди (причому вони були з іншими особами, які не проходять по справі) заявили Зайцю В.І. у письмовій формі про факт тиску, зокрема про те, що Сверлович погрожував їм відрізати язика, якщо будуть багато п... (висловився нецензурним словом). Обвинувачений також постійно перепиняє мене в селі на своїй машині і погрожує як мені, так і моїм батькам, фізичною розправою.
А що слідчий Заєць В.І.? Він просто бездіє. Підсудний продовжує злочинну діяльність, а він не змінює йому запобіжний захід, ніяким чином не реагує.
Не порушено кримінальної справи і щодо братів Учарових, які теж мене били. На мої запитання, чому таке можливе, слідчий Заєць В.І. відповідає: «Слідчим Перечинського РВ УМВС Томашом В. іще на першому досудовому слідстві була винесена постанова про відмову в порушенні кримінальної справи щодо Учарових, і я не маю ніякої юридичної можливості цю постанову скасувати». І це при тому, що суд вказав, що не всіх учасників мого побиття притягнуто до кримінальної відповідальност! А слідчий не знає, як порушити кримінальну справу проти тих, хто мене бив. Чи не парадокс?!
У ході повторного досудового розслідування, зважаючи на поведінку слідчого Зайця В.І., ми написали заяву у прокуратуру облаcті від 7 червня 2006 року про його відвід. Однак цим поважним органом вона була проігнорована. Перечинський суд разом з міліцією продовжували робити те, що їм було потрібно.
Все стає зрозумілим, коли виявилося, що в Перечинському РВ УМВС України в Закарпатській області працюють двоє родичів обвинуваченого Сверловича Е., а саме: начальник СРП РВ, заступник начальника міліції, начальник сектору роботи з персоналом, капітан міліції Баєв В.О. та Семйон В.М., які мають можливість і можуть впливати на результати розслідування.
Мені всього 21 рік. Мене
жорстоко побито, внас-
лідок чого мені діагностовано важку черепно-мозкову травму, забій головного мозку, масовий с/а крововилив, перелом основи черепа. Я став інвалідом. У мене постійно болить і крутиться голова, нудить, я втратив апетит, сильно схуднув.
Винні у моїй біді ні разу не були біля мене у лікарні чи вдома, у моїх батьків, бо вони збудували собі «міцний дах» у міліції Перечина. Не виключено, що його зробили гроші, і чималі. Я отримував такі повістки, які посилаються не потерпілому, а як мінімум убивці, чим мені завдано великої морально-психічної шкоди. Такі ж повістки надсилали і моєму батькові.
Ми зверталися за правдою та захистом до начальника міліції Перечинського району Готри П.П. Він з таким співчуттям та розумінням нас вислухав, пообіцяв «взяти все під свій контроль». Однак на повірку виявилося, що то були тільки красиві слова, але слова, нічого не варті. Бо пан начальник і не думав нікого контролювати. Мало того, коли я в жовтні лежав у лікарні, то наказав працівникам міліції знайти мене і силою привести на суд. Що ж це за начальник? Чому він підписував фальшиві документи, прикривав винних?
У мене є всі документи експертизи, яку видала обласна клінічна лікарня м. Ужгорода про моє побиття. Однак їх ніхто не бере до уваги. Натомість експерт Перечинської міліції пан Лаба спростовує результати цієї експертизи і надає свої, хоч він мене навіть не оглядав. Питається, звідки ж тоді він взяв дані про моє побиття і мій стан після нього? Чому пан Лаба дав неправдиві дані, а суддя Мишинчук Н.С. опиралася саме на них, роблячи усе, аби винних не було взагалі? Хто за це відповість?
Коли я лежав у лікарні, мені не дали змоги ознайомитися зі справою. Повістку прислали на три дні пізніше, як мені потрібно було прийти у міліцію. Вона прийшла 23, а я мав там бути 20. Конверт з повісткою кинуто у поштову скриньку у день, коли мене викликалося. Свідком цього є листоноша та конверт з датою.
Шановна редакціє! Мене покалічено, мене морально та психічно травмовано. Однак зло ніхто не намагається покарати. Ніхто не став розбиратися і дошукуватися істини. Справу повернули так, що нібито Сверлович Е. біг за Зброшком В.В., який «поштовхався» із свідком Вороном В.М. Можливо, ненароком зачепив мене, коли я їхав під гору на велосипеді, від чого я впав та вдарився, а брати Учарови взагалі ні при чому. Вони до мене й не доторкнулися. Хоч свідки, покази яких проігноровано, підтвердили факт побиття мене трьома особами: Серловичем та Учаровими.
На мою думку, частина матеріалів у кримінальній справі а.с. 2584, протокол допиту мене, як потерпілого, протокол ознайомлення мене із закінченням досудового слідства є сфальсифікованими. Дотепер не проведена почеркознавча експертиза по кримінальній справі. Суддя Мишинчук Н.С. в пожежному порядку відправила і тут же витребувала їх з НДКЦ УМВС в Закарпатській області назад. Так почеркознавча експертиза й не була проведена.
Як результат - вирок Пере-
чинського районного суду
від 3 листопада 2006 року, який є нічим іншим, як насмішкою над моїми стражданнями. Він, опираючись на явно сфальсифіковані матеріали справи, «керуючись ст.ст. 323, 324 КПК України, засудив: Сверловича Едуарда Юрійовича за ст. 128 КК України на 150 (сто п’ятдесят) годин громадських робіт…
За ст. 386 КК України Сверловича Е.Ю. визнати невинним та виправдати на підставі ст. 6 п.2 КПК України - у зв’язку з відсутністю складу злочину…
Стягнути з Сверловича Е.Ю. в користь держави 868 грн. затрат, понесених на лікування Ужгородською міською лікарнею, та 130 грн. затрат, понесених на лікування потерпілого Перечинською райлікарнею.
Головуюча: Мишинчук Н.С.
Суддя Перечинського районного суду: Мишинчук Н.С.»
На сьогодні я втратив усі надії домогтися справедливості і в міліції Перечинського району, і в прокуратурі, і в суді. Я ще не встиг заробити на життя, а змушений постійно оплачувати своє лікування, сподіваючись на одужання. Але правди не можу знайти. Можливо хоч газетна публікація приверне увагу відповідних органів до того «безпредєлу», який твориться на Перечинщині людьми у мундирах та мантії. Адже закон для всіх написаний один: винний - відповідай. Про його застосування правосуддям Перечинщини цього сказати не можу. На превеликий жаль...
ОЛЕКСАНДР КИЧ,
с. Дубриничі Перечинського район

 Отправлено: 19.06.08 12:20. Заголовок: ВИНОГРАДОВСКИЙ «КПП»..

ВИНОГРАДОВСКИЙ «КПП»
Как известно, каждый театр
начинается с раздевалки.
Украинские суды таковых не имеют, но четко следуют духу этого слова, «раздевая» граждан до последних трусов. Это так, к слову. Зато у них фактически у всех, и особенно у Виноградовского, четко отлажена пропускная система, своеобразный контрольно-пропускной пункт в иную державу. Где в качестве визы служит повестка. Если в Ужгородском суде еще можно в фойе перед трибуной с охранником где-то присесть и спрятаться от дождика, то в стольном вароше Виноградове охрана прямо у дверей. А далее ни в какую, мол, без повестки не пропущу и все. Аж диву даешься такой прыткости председателя суда Дворниченко, который на «свій власний розсуд» решил отредактировать и Конституцию Украины, и ее законы, четко предусматривающие открытость судопроизводства. Это означает, что граждане могут прийти в суд и послушать, о чем там говорят судьи в мантиях и без них. Кого и, главное, как судят. Именно последнее обстоятельство и привело к тому, что судьи, занимаясь беспределом, стараются оградить свои грязные делишки от глаз общественности вот такими КПП. Оно и понятно. К чему лишние уши, которые потом при желании могут свидетельствовать, что секретарь судебного заседания не исказил протокол, а судья запугивал свидетеля, принуждая его изменить показания, рассказать об иных нарушениях. В некоторых судах пошли еще дальше. Так, в Закарпатском апелляционном вообще на входе установили металлоискатель. Видать, закарпатских «шахидов» боятся. Одним словом, дожили. Боится «ваша честь» за свою зажравшуюся шкуру. А посему и ограждается от народа всякими там КПП и металлоискателями.
УДОСТОВЕРЕНИЕ… ЛИЧНОСТИ
Утро 8 декабря сего года
ничем не предвещало кон-
фликта и очередной судебной клоунады. Но по воле председательствующего господина В.Ключковича она, клоунада, и началась… с банального удостоверения личности.
По просьбе судьи присутствующий в зале председатель ЗОО ВГО «Правозахист» Михаил Темнов предъявил судье доверенность и иные документы от организации на ведение дел в суде. На просьбу В.Ключковича представить документы, удостоверяющие его личность, Михаил Темнов передал ему единственный имеющийся при нем документ – разрешение на оружие МВД Украины с фотографией, подписанное начальником УМВД в Закарпатской области генералом Ю.Раховским. Далее и завязался диалог.
– Это не документ, – сходу веско заключил судья.
– А что, оружие у нас можно носить просто так? – парировал Михаил.
– Нет, не просто так, – после непродолжительной паузы ответил В.Ключкович.
– Так, значить, по документу?!
– Да, по документу, – согласился судья.
– Так, значит, это разрешение является документом, одновременно удостоверяющим и разрешающим?!..
Тишина. Судья изучает разрешение.
– Похож? – спрашивает Михаил.
Тишина. Судья возвращает разрешение.
– Могу еще предъявить визитку…
– Можете сесть, – говорит судья.
Фактически этим небольшим эпизодом судья В.Ключкович, показав то ли свою некомпетентность, то ли желание подчеркнуть свою значимость или вес, об этом ему лучше знать, и начал конфликт. В этом уже усматривалось предвзятое отношение В.Ключковича к рассмотрению данного дела. Свой отпечаток на ход дела наложили аналогичные действия судьи и на одном из предшествующих заседаний, где судья о предъявленном корреспондентом «Правозахиста» Оксаной Зализко пластиковом удостоверении с элементами защиты тоже сказал, что это не документ. (Хотя в других закарпатских судах никогда и ни у кого не возникало никаких вопросов по поводу предъявленного удостоверения. – Прим. Редакции.) Видать, В.Ключкович этим и хотел выделиться… И выделился!
А СУДЬЯ ЧТО, КЛОУН?
Дальнейшие события раз-
вивались не менее ди-
намично. На вопрос к залу, доверяют ли участники процесса составу суда, Михаил Темнов, видя такое отношение и располагая иными, более вескими основаниями, сказал, что нет. Далее цитируем дословно.
– Поясніть…
– Ваша честь, торік у газеті «Наш Час»» №23(74) від 6 липня 2005 року кореспондентом газети Оксаною Залізко було надруковано статтю «Клоуни у суддівських мантіях», у якій мова йшла про Виноградівський суд і саме про вас, пане суддя…
– А ви знаєте моє прізвище? – запитує Ключкович.
– Так, ваша честь! Ключкович, – відповів Михайло Темнов.
– Не читав, – червоніючи, каже пан Ключкович.
– Пані секретар, ви встигаєте записувати? Я не швидко говорю?..
– …
– Саме ваші дії кореспондент газети Оксана Залізко, – продовжує Михайло Темнов, – за численні порушення і порівняла з діями клоуна. Вчора я дзвонив їй і радився, як нам бути і чи заявляти вам відвід, адже після такої критичної публікації і мови не може бути про неупереджений розгляд справи. На що Оксана Залізко сказала, що треба заявляти вам відвід...
За рік, що минув, ви зазначену публікацію в суді не оскаржили. Отже погодились із висновком автора про те, що ви є клоуном... А значить не можете неупереджено розглядати цю справу.
Окрім того, ваша упередженість виявилася в тому, що ви тричі призначаєте судове засідання на дев’яту годину ранку, не цікавлячись тим, як з Ужгорода співвідповідачі будуть добиратися в суд на цю годину. Саме з цих причин я заявляю вам відвід. Ви зацікавлені в цій справі і не розглянете її об’єктивно та неупереджено.
– Думка учасників процесу? – питає Ключкович.
– Я проти... А вони і про інших суддів таке друкують в газеті... – невпевнено, тихо, наче гав з-під лавки, – донісся голос Терека.
– На розгляд суду. На розгляд суду, – відповіли Ф.Бушко та В.Онисько.
Суд удаляется в совещательную комнату...
А КОРОЛЬ-ТО ГОЛЫЙ...
Как и следовало ожидать,
председательствующий
В.Ключкович в отводе отказал, мотивируя свой отказ неаргументированностью и надуманностью, и предупредил о мерах наказания за неуважение к суду. И тут же сам себе загнал в «ворота» очередной гол. Он отказался приобщить к материалам дела в качестве доказательства ксерокопию публикации в газете «Клоуни в судових мантіях» с заявлением об отводе.
Ой, как нехорошо вы поступили, «Ваша честь»! Видать, вы не только не в ладах с собственной совестью, но и не уважаете законы Украины. А это не что иное, как злоупотребление властью. Кто вам дал право, «Ваша честь», толковать права и обязанности сторон, предусмотренные Гражданским процессуальным кодексом Украины по своим личным понятиям? Вы что, приватизировали это дело, а украинский суд, по-вашему, – это частная лавочка, где что хочу, то и ворочу?!
Очень жаль, господин В.Ключкович, но мы будем вынуждены обжаловать ваши действия в вышестоящие инстанции… и вновь заявить вам мотивированный отвод со всем пакетом подтверждающих документов. Клоунады в судебном процессе по вашим личным «понятиям» мы не потерпим.
Последующие события были не менее интересными. Истец, господин Т.Терек, сославшись на свое исковое заявление, в очередной раз заявил ходатайство истребовать материалы в свое время возбужденного проти него уголовного дела. На что судья в очередной раз показал свое… незнание материалов дела, сказав, что такого ходатайства не было… Но вскоре нашел его… и удовлетворил, чем создал очередной прецедент. Он состоит в том, что следом за Т.Тереком к материалам дела по ходатайству Ф.Бушко и В.Онисько были приобщены два весьма интересных документа. Один за подписью исполняющего обязанности прокурора области А.Петруня, адресованный председателю Закарпатского областного совета М.Кичковскому. Второй тому же адресату за подписью начальника УМВС в Закарпатской области Ю.Раховского. Последний документ цитируем дословно:
«Шановний Михайле Михайловичу!
Повідомляємо, що працівниками УМВС України в Закарпатській області розглянуто запит депутата Закарпатської обласної ради Бушка І.І., оголошений на пленарному засіданні третьої сесії обласної ради, щодо перевірки дій гр-на Терека Т.І. до членів КСП «8-го Березня» (Виноградівський район) та повернення майнових паїв власникам.
В ході розгляду встановлено, що по фактах, викладених у запиті, вже проведено перевірку, за результатами якої 18.08.2005 року прокуратурою Виноградівського району відносно гр. Терек Т.І порушено кримінальну справу №8306005 за ознаками злочину, передбаченого ст. 390 ч.4 КК України (шахрайство, вчинене в особливо великих розмірах).
Досудове слідство проводиться Виноградівським РВ УМВС України в Закарпатській області, а тому, в порядку чинного законодавства, даний запит приєднано до матеріалів кримінальної справи №8306005 для перевірки слідчим шляхом».
Это означает, что господину Т.Тереку ни в коем случае нельзя давать на ознакомление материалы уголовного дела, так как еще не закончено предварительное следствие и это будет не чем иным, как разглашением материалов предварительного следствия. Это же означает, что суд в соответствии с требованиями ГПК Украины не вправе рассматривать это дело, а должен приостановить его до рассмотрения уголовного дела по сути, так как исковые требования истца связаны именно с этим уголовным делом и при его отрицательном для истца рассмотрении господин Т.Терек может сменить не только жилье и место регистрации…
Последующие ходатайства были не менее интересными. К съемке в зале суда было допущено достаточно смелое и прогрессивное Виноградовское телевидение, которое однозначно порадует своих телезрителей местной «Санта Барбарой» из зала суда. Тем более, что вопрос не шуточный. Речь идет о правах десятков людей, обворованных местными дельцами.
Далее оказалось, что судья В.Ключкович лишил соответчиков – прессу права подготовиться к суду. Он не выслал им приложения к исковому заявлению. Проигнорировал и требования ГПК о высылке ответчикам уточнений к исковому заявлению. А посему рассмотрение дела перенес на 13.30 18 декабря, чем в очередной раз показал свое необъективное отношение к рассмотрению материалов дела. И вновь злоупотребление властью. На заявление Михаила Темнова, что 18 декабря ему не подходит, поскольку это день выпуска газеты, что он просит уважить более 3000 читателей, которые ждут газету, и просит перенести рассмотрение дела на любой другой день, судья сказал, что это его не интересует…
Господин В.Ключкович! Для вас 3000 человек, граждан Украины, это никто?! Очень жаль! Личные амбиции, господин судья, весьма плохой советчик, когда вы дело имеете с 4 властью... Она не имеет таких прав, как вы, но при желании сказать может гораздо больше вас! В отличие от судебной ветви, ей уже давно терять нечего, как в принципе и народу, которому она служит. Так что нет проблем. 18 декабря вы по закону получите то, чего вполне заслуживаете. Не желаете уважать права участников процесса, объективно рассматривать дело?! Тоже нет проблем. Мы найдем законный способ научить вас уважать не только Конституцию и законы Украины, но и само государство Украина с его гражданами. Это к тому, что в процессе суда выяснилось, что «Ваша честь» – господин В.Ключкович не уважает не только присутствующих, но и себя, свою роботу, рабочее место. Как понимать то, что к участникам процесса вы выходите в пиджаке и галстуке? Что это? Боязнь протереть мантию, как штаны, до дыр, или отсутствие мантии как таковой?! Это что, ваш, «Ваша честь», протест нам, налогоплательщикам!? Или вы рассматриваете дело как колхозник, не наделенный правом сказать слова: «Именем Украины»? Так, может, вы стыдитесь ее, самой мантии?!
Понимая всю сложность ваших финансовых проблем и почти «нищенское» состояние суда, уже на этой неделе вам будет официально передан скромный дар – мешочек с копеечками – пожертвованиями простых закарпатцев, собравших по одной копейке на борьбу с коррупцией. Мелочи накопилось много, почти что 15 килограмм. А вас так много… Так что лиха беда начало. Будем считать, что газета «Правозахист» внесла свой скромный вклад… в красную строчку на вашей будущей мантии. Вы ведь сами согласились с тем, что в Виноградовском суде работают не судьи, а клоуны… только без мантий. Это единственная неточность, которую неумышленно допустила нами всеми любимая и уважаемая, скромная и честная патриотка своего народа Оксана Зализко.
И напоследок. В итоге представителю прессы ознакомиться с делом дали. Приложений и уточнений к исковому заявлению так и не выдали, видать, с ксероксами проблема. Что поделать – нищета. Именно поэтому и относятся журналисты к реалиям нашей жизни с юмором, а к таким серьезным учреждениям, как суд, из-за действий отдельных судей, как к цирку.
Продолжение следует.
Редакция газеты
«Правозахист».

 Отправлено: 19.06.08 13:49. Заголовок: ДРАНІ „КОШАКИ”... Чи..

ДРАНІ „КОШАКИ”...
Читати статтю без жалю
неможливо. Особливо
жалю додають такі влучні тези, як щодо недооцінки держави, ролі суду, щодо необхідності завойовувати довіру громадян, щодо нібито неможливості приховати інтерес судді та порівняння суду з акваріумом. Справді, все так і є, але тільки не в Тячівському суді. Як кореспондент, так і інтерв’юер забули згадати першопричину всіх проблем у суддівстві України, а саме недоторканність суддів. Саме вона дає право судді самому оцінювати себе та вартість своїх послуг. Плювати на довіру, бо навіщо вона, коли рішення, якщо і будуть переглядати, то такі ж самі, як ті, що приймали, а може і друзі. Не ховати інтерес, бо все рівно нічого не докажуть, а місцеві правоохоронці побояться кинути погляд та недоторканного. Всім потрібні результати. А суддівство і є певного роду акваріум. І накормлять, і напоять, і захистять склом. Сиди собі та дивись на них, а вони, як голодні драні кошаки, б’ються головою об скло та слину глитають. А ти з ними можеш не розмовляти. Тільки бульбашки в їх бік пускати. От такі собі асоціації від використаних порівнянь.
Не можна не згадати і ще одну вельми делікатно висвітлену тему. Тему внутрішнього переконання, яке, разом із сумлінням, є тією складовою, яка згідно закону повинна бути в основі кожного судового рішення (наближено до мови оригіналу). Дозвольте, пане автору, репліку на фразу щодо відсутності від суддів скарг на докори совісті. Для того, щоб докори були, совість потрібна в наявності, в душі, а не на папері.
Судова влада є справді потрібним інститутом держави. Судова влада справді стала в Україні незалежною, настільки незалежною, що навіть почала ігнорувати закони, і це її свавілля вже загрожує правам громадян. Судова влада демонструє напрочуд високу селективність у захисті прав громадян, а той рівень життя, який служителі Феміди вирячують перед оточуючими, дає підстави для підозр, що ця селективність не є безкорисливою.
Аби не бути голослівними, розповімо про історію одного рішення. А ви, читачі, самі зробите висновок, є тут ознаки селективності чи ні. Це рішення було пов’язане все з тією болючою для Тячівщини темою – лісами.

 Отправлено: 19.06.08 13:51. Заголовок: Вночі, на початку бе..

Вночі, на початку березня
2003 року, працівниками
міліції при виїзді з м .Мукачево біля АЗС в с.Павшино було проведено спецоперацію по затриманню автомашин ВАЗ 2108 та мікроавтобуса «Фольксваген-Каравела», на яких пересувалася злочинна група в складі Олександра Ужакова, 1964 р.н., Михайла Цимбрика, 1975 р .н., нині покійного Юрія Ф, 1981 р.н., Євгена Гуди, 1980 р.н. - усі мешканці м. Мукачево.
При проведенні огляду автотранспорту та громадян було виявлено та вилучено: пістолет-кулемет зразка 26 (Вацлава Холека) калібру 7,62 мм з глушником та 59 набоїв до нього, пістолет марки «Зінгер” калібру 6,35 мм та 4 набої до нього; чорні шапки із зробленими прорізами для очей, номерні знаки для автомобіля Республіки Угорщина, 6 пар матер’яних рукавичок та 2 ножі.
У ході проведення подальших заходів встановлено, що дані громадяни, зорганізувались у стійке злочинне об’єднання з єдиним злочинним планом та розподілом функцій між учасниками банди, з метою озброєних нападів на громадян та для заволодіння чужим майном. За певний період часу вони вчинили наступні злочини.
Вечором 2 грудня 2002 року ці ж особи, з метою заволодіння чужим майном, шляхом нападу із застосуванням вогнепальної зброї, одягнувши на голови чорні шапки із зробленими прорізами для очей, вчинили напад на громадянку Олександру Балог, яка знаходилась в будинку в м. Берегово, що належить громадянину Бакош П.П. Застосовуючи фізичне насильство та погрожуючи зброєю, спричинивши Балог О.Й. легкі тілесні ушкодження, заволоділи золотими виробами на загальну суму 18 тис. 795 грн. та грошима в сумі 40 тис. доларів США.
У подальшому ці ж особи
в складі організованої
банди повторно вечором 7 лютого 2003 року із застосуванням вогнепальної зброї вчинили напад на громадянку Роман Е.В., яка проживає в с.Гать Берегівського району. Їй було нанесено удар дульною частиною пістолета по голові. Після чого нападники забрали 5 тис. доларів США.
У середині квітня 2003 р. в. о. прокурора Закарпатської області, старшим радником юстиції Штефанюком І.М., порушено кримінальну справу за ознаками злочину, передбаченого ст. 257 КК України. Всі фігуранти були заарештовані та утримувалися в СІЗО.
Вироком Берегівського районного суду від 7 квітня 2004 року Цимбрик Михайло Михайлович, раніше судимий, засуджений до 12 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
Ужаков Олександр Васильович, раніше судимий, засуджений до 12 років позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
Юрій Ф, приватний підприємець, раніше не судимий, засуджений до 8 років і 6 місяців позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
Гуда Євген Петрович, непрацюючий, раніше не судимий, засуджений до 8 років і 6 місяців позбавлення волі з конфіскацією всього майна, яке є його власністю.
Засудженими по справі до
Апеляційного суду Закар-
патської області були подані апеляційні скарги про те, що внаслідок застосування до них з боку працівників міліції фізичного та психічного насильства вони обмовили себе в інкримінованих злочинах, а також про допущення суттєвих порушень вимог кримінально-процесуального законодавства, неврахування обставин, які виключають у їх діях ознаки злочинів, тощо. На вказані апеляції прокуратурою області внесено заперечення.
Ухвалою Апеляційного суду Закарпатської області від 14 липня 2004 року апеляції засуджених частково задоволені, а вирок суду першої інстанції від 07 квітня 2004 року скасований з направленням справи на додаткове розслідування. Дане рішення базується на неповноті та неправильності досудового слідства і судового розгляду, а також неналежної перевірки алібі засуджених.
Згідно протесту, внесеного прокуратурою Закарпатської області, наголошено, що ухвала апеляційного суду є безпідставною і такою, що не відповідає матеріалам справи та закону. Причетність до інкримінованих злочинів всіх засуджених повністю доведена зібраними по справі доказами.

 Отправлено: 19.06.08 18:43. Заголовок: У Закарпатському окр..

У Закарпатському окружному адмінсуді — новий суддя


17 червня Президент України Віктор Ющенко підписав Указ за № 552/2008 від 17 червня 2008 року "Про призначення суддів".

Згідно з Указом відповідно до статті 127 та частини першої статті 128 Конституції України у межах п'ятирічного строку на посаду судді Закарпатського окружного адміністративного суду ПРИЗНАЧЕНО

БОЛЬШАКОВУ Олену Олегівну.

 Отправлено: 23.06.08 16:50. Заголовок: ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВН..

ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ
УХВАЛА
від 1 листопада 2006 року
Колегія Вищого адміністративного суду України в складі суддів
Бутенка В.І. (доповідач), Гончар Л.Я., Лиски Т.О., Панченка О.І.,
Сороки М.О., провівши в порядку касаційного провадження попередній розгляд адміністративної справи № 2-93/04 за скаргою гр. Р. на дії судді Луцького міськрайонного суду Волинської області, встановила.
У жовтні 2004 року гр. Р. звернувся до суду із вказаною скаргою на дії судді Луцького міськрайонного суду Волинської області. У скарзі вказував, що він звертався декілька раз із заявами про роз’яснення рішення суду, однак, на думку скаржника, суддя не виконав вимоги ст. 215 ЦПК України і не постановив ухвалу про роз’яснення рішення або про відмову в такому роз’ясненні. Вважав зазначені дії судді неправомірними і просив зобов’язати виконати вимоги закону та стягнути судові витрати.
Ухвалою апеляційного суду Волинської області від 17 листопада 2004 року провадження у справі за скаргою гр. Р. на дії судді Луцького міськрайонного суду Волинської області закрито з тих підстав, що у даном випадку оскаржуються процесуальні дії судді, відносно яких процесуальним законом встановлений інший порядок оскарження.
Не погоджуючись із вказаним судовим рішенням, гр. Р. подав касаційну скаргу, в якій просить його скасувати.
Колегія суддів вважає, що скарга підлягає задоволенню з наступних підстав.
Закриваючи провадження по справі, апеляційний суд виходив із того, що гр. Р. оскаржується процесуальна дія судді, щодо якої законом, і зокрема, Цивільним процесуальним кодексом України (в редакції 1963 року) встановлений інший порядок оскарження.
Але судом другої інстанції зроблений помилковий висновок про те, що дана справа не підлягає розгляду в суді. Так, апеляційний суд посилався на положення ст. ст. 126, 129 Конституції України, згідно яких судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону, і що вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється, а також на ст. 55 Конституції України та викладені Верховним Судом України в п. п. 1, 4 постанови Пленуму „Про практику розгляду судами справи за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність органів місцевого самоврядування, юридичних, посадових і службових осіб у сфері управлінської діяльності, які порушують права і свободи громадян”, роз’яснення про те, що до суду можуть бути оскаржені лише ті рішення, дії чи бездіяльність посадових і службових осіб органів судової влади, які належать до сфери управлінської діяльності.
Проте з таким висновком погодитись не можна, виходячи з наступного.
Відповідно до ст. 215 ЦПК України, в редакції, що діяла на час розгляду справи, у разі, коли рішення є неясним, суд, який вирішив справу, на прохання осіб, які брали участь у справі, а також державного виконавця, роз’яснює своє рішення, не змінюючи при цьому його змісту. Подача заяви про роз’яснення рішення допускається, якщо воно не виконане або не закінчився строк, протягом якого рішення може бути пред’явлене до примусового виконання.
Питання про роз’яснення рішення розглядається судом у десятиденний строк з викликом сторін, проте неявка їх не перешкоджає розглядові питання про роз’яснення рішення. На ухвалу суду або судді про роз’яснення рішення може бути подано скаргу, внесено окреме подання.
Згідно із ст. 232 ЦПК України (в редакції 1963 року), питання, зв’язані з рухом справи в суді першої інстанції, різні клопотання та заяви осіб, які беруть участь у справі, питання про відкладення розгляду справи, про зупинення або закриття провадження в справі, залишення заяви без розгляду у випадках, передбачених цим Кодексом, вирішуються мотивованими ухвалами.
Однак з матеріалів справи видно, що суддею Луцького міськрайонного суду Волинської області по суті відмовлено гр. Р. у задоволенні його заяви про роз’яснення рішення цього ж суду, але дана відмова процесуально не оформлена і не викладена у формі листа.
Таким чином, оскаржувана дія судді дійсно не є процесуальною і на неї у відповідності із вимогами глави 31-А ЦПК України (в редакції 1963 року) може бути подана скарга, якщо особа, яка подає таку скаргу, вважає, що рішенням, дією або бездіяльністю державного органу, юридичної або службової особи під час здійснення ними управлінських функцій порушено її права чи свободи.
Згідно із ст. ст. 99, 290, 291 ЦПК України (в редакції 1963 року) особи, які беруть участь у справі, мають відповідні процесуальні права. В тому числі право на оскарження процесуальних рішень, дій або бездіяльності суду як окремо, так і одночасно з оскарженням рішення суду у справі в передбаченому цими нормами закону порядку.
Слід також зазначити, що рішення, дії чи бездіяльність посадових та службових осіб суду, які шляхом неналежної організації руху справи поза межами судового засідання створюють перешкоди щодо реалізації процесуальних прав особам, які беруть учать у справі, можуть бути оскаржені до суду на час вчинення судом даної процесуальної дії в порядку цивільного судочинства, а після вступу в дію КАС України, в порядку адміністративного судочинства.
В зв’язку з наведеним, оскаржувана ухвала підлягає скасуванню, а справа направлена на судовий розгляд в порядку адміністративного судочинства.
У відповідності до ст. КАС України справа ця повинна розглядатися місцевим адміністративним судом, як судом першої інстанції, за місцем знаходження відповідача.
Згідно прикінцевих та перехідних положень КАС України, тобто до утворення системи адміністративних судів, таким судом може бути один із судів Волинської області.
Враховуючи, що відповідачами у даній справі є суддя Луцького міськрайонного суду Волинської області, а нормами ст. 22 КАС України не передбачений порядок передачі адміністративної справи з одного адміністративного суду до іншого у випадках, коли стороною по справі є суд або суддя, колегія суддів вважає можливим у відповідності з п. 7 ст. 9 КАС України застосувати аналогію закону і на підставі ст. 108 ЦПК України направити справу до апеляційного суду Волинської області для вирішення суддею цього суду питання про її територіальну підсудність.
Керуючись ст. ст. 9, 221, 223, 230 КАС України, колегія суддів ухвалила:
Касаційну скаргу гр. Р. задовольнити.
Ухвалу апеляційного суду Волинської області від 17 листопада 2004 року скасувати.
Справу направити в той же апеляційний суд для вирішення питання про її територіальну підсудність.
Ухвала набирає законної сили з моменту проголошення і оскарженню не підлягає.

 Отправлено: 23.06.08 16:53. Заголовок: Доброго дня, шановні..

Доброго дня, шановні правозахисники! Ми пе-
редплачуємо ваш „Правозахист” і читаємо
його цілою родиною. Довідуємося про людські негаразди та кривди.
Бажаємо поділитися з читачами „Правозахисту” про короткочасне верховенство права Деяка Василя Антоновича. Справа в тім, що батько Деяка Василя – Деяк Антон Іванович в 1954 році подав заяви у сільську раду с. Сокирниця Хустського району і в колгосп „Калініна”, щоб наділили йому 0,03 га під будівництво жилого будинку з батькової присадибної ділянки. На початок 1955 року він отримує дозвіл на таке будівництво. 1 квітня 1955 року Деяк Антон отримав розподільний акт. Отже, він має право окремо будувати собі хату.
У сім’ї Деяків було шестеро дітей. Троє з них на той час працювали. А троє – ходили до школи. Колгоспний мірник Білич О. разом з Банясом Ю., Поповичем В. наміряли Деяку Антону 0,03 га землі з батькових сотин. Батько Деяка Антона – Деяк Іван – купив цю нивку землі 0,09 га від Левовича в 1937 році. На цю землю є документ купівлі-продажу. Отже, після колективізації ці 0,09 га батькові були наділені у присадибну ділянку. Та з цих 0,09 га батько дав синові Деяку Антону 0,03 га землі під будівництво хати.
Всі зароблені гроші Деяків вкладалися у будівництво, та й самі працювали завзято. Наполегливо. У 1955 році був зроблений фундамент із цементу та стіни витягнуті з цегли (розмір хати 11м на 12 м). Батько Деяка Антона планував зробити її, щоб одружити двох старших синів і туди вселити. Кожному – по одній кімнаті, кухні, коморі із спільним коридором.
На початок 1956 року Деяк Антон, бухгалтер Сокирницького сільпо, оформляє позичку, щоб зробити дах, бо із зарплат Деяків на нього вже не вистачало. Тим часом Хустський райком партії приймає рішення № 450, в якому говориться, що Деяк Антон Іванович самовільно побудував фундамент і стіни на шкільному дворі.
Яке диво і яка велика брехня! Бо ж школа розташована на протилежній від цієї ділянки стороні вулиці. Звідки взявся тут шкільний двір? Ця нивка. 0,09 га землі, що її купив батько Антона в 1937 році від єврея, знаходилася між двома єврейськими домогосподарствами. Як господарів було вивезено, після Другої світової війни Закарпаття стало належати Радянській Україні. В одному з цих єврейських будинків жила комуністка Кравченко Ольга. Вона була вчителем історії у Сокирницькій школі. Ця комуністка зазіхала на ці 0,09 га землі ще в 1954 році. Вона їх самовільно захопила. Поорала. Засіяла. Батько Деяка Антона – Іван Андрійович – написав скаргу в облвиконком тов. Туряниці. При перевірці факти підтвердилися. Присадибну ділянку повернуто Деяку Івану. На це є документ № 361 від 1 серпня 1954 року.
Таким чином, комуністка разом з Хустським райкомом партії зробили 0.09 га шкільним двором. Чому вона мала таку силу? Та тому, що Кравченко Ольга була секретарем парторганізації комуністів с. Сокирниця з директором школи Губань С. Хустський райвиконком своїм рішенням № 450 оштрафував Деяка Антона Івановича за самовільне будівництво на 2 тисячі крб. Суд відмовив. Ніхто того штрафу не платив, бо ж школа знаходиться на протилежній стороні центральної дороги.
Незабаром Хустський райвиконком приймає рішення № 638 від 21 травня 1956 року, яким вирішив знести в адміністративному порядку стіни недобудови. Щоб показати свою силу та насміятися над рядовими громадянами, безпартійними, вони трохи подзьобали стіни зверху та заборонили подальше будівництво хати.
Рішення № 450 і № 638, звичайно, липові. Їх немає в жодному архіві: ні Хуста, ні Берегова, ні Ужгорода. На підтвердження цього є довідка, видана 6 липня 2004 року № 1170 директором держархіву Делеганом. Висновок такий, що рішення незаконні й у архів їх не здали. У архіві ми знайшли довідку від 1 квітня 1955 року про те, що Деяк Антон отримав розподільний акт. Виходить, що те, що робилося чесно, є в архівах, а що безчесно – нема.
Після 1956 року сім’я Деяків зазнала гоніння з боку влади. Забудовника зняли з посади головного бухгалтера сільпо с. Сокирниця і послали працювати рядовим у Горінчівське сільпо. Його старшого брата – аж у Баку. Його сестру Марію із Сокирницької школи перевели вчителювати в Золотаревську школу. Батькові дітей було сказано, щоб перестав скаржитися, бо побачить Сибір.
Ішли роки. Надія жила, що колись правда візьме гору. Маючи свою державу Україну, ми сподівалися, що нею керують не комуністи, а демократи, що вона не колонія РФ, а самостійна і ні від кого не залежна держава, то й права простих людей будуть захищеними.
Неодноразово звучали вислови про верховенство права в нашій державі Україна. Сім’я Деяків та їх нащадки жили надією на справедливе рішення суддів. Справа про відшкодування матеріальної шкоди внаслідок незаконного позбавлення права власності на житловий будинок, була подана в Хустський районний суд від Деяк Софії Василівни, дружини Деяка Антона. Однак вона хворіла і відійшла в інші світи. Потім продовжував справу її син Деяк Василь Антонович. Справу розглядала Волощук О..Я. при секретареві Демеш В.М. з участю представника Хустської РДА Худинець В.П. та представника Хустської райради Ковач І.І. Суддя розглянула справу об’єктивно, виважено. Наполегливо вимагала ті документи, які були необхідні у судовій справі. Вона уважно вислухала і живих свідків, котрі давали на суді присягу говорити правду і тільки правду. Це ті люди, які в 1954 році були членами правління колгоспу ім.. Калініна. А саме: Баняс Юрій, 1919 року народження, член Сокирницького виконкому, Попович В.М., 1922 року народження, Білич О. – мірник, Гичка Марія, 1926 року народження, котра працювала на будівництві жилого будинку Деяка Антона. Ці люди тоді, у 1954 році, рішали у своїх урядах, щоб виділити 0,03 га землі Деяку Антону з присадибної ділянки його батька – Івана Андрійовича, а не на шкільному подвір’ї.
21 червня 2006 року суддя Волощук О.Я. приймає рішення щодо відшкодування матеріальної шкоди. (Рішення Хустського райсуду додаю).
Ми вдячні судді Волощук О.Я. за справедливе рішення. Бажаємо їй снаги і добра на многії літа, щоб працювала та захищала права народу України.
Ця радість, це короткочасне верховенство пра-
ва тривало недовго. РДА і райрада не захот-
іли відшкодовувати мізерні гроші. І подали апеляцію в Ужгород. Апеляційний суд відбувся 8 вересня 2006 року. Колегія судової палати в цивільних справах апеляційного суду Закарпатської області в складі головуючого Кеміня М.П., суддів Фазикош Г.В. та Павліченко С.В. при секретарі Довбака розглянули цивільну справу за позовом Деяка Василя Антоновича до Хустської РДА та райради про відшкодування матеріальної та моральної шкоди. Судді апеляційного суду не звернули уваги на те, що Деяк Василь Антонович має право на успадкування належного майна померлих батька та матері, оскільки він є спадкоємцем першої черги. Він має право на звернення до суду за захистом порушеного права Хустським райвиконкомом (Рішення апеляційного суду додаємо).
Судді захищають чиновників, підприємців, котрі приватизовують все за мізерні ціни. Наприклад, будинок Деяка Антона було приватизовано в 1994 році за купоно-карбованці підприємцем Глебою Іваном. Він скупив усі побутові будинки Хустського району. Якщо тодішні купоно-карбованці перевести на гривні, то будинок Деяка Антона коштує 61 грн. Цей будинок Глеба здає в оренду під бар, магазин. Словом, не по профілю. Уже нема побутового комбінату.
А що приватизація перетворилася в прихватизацію, свідчить і таке. Коли йшла наша розмова з керівником фонду держмайна Безкаравайним у його кабінеті про те, скільки заплатив Глеба за наш будинок, то він відповів нам: „Ніхто на світі не скаже вам, за скільки цей спірний будинок приватизовано”. Однак при допомозі адвоката нам вдалося вияснити це питання. Є довідка з Хустського архіву.
Ми перебуваємо у стані відчаю та втрати віри у справедливе правосуддя Ужгородського апеляційного суду, а тому змушені звернутися у Верховний Суд України, куди і відправили дану справу.
Добре б було, щоб така газета, як ваш „Правозахист”, виходила одна на все Закарпаття. А на кожний район області. Бо прикрих справ чимало.
З повагою та шаною до правозахисників та їх газети „Правозахист”
ВАСИЛЬ ДЕЯК,
МАРІЯ ГУЛЯНИЧ (ДЕЯК).

 Отправлено: 23.06.08 16:56. Заголовок: Про суддю Мукачівськ..

Про суддю Мукачівського міськрайонного суду пана В.Монича після винесення ним ухвали, яка забороняє Голові Верховної Ради України пану О.Морозу підписувати Закон України „Про Кабінет Міністрів України” та друкувати його, почали ходити не тільки легенди, а й анекдоти. Хоча заради об’єктивності треба зазначити, що був він відомий мукачівцям за іншими, не менш вражаючими рішеннями, ухвалами та постановами, на основі яких можна сміливо порушувати кримінальні справи... зрозуміло, проти В.Монича. Що з нетривалим часом саме так і буде, навіть і сумнівів не виникає. Доказом цього є і цей вагомий додаток до кримінальних пригод мукачівського рейдера в суддівській мантії, який ми пропонуємо вашій увазі.

РОДИЧІ-СУСІДИ
Ця історія бере свій поча-
ток з 28 березня 1960
року, коли виконком Мукачівської міськради своїм рішенням „Про відвід земельних ділянок громадянам для будівництва індивідуальних жилих будинків” вирішив відвести земельну ділянку для будівництва індивідуального будинку громадянам Шадею І.Д. та Данкуличу Ю.Ю. У тому ж році був укладений договір про безстрокове користування цією земельної ділянкою для будівництва житлового будинку, а інспекцією державного архітектурного будівельного контролю міста Мукачево надано їм дозвіл на виконання будівельних робіт. А через три роки вже було складено акти прийому індивідуального будинковолодіння №27 по вул. Духновича в м. Мукачево з окремими як сходами, так і входами. А в 1964 році видано висновок про реєстрацію цього будинковолодіння, що воно підлягає реєстраціїї на праві особистої власності по 1/2 частині за Щадеєм І.Д. та Данкуличем Ю.Ю., кожному в рівних частинах. Пізніше, у 1998 році Данкулич Ю.Ю дарує своєму синові Данкуличу М.Ю. свою частку. Саме з цього часу Данкулич М.Ю. і стає титульним власником 1/2 частини цього будинку на підставі договору дарування, посвідченого державним нотаріусом Мукачівської державної нотаріальної контори. Це є його та родичів єдине житло на Батьківщині. Слід зазначити, що окрім спільні інженерні забудови Щадея І.Д. та Данкулича Ю.Ю об’єднувало і те, що вони були шовгурами. Жили в мирі. Але з початком нового тисячоліття Щадея попутав біс – йому закортіло чужого, і негайно... під приватну клініку. І тут таке почалося....

 Отправлено: 23.06.08 16:59. Заголовок: До ігрового бізнесу ..

До ігрового бізнесу ми ставимося негативно.
Але ця історія про правоохоронний рекет і
про те, як вигідно, щоб підприємці свідомо порушували закон. А якщо його вимушено порушують усі, то це взагалі „клондайк”.
У селі Терново, що на Тячівщині, працює підприємець пан Костевіч Андрій Михайлович. Тривалий час мав свій ігровий бізнес. Коли ввели ліцензування, то як і 99% підприємців району, що займаються ігровим бізнесом, пішов у „тінь”, чого і не приховує, адже не спроможній сплатити тисячі євро за ліцензію. Його, як і десятки інших підприємців, що на Тячівщині працювали без ліцензій, ніхто і не збирався закривати. Для влади та правоохоронних органів самий прибутковий бізнес – доїння порушників на свою кишеню. Саме з цієї причини до нього та інших і потягнулися за щомісячною даниною працівники Тячівського ВДСБЗ УМВС в Закарпатській області. І він, як і інші, майже рік справно її платив, а вони справно затуляли очі на порушення законів.
Сталося все 21 січня 2007 року. До нього ввечері за черговою даниною завітав працівник Тячівського ВДСБЗ пан Мацола. Розмова, як і завжди, пішла про данину – гроші. А.Костевич сказав, що він нині не має 200 доларів. На що пан Мацола передзвонив своєму начальнику і згодом передав йому, що він, А. Костевіч, має наступного дня приїхати в Тячів і особисто віддати його начальнику гроші. А.Костевич, позичивши гроші і взявши у сина те, що той наколядував, поїхав до Тячева і чесно в кабінеті віддав начальнику суму, що вимагалася. Складалася вона як з крупних і дрібних доларів, так і гривень. Там його вмить при понятих і „пописали”. Згодом було порушено кримінальну справу за спробу дачі посадовій особі хабара. Прокуратура швиденько провела її розслідування і, як кажуть, згодом пан А.Костевич має предстати перед судом. З цієї нагоди редакція газети „Правозахист” просить суддю, який буде розглядати зазначену справу, з метою об’єктивності та неупередженості витребувати з центрального офісу фірми мобільного зв’язку „Київстар” м. Київ інформацію про усі вихідні дзвінки, які надійшли з телефону В. Мацоли №80677987574 на телефон А.Костевича №80972723500, як 21 січня, так і за весь минулий рік. Періодичність збору данини має бути в чіткій послідовності. При бажанні ви зможете встановити, чи дзвонив Мацола того вечора своєму начальнику... А відділ внутрішньої безпеки УМВС може взагалі перевірити та встановити усі дзвінки пана Мацоли власникам ігрового бізнесу. Аналітика буде вельми цікавою...
ПИТАННЯ ДО ПАНА ПРОКУРОРА
Чи правда, пане В.Братюк, що є роз’яснення
Генеральної прокуратури України стосовно
кримінальних справ, в яких фігурують правоохоронці, які провокують людей на дачу хабара?... І чи знаєте ви, що треба робити в таких ситуаціях?
Чи відомо вам, пане В.Братюк, що за закриття цієї „кримінальної” справи з А. Костевича „просять” майже 2000 доларів США?
Чекаємо на відповіді. Із свого боку цю кримінальну справу ми беремо на контроль і маємо бажання особисто бути присутніми на її розгляді в Тячівському суді

 Отправлено: 23.06.08 17:03. Заголовок: У № 4 (191) від 30 ..

У № 4 (191) від 30 січня 2007 року газети „Правозахист” було
опубліковано матеріал Люби Шушки під заголовком „Брат вкрав
у нас житло...”, де був епізод про те, що відповідач Іван Морозов обзивав її та свого адвокатів лохами та хвалився, що купив суддю Івашковича, тому їм нічого не світить, бо суд перекладатимуть і перекладатимуть цілий рік.
Адвокат пані Шушки Василь Січка порушив це перед його честю, наголошуючи, що лохом себе не вважає, та просив суддю дати своє пояснення з приводу цього факту. Як писала Люба Шушка, пан Івашкович нічого на це не відповів, а порпаючись в паперах, сказав, що треба йти у дорадчу кімнату, та й справ у нього багато, тому він переносить судове засідання на 30 січня.
Тоді позивачка висловилася в тому ключі, що коли суддю не куплено, то він більше не переноситиме судових засідань, а доведе справу до логічного завершення. Якщо ж ні – значить, Іван Морозов казав щиру правду, що пан суддя куплений...
Чесно кажучи, після такої публікації і такого відвертого висловлення ми сподівалися, що суддя справу вирішить та викриє брехню відповідача. Однак виявилось, що й суд 30 січня ним був перенесений на ...5 лютого. Як це зрозуміти, Ваша честь?..

 Отправлено: 23.06.08 17:09. Заголовок: „ТИХЕ” ПОГРАБУВАННЯ ..

„ТИХЕ” ПОГРАБУВАННЯ
Як вказується у юридичних
підручниках, є певні фор-
ми антисуспільної поведінки та способу життя, які за своєю сутністю є поживним ґрунтом злочинності, а інколи і її сутністю. Таким поживним ґрунтом є система суддівської влади в місті Мукачево. Ця система сама виносить злочинні рішення та приховує тими рішеннями вчинені злочини, і простій людині не сила з нею боротися. І люди змушені просити вищу владу своєї країни про допомогу. Надаємо вашій увазі витяг із заяв та звернень Данкулича М.Ю та його сестри Надії Кисельової до голови Верховного суду України, інших правоохоронних органів.
„У 2003 році Щадей І.Д., – звертається Данкулич М.Ю. до прокурора міста Мукачево Хилі М.М., – з метою заволодіння моєю частиною будинку звернувся у Мукачівський міський суд з позовом про визнання за ним права власності на мою частину будинку, мотивуючи це його безгосподарністю і відсутністю власника. Рішенням суду від 23 березня 2003 року позов задоволено. Постановлено визнати за Щадеєм І.Д. право власності на ціле будинковолодіння № 27 по вул. Духновича в м. Мукачеві. Постановлено стягнути з Щадея І.Д. на мою користь 25 245 грн. 50 коп. Про цю судову справу та прийняте рішення мені стало відомо з листа Щадея І.Д., надісланого мені в США у жовтні 2003 року. Я негайно приїхав додому та звернувся в суд. За моєю заявою зазначене рішення 3 жовтня 2003 року судом було відмінено. Оскільки законність була відновлена, я, спокійний за своє майно, знову виїхав до США”.
Але це був тільки початок. Надія Кисельова, яка представляє інтереси брата в Україні, пише: „...Використавши відмінене судове рішення, Щадей І.Д. незаконно зареєстрував за собою братове майно та фіктивно продав уже цілий будинок своєму зятю Кучері І.І., а той теж фіктивно – своєму племіннику та внуку Щадея І.Д. – Садварію М.В.
За позовом в інтересах Данкулича М.Ю. рішенням Мукачівського міськрайонного суду від 9 грудня 2005 р. ці договори купівлі-продажу суддею Куропятник О.М. були визнані недійсними на тій підставі, що Щадей І.Д. не був власником цілого будинку, та тому, що покупець, а потім і продавець, його племінник Кучера І.І., стверджував, що це були безоплатні договори; він взагалі не платив Щадею І.Д. вказаних у договорі коштів і не отримував гроші від покупця, онука Садварія М.В. Тобто договори були укладені про людське око, щоб створити нібито прецедент.
25 січня 2006 року ухвалою судової палати в цивільних справах відмовлено представнику відповідача Садварія М.В. – Пастух М.В. в задоволенні клопотання про поновлення процесуального строку апеляційного оскарження рішення Мукачівського міськрайонного суду від 09 грудня 2005 року. Апеляційну скаргу залишено без задоволення...».
9.02 2006 року в Мукачівський міськрайонний суд Садварій М.В. подає заяву про перегляд рішення суду за нововиявленими обставинами. У своїй заяві він стверджує, що нібито найшов свідком свою рідну матір, яка нібито бачила, що Щадей І.Д. від Кучери І.І. отримав все ж такі гроші. І що нібито покази Кучери І.І. ніякої доказової бази не мають. Ця заява про перегляд за нововиявленими обставинами з якихось незрозумілих підстав попадає на розгляд до судді Монича В.О., який ще 6 березня 2006 року, не повідомляючи сторони, без їхньої участі, не надсилаючи копії ухвали про відкриття провадження у справі, заяв сторонам у справі про перегляд рішення, виносить ухвалу суду, якою рішення Мукачівського міськрайонного суду від 9 грудня 2005 року скасовує за нововиявленими обставинами.
12 квітня 2006 року Садварій заявляє позов до Щадея І.Д та Кучери І.І. та третьої особи, Данкулича М.Ю. на стороні Щадея І.Д. та Кучери І.І. (о дають!), в якому просить визнати відповідача Кучеру І.І. добросовісним набувачем будинку по вул. Духновича №27 в м. Мукачево. А також просить себе визнати добросовісним набувачем цього ж будинку та відмовити Данкуличу М.Ю. в позові.
5 червня 2006 року Мукачівський міськрайонний суд в особі головуючого судді Монича В.О. в задоволенні первісного позову Данкулич О.І. відмовляє. Зустрічний позов Садварія М.В. задовольняє частково, визнає Садварія М.В. добросовісним набувачем квартири №2 буд. 27 по вул. Духновича в м. Мукачево. Та додатково, виходячи за межі позовних вимог та порушуючи судочинство України, визнає за ним право власності на ціле будинковолодіння.
При зверненні Кисельової М.І. за дорученням Данкулича М.Ю. про видачу їй рішення суду суддя Монич В.О., нічим не мотивуючи, відмовляє їй у видачі рішення. Врешті-решт видає його, але пізніше, перед кінцем строку на подання апеляційної скарги. Але все ж таки Кисельова М.І. справляється з усіма строками і вчасно подає Апеляційну скаргу.
СУДДЯ – ЗЛОЧИНЕЦЬ!
„Також до участі у розгляді справи в якості співвідповідачів, – продовжує Надія Кисельова, – було залучено Мукачівське БТІ та ЕО, які в суді визнали свої незаконні дії з приводу видачі витягу про реєстрацію будинковолодіння за Щадеєм І.Д в цілому у 2004 році. Мукачівське БТІ та ЕО в суді доводили, що в дійсності будинковолодіння у 2004 році належало по 1/2 частці в рівних долях Данкуличу М.Ю. та Щадею І.Д., і вони помилково замість 1/2 частини видавали Щадею І.Д. документи та довідки, що йому належить все будинковолодіння в цілому. Отже, відповідачем БТІ та ЕО визнано в суді факт недійсності документів, які передували оформленню договору купівлі-продажу від 06.07.2004 року між Щадеєм І.Д. та Кучерою П.І.. З чого випливає, що Щадей І.Д., таємно продаючи чуже майно – Данкулича М.Ю., діяв протизаконно і вчиняв правочин на підставі недійсних документів, які Мукачівське БТІ та ЕО видало помилково. Однак, суддя Монич В.О. до уваги цієї обставини не брав, так як був упередженим у тому, щоб прийняти, з корисливих мотивів, рішення завідомо неправосудне, а не встановлювати істину та справедливість. Чим, фактично, було вчинено пограбування мого брата і довірителя в українському суді від імені Держави.
Отже, суддя Мукачівського міськрайонного суду Монич В.О. в порушення судочинства та чинного цивільного процесуального законодавства і в порушення конституційних прав і свобод титульного власника 1/2 частини будинку Данкулича М.Ю. цинічно та з корисливих мотивів прийняв та задовольнив заяву Садварія М.В. про перегляд рішення за так званими „нововиявленими обставинами”, яких фактично не існувало, не врахував істотні для справи обставини, вийшов за межі позовних вимог позивача по зустрічному позову Садварія М.В., присудивши йому те, чого він не просив.
Я вважаю ухвалу від 6 березня 2006 р. та рішення судді Монича В.О. Мукачівського міськрайонного суду від 5 червня 2006 р. неправосудними у зв’язку з незаконним позбавленням титульного власника частини будинку №27 по вул. Духновича в м. Мукачеві Данканича М.Ю. його майна. Крім цього, суддею Моничем В.О. при постановленні цих ухвали і рішень приховано тяжкий злочин крадіжки майна в особливо великих розмірах Щадеєм І.Д. та посадовими особами Мукачівського МБТІ та ЕО, які, зловживаючи своїм посадовим становищем, внесли в реєстрові книги неправдиву інформацію, на підставі якої видали Щадею І.Д. реєстраційні посвідчення і приймали активну участь у таємному викраденні майна Данкулича М.Ю. шляхом його подальшого перепродажу”.
14 липня 2006 року апеляційну скаргу Мукачівського БТІ та ЕО на рішення Мукачівського міскрайонного суду від 5 червня 2006 року залишено без розгляду. Апеляційну скаргу Кисельової Н.І. на це ж рішення також залишено без розгляду. Кисельова Н.І. на ухвалу апеляційного суду звертається до касаційної інстанції, де її скарга приймається до провадження. Питання тільки в тому, коли саме суд збирається все це розглянути, адже всім відомо що Верховний суд справи розглядає роками.
ВДЕРЛАСЯ
В „ЙОГО” БУДИНОК
Після цього Садварій М.В.
звертається з позовом в
Мукачівський суд до Данкулич О.І., двоюрідної сестри Данкулича М.Ю., про її виселення, мотивуючи свій позов тим, що Данкулич О.І. самовільно вдерлася в його будинок і там проживає. Однак Данкулич О.І. в суді спростувала усі ці твердження доказами, що вона там приписана на законних підставах. І в неї є доручення власника – Данкулича М.Ю. на керування його майном. Але суддя Большакова О.О., судячи з усього, на замовлення великого керуючого Мукачівського міськрайоного суду Монича В.О., виносить протизаконне рішення, прямо вказуючи, що вона не бере до уваги доказів Данкулич О.І. А основним документом для неї при винесенні цього рішення є злочинне рішення керуючого Мукачівського міськрайоного суда пана Монича від 5 червня 2006 року. От така вона, судова правда по-мукачівськи.
Не гаючи часу, Данкулич О.І. та Кисельова Н.Ю. звертаються до правоохоронних органів, Верховного суду, у яких просять у межах компетенції провести перевірку щодо незаконності дій судді Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області пана Монича В.О., просять визнати їх потерпілими, зобов’язати відповідні органи притягнути суддю Монича В.О. до кримінальної відповідальності за постановляння 5 червня 2006 р. завідомо неправосудного рішення та приховування злочину. До кримінальної відповідальності вони просять притягнути і посадових осіб Мукачівського БТІ та ЕО, які сприяли вчиненню цього злочину.
Від редакції. Отак і виникла ситуація, коли таємно, протиправно, безоплатно, поза волею власника громадянин Щадей І.Д., з допомогою посадових осіб Мукачівського БТІ та Мукачівського суду викрав майно – 1/2 частину будинку № 27 по вул. Духновича в м. Мукачево. Це є не що інше, як таємне викрадення чужого майна (крадіжка), вчинена за попередньою змовою групою осіб.
Як з’ясувалося, не менш вражаючою виявилася чи то позиція, чи то поза прокурора м. Мукачево пана Хилі М.М., який ще минулого року, отримавши заяву з доказами про злочин, скоєний суддею Моничем В.О. та працівниками Мукачівського БТІ та ЕО, вмить осліп, оглух, занімів і до того ж став постійно хворіти. Навіть вказівки щодо цієї справи з Генеральної прокуратури для нього не указ. Одним словом, не Мукачівщина, а край неляканих прокурорів та суддів. Трошки почекайте, панове, дуже скоро у вашому „заповіднику” розпочнеться полювання, зрозуміло, що правоохоронне.
До речі, у Верховній Раді пообіцяли Моничу В.О. за його викрутаси із законодавством України багато „сухарів”. Із свого боку ми вирішили Хилі М.М. теж допомогти в „працевлаштуванні” після його звільнення з органів прокуратури і, зрозуміло, що із „сухариками”.Георгій Черняховський,
м. Ужгород.

 Отправлено: 23.06.08 17:11. Заголовок: Мукачевские события ..

Мукачевские события с очередным финтом через голову су-
дьи Монича, который, спасая агонизирующую власть, решил
стать первым клоуном Украины в мантии, агонизирующей власти удались на славу. В день своего рождения судья Монич умудрился не только отпраздновать его, но и насмешить всю Европу. Спасая попользованную помаранчевую власть, он по заявлению не менее известного закарпатца господина Криля запретил спикеру парламента А. Морозу ставить подпись на Законе Украины «О Кабмине». Понятно, кто такой Криль. Понятно, кто такой Монич, особенно после обеда. Но непонятно, кто дал судье право превращать Фемиду в девку на панели.
Власть решила подвести под затянувшейся клоунадой черту. Первыми на «ковер» в Киев за злоупотребления властью и заведомо неправосудные решения поедут господин Монич и один из судей Ужгородского горрайонного суда... Далее парламент вместе с Кабмином планируют ускорить судебную реформу в стране – лишить судей пожизненного статуса и фактически полностью разогнать в судах первой инстанции ныне действующую гоп-компанию по «капустным» интересам. Планируется, что вместо них граждане должны будут сами выбирать судей. Далее будут реформированы прокуратура, милиция, налоговая, СБУ. Фактически в ближайшее время будет уволена с занимаемых должностей вся помаранчевая бездарь, которая была с улицы, по признакам преданности, партийности и кумовства, взята на работу в органы власти.
Ожидается всплеск повышенного интереса комиссий… к архивным оппозиционным изданиям прошлых лет, которые систематически печатали материалы про судей, прокуроров, ментов, чиновников. «Рукописи» не горят. А память у народа хорошая. Если надо – освежим. Приходит время, когда страна услышит имена своих «героев».

 Отправлено: 25.06.08 16:31. Заголовок: Мешканка села Керець..

Мешканка села Керецьки звернулася до Свалявського район-
ного суду за захистом свого порушеного конституційного пра-
ва і охоронюваних законом інтересів у питанні відновлення порушених межових знаків. Відповідачем у цій справі була Керецьківська сільська рада. Рішення суду було прийнято повністю на користь жінки, видано виконавчий лист, з яким вона звернулася до відділу державної виконавчої служби Свалявського району про примусове виконання рішення суду. Керецьківська сільська рада, отримавши постанову про відкриття виконавчого провадження, надсилає виконавчій службі довідку, в якій зазначає, що ними комісійно, разом із виконкомом, землевпорядником здійснено вихід на місце і виконано рішення суду стосовно відновлення порушених земельних знаків. На підставі цієї довідки Свалявська державна виконавча служба, не виїжджаючи на місце, не перевіряючи наведені в довідці факти, закриває виконавче провадження.
Так і не дочекавшись виконання рішення суду, дізнавшись про виконавчі „фіглі”, громадянка звертається до Свалявського районного суду із заявою, в якій, посилаючись на те, що фактично рішення суду виконавчою службою не було виконано, просила скасувати постанову про закриття виконавчого провадження і виконати рішення суду. Суд задовольняє її вимоги. В подальшому справа потрапляє в Ужгород у департамент державної виконавчої служби з примусових виконань, який згодом, знову ж на підставі фіктивної довідки сільської ради, закриває виконавче провадження.
За захистом своїх прав жінка звертається до Свалявської районної прокуратури. Та обмежується формальними відписками. Бачачи таке ігнорування закону, вона звертається до прокурора області Ю.Бенца. Один із його заступників, вивчивши матеріали справи, вносить протест на рішення державного департаменту з примусових виконань, який задовольняється. Таким чином, виконавче провадження було знову поновлено. Згодом заявниця подає заяву, що вона бажає взяти участь у виконавчому провадженні, знайомитися із усіма документами та бачити, хто їх підписує. Час минув, відповіді так і не отримала, що свідчить про корупцію в цій справі. Більш детально – в наших подальших випусках.

 Отправлено: 25.06.08 16:34. Заголовок: СУДДЯ ТАКИ ПОВАЖАЄ З..

СУДДЯ ТАКИ ПОВАЖАЄ ЗАКОНИ...
У минулому номері нашої газети була репліка під заголовком „Як
це зрозуміти, ваша честь?” Нагадаємо, що виникла вона з при-
воду того, що, як і прогнозував відповідач по справі Іван Морозов, мешканець обласного центру, суддя Ужгородського міськрайонного суду пан Івашкович вкотре переніс судове засідання. За словами Морозова, він підкупив служителя Феміди, тому той і переноситиме суди цілий рік. Хочемо повідомити читачів, що ваша честь таки поважає закони. Що це дійсно так, свідчить рішення, яке він прийняв на користь позивачки – Люби Шушки. Нам радісно писати про такі факти, бо, на жаль, нині закон на боці того, хто більше заплатить. Видно, що пан Івашкович не захотів поповнювати цю категорію суддів, про яких в народі побутує думка, як про продажних. З чим ми його й вітаємо та бажаємо й надалі дотримуватися такої лінії. А ми з радістю писатимемо про це. Бо то набагато приємніше, ніж писати про негативні речі.

 Отправлено: 25.06.08 16:37. Заголовок: У газеті „Правозахис..

У газеті „Правозахист” № 15 (109) від 19 квітня
2005 року під заголовком „Коли наказують не
совість і закон...або Міжсудові пригоди Рижикова” була публікація, де йшлося про те, як цей суддя Мукачівського міськрайонного суду, грубо порушуючи всі норми, два роки розглядав справу мешканки Мукачева Тамари Веселової, значно переплюнувши свого колегу - суддю В.С. Заборовського, котрий займався подібною кримінальною справою по побиттю цієї мукачівки (розповідь про нього – у наступних номерах). Оскільки цей випадок був радше не винятком, а методом роботи пана Рижикова, то справу Тамари Веселової від нього забрали та передали іншому. А на скаргу потерпілої, яку вона направила у Раду суддів, прийшла відповідь від її голови Вотьканича Ф.А, де, зокрема, говорилось: „Проведеною перевіркою були виявлені факти порушення суддею Рижиковим В.Г. обов’язків судді і ініційовано щодо нього питання про дисциплінарну відповідальність”.
Здавалось би, справи Тамари Веселової за цих обставин вже ніколи не мали б потрапляти на розгляд до опального судді, хоча б з чисто етичних міркувань. Але ні! Голова Мукачівського міськрайонного суду П.П. Щербан в 2006 році дає судді Рижикову на розгляд справу Тамари Веселової. Правда, не ту, яку розглядав впродовж двох років, а іншу.
Цілий рік пан Рижиков не працював, оскільки вирішувалося питання про його допуск до роботи в суді. І весь цей час, за словами пані Веселової, він був з нею підкреслено привітним, чемно вітався. А коли приступив до своїх обов’язків знову, став тим, ким був раніше. Нахабно викрикував прізвище Веселової в коридорі суду, запитуючи при посторонніх, чому вона писала в заяві, що начебто її син проживає в квартирі. Жінці довелося відповідати там же, що в її заяві цього нема й такого вона не писала. Суддя Рижиков на це сказав, що повісткою викличе Веселову в суд. Але обіцяного не дотримався, а самостійно прийняв постанову по її справі, знаючи, що коли Тамара Веселова прийде на судове засідання, то дасть йому відвід, як судді. Прийняв це рішення, пославшись на статті, котрих взагалі вже не існує з 2001 року.
Як же це зрозуміти, пане Рижиков? Це Ваша
юридична не грамотність, повернення до
старих методів – тяганини, помста за газетну публікацію чи вирішення інтересів іншої сторони? Чим Ви поясните той факт, що в постановчій частині прийнятого Вами документа від 29 січня 2006 року виносите постанову про відмову в порушенні кримінальної справи за ст.356 КК України, не посилаючись на жодну статтю закону? Адже така, безумовно, у природі існує!
Тамара Веселова звернулася до „Правозахисту” з відповідними документами та запитаннями до керівників вищих судів:
1. Що робити беззахисним людям, хто їх буде захищати, якщо судді на кшталт Рижикова, захищають інтереси насильників?
2. Хто відповідатиме за це беззаконня, коли беззахисних б’ють, та знущаються над ними?
3. Чому голова суду скеровує справи на розгляд тим суддям, котрі уже не один раз допускали беззаконня стосовно Тамари Веселової?
Редакція „Правозахисту” сподівається на відповідь як від голови Мукачівського міськрайонного суду П.П. Щербана, так і самого судді Рижикова, неодноразового „героя” наших публікацій.

 Отправлено: 25.06.08 16:39. Заголовок: Незважаючи на те, що..

Незважаючи на те, що владні мужі з високих трибун заявляють,
що ми живемо у правовій державі, ті, хто зіткнувся з право-
охоронними, судовими органами та органами прокуратури, мають з цього приводу зовсім іншу думку. І полягає вона в тому, що ці органи на боці того, хто „забашляє” їм більше „бабла”. У цьому на власному досвіді переконалася і мешканка В.Раковця Іршавського району Ганна Іванівна Янчій.
Те, що довелося пережити цій жінці, не побажаєш і ворогу. З квітня 2005 року, коли місцеві бузувіри на дискотеці побили її 41-річного сина, інваліда ІІІ групи (глухонімий) Василя Янчія лише за те, що, як контролер, не пропускав їх без квитків на цей захід, вона оббиває пороги міліції, судів, прокуратури у пошуках правди і справедливості. Її, люблячу і турботливу матір, не зупинили ні погрози, ні залякування, ні методи іншого тиску, який чинили і досі чинять ті, котрі б воліли забути про цей випадок. Не зупинили тому, що перед очима Ганни Іванівни – криваве місиво замість синового обличчя, 15 вибитих його зубів, поламана щелепа, численні пошкодження на тілі. Не зупинили тому, що вона не може забути 64 жахливі дні біля лікарняного ліжка Василя, коли годувала його через трубочку, бо після операцій рот був зашитий. А ще тому, що не спроможна не згадувати синові стогони і той власний біль, що пронизував при цьому її материнське серце.
Ганна Янчій лікувала сина в обласному центрі і в столичній клініці. Витратила чимало грошей на дороги, медикаменти й презенти як лікарям, так і медсестрам. Бо то ж не дурний видумав, що задарма лікуватися – лікуватися дарма. Пережила стрес від того, що із п’яти нападників, котрі понівечили її кровинку, залишився тільки один – Павло Глиба, та й того намагаються різними методами „відмазати”, затягуючи час і переносячи судові засідання без здебільшого поважних на це причин. Як знущання, сприйняла рішення Іршавського районного суду, де чорним по білому було написано: „Стягнути з Глиби П.І. в користь Ужгородської ЦМКЛ в повернення витрат на лікування потерпілого Янчія В.І. 465 гривень 11 копійок”. А ще: „Стягнути з Глиби П.І. в користь Янчія В.І. 294 гривні 70 копійок матеріальної шкоди, а також – 3000 гривень – моральної”.
Браво, панове судді! Гарне відшкодування за 15 вибитих зубів та інші травми, за каліцтво і без того долею обділеної людини, яку з інваліда ІІІ групи песиголовці зробили інвалідом першої!
Побувавши на судовому засіданні Іршавського районного суду під головуванням судді Сливки Михайла Івановича, вірніше, на тому, що б мало бути, однак знову не відбулося, журналіст газети „Правозахист” під впливом побаченого і почутого згадав кадр із фільму, де герой промовляє фразу „країна неляканих ідіотів”. Її у даному випадку так і хочеться перейменувати у фразу „місто неляканих суддів”. Бо ж дійсно, почувають себе тут люди у мантіях (правда, пан Сливка на судове засідання чомусь одягнути її забув), як у себе вдома. Зайнявши своє звичне місце, весь час усміхався, навіть сміявся голосно, закидаючи голову, хоч видимих причин на це не було. Та й обстановка в залі засідань, де присутні з боку потерпілого тримали плакати з фотографіями побитого Василя Янчія, на яких він - із зашитим ротом, і закликами покарати винуватців, якось до веселощів не заохочувала...
Незважаючи на те, що, за словами Ганни Іванівни, цивільна справа, яка мала в цей день розглядатись, переносилася вже чимало разів, пан суддя, занотувавши, хто є в залі, повідомив, що відсутній адвокат відповідача. Мовляв, по області гуляє грип, то і його не оминув. Правда, відповідної заяви захисника про цю „НП” суддя не зачитав, бо такої просто не було. Пан Сливка говорив про хворобу, пославшись лише на слова Павла Глиби. (Хоч слів до справи не пришиєш. І кому-кому, а судді це добре відомо).
Далі, люб’язно поцікавившись у відповідача, чи бажає він, аби засідання відбувалося без його захисника, та отримавши „ні” у відповідь, Михайло Іванович радісно повідомив, що суд переноситься на іншу дату. Додав при цьому, що до 5 березня його в Іршаві не буде. Уточнюючи час чергового засідання з адвокатом потерпілого, він пропонував і 6, і 7, і 9 березня. Зрештою, так точно ніхто й не зрозумів, коли ж воно відбудеться. Зрозуміло, що зал суду потерпіла сторона покидала не в найкращому настрої...
Коли в ході розмови у нас виникла потреба уточнити вирок попереднього суду, який виніс той же суддя Сливка, бо з тих екземплярів, що були в наявності, цього зробити було неможливо, оскільки текст виявився непридатним для читання, ми пішли до його автора, аби посприяв нам у вирішенні цієї проблеми. Михайло Іванович, сміючись, сказав, що це в його обов’язки не входить. Цим займається канцелярія, але вона йому не підпорядкована.
У канцелярії зразу прийняли наше прохання в штики, наголошуючи на тому, що „такого” тексту вироку вони ніколи в світі не могли видати. Та й „живої” печатки на ньому нема. Зрештою, підказали, що це можна вирішити, але за окрему плату. (Мусимо піти й уплатити 3.50 грн. й віддати їм квитанцію). А ще – написати заяву на ім’я голови Іршавського районного суду.
Порадившись, Ганна Янчій почала справу із заяви. Аж тут і голова суду Беламут Петро Микитович з обіду повернувся. Жінка зайшла до нього. Через кілька хвилин вони вийшли разом. Голова наказав працівницям канцелярії негайно набрати вирок по-новому, оскільки він до читання непридатний, та віддати його Янчій. У серцях додав, що суддя Сливка вже не вперше видає такі вироки, за що неодноразово отримував зауваження. От вам і „не входить в обов’язки”...
Що дивні дива творяться в Іршавському райсуді, підтвердив і ще один випадок. Мушка Наталія Йосипівна, яка за довіреністю особи була на судовому засіданні по справі Янчій проти Глиби, зайшла в канцелярію, бажаючи отримати потрібну їй для роботи ухвалу суду. Пред’явила, як того вимагає закон, копію зареєстрованої у цій же канцелярії заяви, з якою з цього приводу зверталася у цей орган. На її прохання секретар почала шукати вказаний у заяві документ. Однак його у справі не було! Мало того, по тій же причині не знайшла секретар і оригінала заяви пані Мушки!
От тобі й Іршава! От тобі й місто, де перед судовими засіданнями до судді Сливки вільно заходить Глиба-батько із Глибою-сином. (Павлу вже надоїла та тяганина і він в усьому зізнався, але пан Іван на це чхати хотів). А це є вірним сигналом для Янчіїв, що суду не буде. На жаль, той сигнал досі збою ще не давав...
Виходячи з вищенаписаного, можна з упевненістю сказати: Іршава – це дійсно місто неляканих суддів (та чи тільки суддів?). І вершать вони правосуддя, як їм на душу (чи кишеню?!!) ляже. З посмішкою, з безтурботним виглядом. З вірою у вседозволеність і безкарність за вчинені дії, які вбивають віру у верховенство права, а нерідко й самих людей, проти кого вони скеровані...

 Отправлено: 25.06.08 16:40. Заголовок: Останнім часом зміне..

Останнім часом змінено ке-
рівника УМВС України в
нашій області та Міністра внутрішніх справ. Часті зміни цих керівників, безумовно, не найкраще позначаються на роботі правоохоронних органів. Президент України В.А. Ющенко та всі чесні громадяни країни вимагають рішуче активізувати роботу по боротьбі з негативними явищами у всіх сферах нашого життя.
Наявний стан роботи правоохоронних органів незадовільний. Керівники держави, аналізуючи їх діяльність, закликають в основу цієї самої діяльності покласти силу закону, підкріплену високим професіоналізмом, об’єктивністю, принциповістю та іншими рисами. Цього вимагає і все наше суспільство. Але вони майже не проявляються в перипетіях складної роботи по захисту прав громадян, саме їх не вистачає окремим правоохоронцям.
Маючи справу з окремими особами правоохоронних органів області, добрим словом можу згадати колишнього начальника УМВС області Рахівського Ю.В, з яким я мав нагоду зустрічатися і який вразив мене не тільки як професіонал, але і як людина.
Не можу не згадати роботу окремих співробітників СУ УМВС та прокуратури області, у яких відсутні вищезгадані риси.
З далі наведених мною прикладів можна судити про їх ділові і професійні якості.
П’ять років слідчими різних рівнів розслідується КС № 2305202, яка відкрита на директора ЗОШ І-ІІ ступенів села Стройне Чаклей Д. І.
Про стан „розслідування” даної КС і її закриття майже в усіх газетах області було опубліковано статті, мої скарги, звернення та мої заяви, в яких у повному обсязі висвітлено роботу слідчих та інших працівників.
Нагадую, що цією „складною” справою займалися сім слідчих, чотири прокурори, три заступники прокурорів, багато завідуючих відділами та їх заступники районної і обласної прокуратур. Матеріали КС нараховують сім томів, а „вивчення” їх проводилось працівниками обласної прокуратури по 2-3 місяці (?).
На мої звернення, скарги, заяви та пояснення давались поверхові, неконкретні відповіді і, що цікаво, слухаючи мої усні доводи про абсурдність висновків по КС, працівники відмовчувались, при цьому постанови на закриття КС просто переписувались і дублювались. Особливо відзначились заступник начальника СУ УМВС області п. Марина М.І. та слідчий Химинець М.І..
Вісім разів постанови на закриття КС відмінялись Генеральною, обласною і районною прокуратурами. Логічні мої доводи та доводи моїх свідків до уваги не приймалися.
У відповідь на численні факти, які доводили злочин, я отримував постійні відписки від п. Зар’єва, Тимківа, Піняшка, Данча та інших. Всі при цьому рекомендували мені звернутись до суду по прийнятих постановах, щоб спихнути їх у другу гілку правосуддя. Не дивлячись, що КС всебічно не розслідувана.
Не можу обійти увагою роботу відповідальних працівників прокуратури і їх послідовність. Наведу тільки один приклад. 15 вересня 2003 року листом заввідділом п. Гайдук І. В. було оформлено вказівку „за фінансові порушення і неетичне відношення до слідства, райдержадміністрації вирішити питання про подальше перебування на роботі директора ЗОШ І-ІІ ст.Чаклей Д. І. Думаєте, вказівку було виконано? Глибоко помиляєтеся! Районна влада в особі Дідовича О.А. вказівку проігнорувала, а через деякий час прокуратура області констатує, „ що в діях Чаклей Д. І відсутній склад злочину”. Про яку послідовність може йти мова? Виходить, можна прийняти законні рішення, але не виконувати їх. У цьому питанні проявили безпринциповість колишній прокурор району Хиля М.М., Гайдук І. В. та інші. Нічим пояснити і висновки, хоч і висловлені в усній формі заступником обласного прокурора Зар’єва І.І, та колишнім заступником прокурора району Балегою В.І, які тільки поверхово ознайомились з матеріалами справи, надали їй статус „безперспективної”.
Постає питання, чому тоді відкривалась кримінальна справа, чи є порушенням, коли в платіжних відомостях виявлено чужі підписи, коли людині, яка не виходить на роботу, проставляються години виходу, коли нібито передаються гроші через посередника без відповідного документа, і багато інших.
Перш ніж робити такі висновки, я б Вам рекомендував, Іване Івановичу і Василю Івановичу, глибше в майбутньому вникати в справу, ретельно вивчати матеріали, щоб робити правильні висновки, а не вживати вислів „а може?”.
Не кращим виглядає і моральний стан окремих відповідальних осіб.
... Чергове скасування постанови на закриття КС. Мене терміново викликає слідчий Магурська В.І. у СУ області на очну ставку з Чаклей Д.І., його племінницею Мигович Т.Д. (працює секретарем друкаркою школи), завгоспом школи Чаклей В.П. та іншими. Я, як законослухняний громадянин, прибуваю на виклик вчасно. Проходить півдня, а Чаклей Д.І. та інші не з’являються. Потрібно було бачити, з якою настирливістю передзвонювала п. Магурська у район, вимагаючи доставити цих осіб у СУ. Але вони так і не з’явилися.
Через три дні на моє запитання про причину неявки та порушення особами порядку цинічно заявила: „А це наші проблеми!”. І це сказано мені, як інваліду ІІІ групи, який, маючи хвору ногу, добирався в Ужгород у надзвичайно погану дощову погоду. Подібних прикладів можна навести багато. Це і насмішкувате трактування про малу суму грошей (працював при восьмигодинному навантаженні) та інші висловлювання, що не вписуються у моральний стан. Як натяк: за таке нічого не буде.
Порушили етику і мораль
учителя і ви, мої колишні
колеги - учителі школи с. Стройне, даючи свідчення про мій вихід на роботу у серпні 2001 року. Ви, шановні мої колеги по роботі, кривите душею. Мене у серпні 2001 року не тільки у школі, але і на території села насправді ніхто не бачив.
В деякій мірі я вас розумію, знаючи крутий характер директора школи, ви, пани Прожегач О.П., Ропонич Н.А., Шишола С.В., Жемевко О.В., Голіба Т.В., Ведєрнікова Р.Ю., Зейкан Л.І., Вальо О.В. (в той час в школі не працювала), Ливч В.І. і особливо колишній завгосп школи Чаклей В.П., порушили заповідь, яка визнає за великий гріх давати фальшиві свідчення. Нехай ці ваші дії залишаться на вашій совісті. Крім цього, ви виховуєте у керівника негативну рису – вседозволеність, що може відбитися і на вас.
В останніх постановах є посилання на те, що, згідно експертиз, проведених у м. Львові та м. Києві, у платіжних відомостях підписи зроблені мною. Повністю кладу під сумнів саме наслідки експертиз. Чомусь Химинець М.І. опустив нюанс, хто підписувався за липень – серпень. По наслідках експертиз, проведених у м. Ужгороді, визначено, що підписи не мої. На прийомі у Львівському НДІСЕ, мені експертами чітко прояснено ситуацію. Повірте, що вона явно не на користь тих, що приймали постанови. Порівняння, логічний аналіз, співставлення фактів та інше - недосяжне для наших слідчих.
На жаль, підтвердились слова одного із слідчих, що в „Ужгородській експертизі підписи не ваші, але підуть у Київ – будуть ваші”. Працівники прокуратури УМВС області все зробили для того, щоб затягнути час і не дати мені можливості прояснити ситуацію, пов’язану із почеркознавчими експертизами. Чого варті лише слова колишнього працівника прокуратури Тимківа Ю.Б., що мені ніхто не дасть ознайомитись з матеріалами кримінальної справи. Ви помилились, Юрію Борисовичу. Хоч і не повністю, з матеріалами кримінальної справи мене ознайомлено після проведення акцій протесту.
Ніяк слідчі не можуть пов’язати і стикувати наслідки почеркознавчих експертиз із зізнанням Чаклея Д.І. на очних ставках про передачу грошей за липень – серпень 2001 року через Миговича М.М. . Слідчі цей нюанс не хочуть досліджувати та всіляко обминають.
За ці роки мені доводилося зустрічатись з висококваліфікованими фахівцями правоохоронних органів, які проявляли солідарність зі мною при проведенні акцій протесту, морально підтримували мене, але через загальновідомі обставини не можу їх назвати. Дякую тим громадянам, які підтримували мене морально під час проведення акцій протесту, зокрема громадянам з Верхнього Водяного, Міжгірського та Ужгородського районів, інших міст і сіл. Я десятки листів одержав від закарпатців, які стикались з подібними випадками, схвалювали мої дії.
Підсумовуючи наведене, констатую, що правоохоронні органи за п’ять років не захистили мої конституційні права у правовому полі. СУ УМВС і обласна прокуратура ніколи не завершать розслідування. Тому, виражаючи повне недовір’я цим органам, безстрокову акцію протесту (голодування), призначену мною на 26 лютого цього року, не буду проводити.
Проте вважаю, що за таку роботу окремі працівники правоохоронних органів у нормальній правовій державі повинні піти у відставку.
Більше тридцяти років у
школі я викладав курс
„Правознавства”. Наголошував учням весь час: „Закони не потрібно порушувати, але за себе вмійте законно постояти, бо правда переможе”. Виявляється, я правди не добився, але, не перетворюючись у хазановського папугу, буду продовжувати боротись за правду іншими способами і методами, про що у відкритому листі повідомлю нашого Президента В.А. Ющенка.
P/S. Переконливо прошу прокуратуру і СУ УМВС формальну та поверхову відписку мені не надсилати.
В.І. Мигович,
Член ЗОО ВГО „Правозахист”.

 Отправлено: 25.06.08 16:42. Заголовок: Да вот только забыл ..

Да вот только забыл г-н
Омельяненко упомянуть
одну существенную деталь: ПОСЛЕДНЕЕ СЛОВО ЗА СУДОМ! Только ПО РЕШЕНИЮ СУДА Водоканал или кто-либо может отключить что-либо потребителю! «Правила користування системами водопостачання та водовідведення в містах i селищах України», утвержденные Государственным комитетом Украины по жилищно-коммунальному хозяйству (№ 65 от 01.07.94 г., с изменениями от 04.01 2005 г.), которыми обязан руководствоваться Водоканал в своей работе, гласят, что воду своим абонентам Водоканал может отключить в случае «невиконання абонентом умов ДОГОВОРУ». А исполняются ли условия ДОГОВОРА или нет, и по чьей вине, опять же решает СУД – не в джунглях живем, а стремимся к европейским стандартам. А у Водоканала не заключены договоры с абонентами многоквартирных домов. Забыли-с, что уже нет «колхозов» и что сейчас каждый отвечает сам за себя. «Приватна власність», так сказать!
Видимо, совсем не случайно г-н Омельяненко «забыл» упомянуть о суде и необходимости наличия ДОГОВОРА – удобно, без суда и следствия пришел, «вырубил», и будьте-нате вам, дерьмо на голову! Чтобы не забывали, в какой стране живете и кто тут правит бал. Такие иезуитские, извращенные «винаходи» возможны только в Украине, а место применения, полигон для испытаний – Закарпатье, Ужгород.
Для подачи иска в суд на потребителя должен быть заключен ДОГОВОР между потребителем и поставщиком услуг. Без него ни один суд не примет к рассмотрению иск, поданный как со стороны Водоканала, так и со стороны абонента-потребителя.
В приложении к Правилам даже дан образец типового договора, который должен быть заключен между абонентом и Водоканалом. 1.3. «Абонентами, що користуються послугами Водоканалу, можуть бути державні, колективні та інші підприємства, організації, установи, а також окремі громадяни, що мають жилі будинки або їх частину на npaвi приватної власності (надалі громадяни), на які відкрито особовий рахунок i які перебувають з Водоканалом у ДОГОВІРНИХ ВІДНОСИНАХ».
Без договора вы лишены своего конституционного права обратиться в суд за защитой своих интересов – за защитой своих прав потребителя, согласно Закону «О правах потребителя».
11.1 «Кількість води, використаної абонентами, визначається за показниками повірених у встановленому порядку водолічільників та інших приладів обліку, які мають бути опломбовані». У многих абонентов не установлены счетчики воды. Но есть такое понятие, как НОРМА (от латинского слова – правило, образец), общепризнанное, узаконенное правило, среднее количество, размер чего-то. Норма – это когда в любое время суток в кране есть вода. Вы можете ею не пользоваться в данный момент, но вода должна быть, чтобы вы могли воспользоваться в любое время суток. Но это не у нас (хотя многие помнят времена, когда было и у нас), это в цивилизованных городах и странах.
А у нас вода по графику. Откройте свою абонентскую книжечку и прочитайте: «Рішенням виконкому Ужгородської мicької ради від 25.07.2001 р. №116 встановлено такий графік подачі води: з 6.00 до 8.00, з 12.00 до13.00 та з 18.00 до 22.00 год.». Отсюда вытекает, что и оплачивать воду нужно, учитывая график подачи воды. А по этой части у Водоканала как-то «не срастается»...
В приложении к упомянутым
ранее Правилам, есть
НОРМЫ потребления воды в сутки, рассчитанные на одного человека, для того, чтобы определить потребление воды тех абонентов, у кого пока еще нет счетчиков. Нормы эти определяются в зависимости от благоустройства жилья (наличия ванны или только душа, или полного отсутствия оных, вида водонагрева и т.д.). Эти нормы разные, и непонятно, почему и откуда Водоканал определил норму потребления (и это только холодной воды!) в 6 кубометров на месяц, без учета этих обстоятельств.
К примеру, для жильцов многоэтажного дома, с централизованным водоснабжением холодной и горячей водой, с оборудованной ванной, норма составляет: З00 л/сутки х 30(31) день = 9000-9300 л(9-9,3 куб. метра) в месяц. И эта норма, СУДЯ ПО ГРАФИКУ ПОДАЧИ ВОДЫ, явно ЗАВЫШЕНА. И была завышена на протяжении лет.
Путем элементарных математических действий определяем, что вода подается только 7 ч. (29% от суток), соответственно 87 л/сутки, т.е. 2610-2697 л (от 2,6 куб. м до 2,7 куб. м) в месяц (холодной и горячей воды), что близко к показаниям счетчиков горячей и холодной воды граждан, у которых они установлены. Если, к примеру, предположить, что из обоих кранов вытекает только холодная вода (хотя нет никакого смысла открывать оба крана, если из них течет только холодная вода), то цена вытекающего из кранов объема воды, даже при нынешних тарифах (2,14 грн. за воду + 1,33 грн. за канализацию = 3,47 грн. х 2,6 (2,7) куб.м. = 9,02 (9,37) грн./месяц (для водопользователей, у которых нет счетчиков воды). Но никак не 20,82 грн. (за 6 куб. м) + за канализацию. Эта цена, очевидно, взята с потолка, «от балды». В школе двоечниками были или как? А если еще учесть начеты за горячую воду? Тогда вода в Ужгороде по цене золота – в прямом смысле.
Ежели Водоканал не согласен с такими расчетами, то, пожалуйста, 11.6 «Для контролю витрати води у абонентів, які не мають водолічильників, Водоканал має право встановлювати на вводах контрольні водолічильники...». Проверяйте, паны-начальнички, все в ваших руках! И даже более того, в ваших ОБЯЗАННОСТЯХ!
Потребитель обязан пла-
тить только за фактичес-
ки потребленный продукт, о чем говорилось на одном из предновогодних заседаний ВР. На что чиновник высшего ранга от жилищно-коммунального хозяйства заверил присутствующих депутатов, что это положение находит свое отражение в ДОГОВОРЕ. Подписывая ДОГОВОР, читайте внимательно! И вообще, читайте, осмысливайте...
А Водоканалу стоило бы создавать не карательную бригаду канализационных «киллеров», а заключать договоры и создавать бригады по установке индивидуальных счетчиков, содействовать абонентам в этих устремлениях, если они есть. Чтобы те не метались в поисках злополучного сантехника, дяди Васи.

 Отправлено: 27.06.08 10:27. Заголовок: Судова навмисна тяга..

Судова навмисна тягани-
на, яка була «успішно»
продумана опонентами довкола Монумента Соборності України в м. Ужгород, потерпіла фіаско. «Переможці» конкурсу, що не відбувся, завдавали чимало клопотів справедливому суду, аби він не міг достеменно розібратися, де є правда і де міфи неправди.
Щоб зрозумілою для читачів була історія довготривалого лобіювання інтересів опонентів, «переможців» конкурсу і, звичайно, фінансових, а опісля – і неабияка зацікавленість у зволіканні, додаємо низку доказових документів, що засвідчують, хто, де і коли грався у «гнилу дипломатію» з приводу Монумента Соборності України в м. Ужгород. Однак, постає питання: чи є у нашій змордованій політичними інтригами і спекуляціями навколо свідоміості народу державі Україна – правда і справедливість у судовій владі.
Так, виявляється, ми щиро вірили, що справедливі суди у Закарпатті є. Так сталося, що, очевидно, високому суду набридли інсинуації неправди над святим символом, вистражданим віками українським народом – Монументом Соборності України. Судом ухвалено справедливість істини. Тому, шановні читачі, проаналізуйте для себе, до яких тільки хитрощів не вдавалися «переможці», щоб уводити різні інстанції судів в оману.
А саме: після погодження генплану розміщення Монументау Соборності на площі Богдана Хмельницького в м. Ужгород, схваленого міським архітектором 10 серпня 2004 року, розпочалися різні інсинуації. Не будемо перераховувати їх всі, а зупинимося на комерціалізації площі, де мав би бути Монумент. Робимо витяг із рішення виконавчого комітету Ужгородської міської ради від 25 січня 2007 року № 26, де явно ревізуються всі попередні рішення і погодження стосовно Монумента: „Враховуючи рекомендації містобудівельної ради при головному архітекторі міста (протокол №6 від 17 серпня 2004 року), науково-художньої ради (протокол № 6 від 22 листопада 2006 року), постійних комісій міської ради У скликання, висновки робочої комісії про те, що спорудження пам’ятника розпочато без дозволу виконкому на розміщення пам’ятника, без дозволу на виконання будівельних робіт, без затвердження в установленому порядку проекту, виконком міської ради вирішив:
1. Демонтувати конструкцію колони.
2. Відділу капітального будівництва (Юрко А.А.) організувати роботи по демонтажу конструкції колони.
3. Фінансовому управлінню (Метеньканич Т.І., забезпечити фінансування робіт демонтажу.
4. Контроль за виконанням рішення покласти на заступника міського голови Адамовського М.Г.
Міський голова С.М.Ратушняк.”
Листом головного архітек-
тора міста О.Г. Стричик від
12 грудня 2006 року № Г-159/01-8 нам було повідомлено, що рішення щодо Монумента будуть нам повідомлені після закінчення судових спорів. Судові спори завершені. Суд ми виграли, а тим часом влада міста активно провела дії по демонтажу скелета майбутнього пам’ятника.
Стосовно цього можемо зробити певний висновок, що влада міста зухвало відкинула Монумент Соборності і взялася за комерціалізацію площі, бо для когось є надто важливим розважальний центр. Хоча ми у своєму проекті запланували велику адміністративно-виставкову споруду, в якій частина приміщень може бути використана як певний музей історії України з розкриттям художнього образу Соборності українських земель.
Нас цікавить, з чиєї легкої руки закопані в землю 180 тисяч гривень із міського бюджету, які були використані для спорудження складного фундаменту, глибиною 6 метрів, та основного каркасу Монумента.
12 лютого 2007 року ми звер-
нулися до міського голови
Ужгорода дати нам вичерпну відповідь, чому так сталося, що міськвиконком прийняв рішення про демонтаж готових конструкцій, встановлених на місці майбутнього Монумента. Однак відповіді ми так і не отримали. Тому змушені були звернутися з листами до Президента України, Прем’єр-міністра України, Голови Верховної Ради, в яких проінформували про явний саботаж виконання Указу Президента „Про спорудження Монумента Соборності України в м. Ужгород”. А для підтвердження нашої правдивості додаємо погоджений головним архітектором міста генплан та фото з макета концептуальної забудови площі з розташуванням Монумента.
М.БЕЛЕНЬ та В.ГАНЗЕЛ,
співавтори Монумента Соборності.

 Отправлено: 27.06.08 10:32. Заголовок: У минулих номерах га..

У минулих номерах газети ми розповідали про кримінальні пригоди лісових „баронів” – І.Меклеша, В.Золотаря та деяких інших „братків” від лісу, які нині усюди стверджують, що вони з допомогою одного із суддів Конституційного суду України, яка... слабка на „капусту”, в минулому році відкупилися від кримінальної відповідальності. Але криміналу було настільки багато, що за один раз його не змогли погасити ані грошима, ані впливом з Конституційного суду. Отже кримінальну справу знову було порушено. І тут знову почались дива. Як розповідають у своєму оточенні наші „герої”, вони готові були купити всі закарпатські районні прокуратури, разом взяті. І дійсно, на підтвердження їх слів з однієї районної прокуратури, після втручання СБУ, що отримало інформацію про спроби підкупити прокуратуру... справа стала „кочувати” по районах. Врешті-решт на початку 2007 року справа знайшла своє логічне завершення в Хусті і звідти пішла до суду... І тут знову... запрацювали гроші.
ЧЕРГОВА „МІГРАЦІЯ”
Ця історія вже судового „блукання” кримінальної справи поча-
лася 5 березня 2007, коли адвокатом підсудних було заявле-
но клопотання про направлення даної справи в інший суд за підсудністю. Прокурор пан В.Демко навпаки просить призначити справу до судового розгляду, категорично заперечує проти направлення справи до Тячівського районного суду, оскільки є всі підстави зважати на необ’єктивність Тячівського районного суду, оскільки підсудні раніше засуджувалися Тячівським районним судом і до них застосовувалась амністія та м’які міри покарання.
А що наша Феміда із зав’язаними очима та зайнятими руками в особі судді С.Джуга? Вона, вивчивши матеріали кримінальної справи, заслухавши думку учасників процесу, вважає, що дана кримінальна справа не підсудна Хустському районному суду, що відповідно до ст. 37 КПК України кримінальні справи розглядають у тому суді, в районі діяльності якого вчинено злочин. Тому кримінальна справа підлягає розгляду Тячівським районним судом.
Посилання прокурора на можливу необ’єктивність у розгляді справи Тячівським районним судом не бути взято до уваги, оскільки раніше прийняті рішення Тячівським райсудом щодо обвинувачених вищими інстанціями не відмінені. І з цих підстав суддя постановив:
„Кримінальну справу про обвинувачення Меклеша Івана Юрійовича за ст.ст. 191 ч. 5, 28 ч. З, 364 ч. З, 27 ч. 2, 246, 366 ч. 2 КК України, Золотар Василя Васильовича за ст.ст. 191 ч. 5, 28 ч. З, 364 ч. З, 366 ч. 2 КК України, Грицана Романа Івановича за ст.ст. 191 ч. З, 27 ч. 2, 246, 366 ч .2 КК України, Карпи Василя Тарасовича за ст.ст. 191 ч. 5, 366 ч. 2 КК України направити за підсудністю до Тячівського районного суду Закарпатської області”.

 Отправлено: 27.06.08 10:35. Заголовок: цивілізованих кра..

цивілізованих країнах ар-
мія користується вели-
кою повагою і підтримкою, її добре фінансують.(Адже ще Котляревський у своїй „Енеїді” писав: „Уже ж це мусить всякий знати, що військо треба харчовати... Без битой голої копійки, без сей прелесниці-злодійки не можна воювать ніяк”). Військові ж мають певний статус, соціальну захищеність і.д.
На жаль, у нашій незалежній Україні ця славна професія принижена і знецінена до неможливості. Міністр оборони в одному зі своїх виступів із гіркотою констатував, що нині армія фінансується всього на 30-40 процентів від необхідної суми. Тому й не дивно, що чимало служивого народу пише рапорти на звільнення, а ті, хто звільнився у запас, змушені відстоювати свої законні права у судах. Так було із пенсією, яку урізали майже наполовину, так було і з компенсацією за речове майно. Не є винятком у цьому плані і забезпечення колишніх військових житлом. На жаль, своє право на нього нам також доводиться захищати через суд.
Вийшло так, що половину строку ми служили у колишньому Радянському Союзі, половину – у незалежній Україні. Тому маємо можливість порівняти ставлення цих держав до людей, які стоять на захисті їхнього миру та спокою. До розвалу Союзу кожен, хто звільнявся у запас, де б він до цього не служив (на території СРСР чи за кордоном), отримував житло, пристойну пенсію, користувався відповідними пільгами. Наша ж незалежна держава залишила нас сам-на-сам із нашими проблемами. Нас морально принижують, кому лиш не ліньки, відмахуючись, як від надокучливих мух...
Хочемо розповісти, що, проходячи службу у залізничних військах Збройних Сил України, у 1994 році ми почали будувати для себе 40-квартирний будинок в Ужгороді по вул. Марка Вовчка, 10. А трохи пізніше, коли він на 80 процентів був готовий, житловою комісією в/ч А-0554 (протокол засідання № 82 від 7 липня 2004 року) нам та членам наших сімей там виділили житло, оскільки ми стояли на квартирній черзі.
Це було величезною радістю. Адже іншої можливості отримати дах над головою та покращити свої житлові умови (майже всі ми тулимося сім’ями в однокімнатних квартирах, а Погорілий О.В. – в кімнатці на території військової частини, звідки його весь час намагаються вигнати), у нас не було.
Та не довго тривала наша радість. Згідно розпорядження Кабміну України від 17 червня 2004 року залізничні війська (в яких ми проходили службу) Збройних Сил України перетворені у Державну спеціальну службу транспорту. Житлова комісія вже перетвореної в/ч Т-0110 (протокол № 88 від 29 квітня 2005 року) скасовує попереднє рішення і відмовляє нам у перебуванні на квартирному обліку, рекомендуючи стати на нього у військовому комісаріаті за місцем проживання.
Ми повважали такий підхід до справи незаконним, тому звернулися до суду. Ужгородський міськрайонний суд своєю постановою від 14 грудня 2006 року задовольнив наш позов щодо поновлення нас на квартирному обліку у військовій частині Т-0110. Та дану постанову відповідачі – адміністрація Державної спеціальної служби транспорту і в/ч Т-0110 – оскаржують в апеляційному суді Закарпатської області й просять скасувати, прийнявши нову, якою відмовити у наших позовних вимогах.
Треба б тільки бачити, з якою завзятістю вони намагаються позбавити нас законного права на житло! Так, представник адміністрації Державної спеціальної служби транспорту вважає, що ми перебуваємо у публічно-правових відносинах з Міноборони України як головним розпорядником коштів, яке, на його думку, зобов’язане забезпечити нас житлом. Він вказує, що ми – кредитори, а боржник – „головний розпорядник коштів, що використовує фонди та кошти, виділені державою для забезпечення житлом громадян, що перебувають на публічній службі, у нашому випадку – на військовій службі в Збройних Силах України Міноборони”. Наші публічно-правові відносини з Державною спеціальною службою транспорту судом першої інстанції начебто не доведені.
Хочемо зазначити, що боржником у забезпеченні житлом є держава. І тому для нас, як громадян своєї держави, немає ніякого значення, якою державною установою воно нам буде виділене. Головне, щоб це сталося якомога швидше. У нашому випадку таке отримання житла можливе у 40-квартирному будинку по вул. Марка Вовчка в м. Ужгород. Проте представник відповідача не помічає законних на це підстав, висвітлених у постанові Ужгородського міськрайонного суду від 14 грудня 2006 року. Отже, повторюємо йому їх ще раз.
Так, Указом Президента України від 27 січня 2003 року № 46/2003 „Про передачу залізничних військ Збройних Сил України у підпорядкування Міністерству транспорту України” постановлено про доцільність виведення залізничних військ зі складу ЗСУ та передачі їх у підпорядкування Мінтранспорту України. Кабміну даним Указом доручено подати законопроект про створення у складі Мінтранспорту військового формування – залізничних військ.
На підставі Закону України
„Про Державну спеціаль-
ну службу транспорту” від 5 лютого 2004 року № 1449 – ІУ та розпорядження Кабміну від 17 червня 2004 року № 389-р залізничні війська Збройних Сил України перетворені у Державну спеціальну службу транспорту. Згідно ч. 7, ст. 8 цього Закону Кабмін забезпечує реалізацію права на соціальний і правовий захист особового складу Державної спеціальної служби транспорту, осіб, звільнених із залізничних військ і Державної спеціальної служби транспорту, членів їхніх сімей. А в прикінцевих положеннях ЗУ „Про передачу залізничних військ України у підпорядкування Мінтранспорту України” Кабміну доручено передати залізничні війська ЗСУ з підпорядкування Міноборони до Мінтранспорту і перетворити їх на Державну спеціальну службу транспорту...
На підставі цього Закону постановою Кабміну України № 939 від 21 вересня 2005 року затверджено програму формування та розвитку Державної спеціальної служби транспорту на 2005-2015 роки. У її рамках передбачається здійснити заходи, серед яких „розроблення та запровадження ефективної системи соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей, інших працівників, ветеранів залізничних військ Збройних Сил та Держспецтрансслужби”. Забезпечення виконання програми покладається на її державного замовника – Мінтрансзв’язку. Крім того, передбачений орієнтовний обсяг фінансування заходів щодо формування та розвитку Держспецтрансслужби на 2005-2015 роки, серед яких - і будівництво житла.
А тепер повернімося до розпорядження Кабміну від 17 червня 2004 року. Там у підпункті 2 пункту 2 Міноборони України доручено передати до сфери управління Мінтранспорту закріплене за залізничними військами нерухоме майно, серед якого – і 40-квартирний будинок в Ужгороді.
Посилання представника відповідача на норми ст. 12 ЗУ „Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” є недоречним. У цій статті, як у редакції Закону від 1991 року, так і в редакції від 24 червня 2004 року, в ч.1 прямо зазначено, що військовослужбовців квартирами забезпечує держава. І ніде, так само як і в Постанові Кабміну України № 2166 від 29 листопада 1999 року „Про комплексну програму забезпечення житлом військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, кримінально-виконавчої системи, службових осіб митних органів та членів їх сімей”, не зазначено, що забезпечення житлом пенсіонерів-військовослужбовців, ветеранів залізничних військ здійснюється за рахунок коштів, що виділяються Держбюджетом на утримання Збройних Сил України, хоч на цей документ посилається представник Держспецтрансслужби. Його мрія позбавити нас житла нічим не підкріплена. Щодо нас, то ми виклали всі передбачені законодавством підстави для виділення нам квартир у будинку № 10 по вул. Марка Вовчка в Ужгороді. Наведена нормативна база і є головним доказом нашої правоти, яку представник відповідача нічим спростувати не спромігся.
Хочемо звернути увагу ще й на таке. Так, скаржник вважає, що „матеріали справи не містять доказів відносно того, що в/ч Т -0110 Держспецтрансслужби отримала від Мінтрансу нерухоме майно у вигляді об’єкта незавершеного будівництва – 40-квартирного будинку”, і „військові частини, як ЗС України, так і Держспецтрансу, ніколи не були і не є самостійними суб’єктами правовідносин щодо забезпечення житлом”. Але ж розподілом житла в даному будинку займалися житлові комісії військової частини Т – 0110 (м. Львів) та Т – 0300 (в Чопі), і воно надано військовослужбовцям, а, можливо, й службовцям військових частин Держспецтрансу, які мешкають у Львові та на Закарпатті. Цей факт ніким не оспорювався, а тому ніяких додаткових доказів не потрібно. Та й суд першої інстанції не застосовував норм Господарського права. І це правильно, оскільки ми не є суб’єктами господарських відносин. А щодо норм Цивільного права і житлового законодавства, то застосування їх судом є цілком правомірним.
Щодо апеляційної скарги в/ч Т – 0110, то ми дійсно проходили військову службу у Збройних Силах України. Але скаржник не договорює, що у залізничних військах ЗСУ. Вказує лише, що ми були звільнені із залишенням на квартирному обліку в Міноборони. Але ж він взагалі не дає роз’яснення, чому саме ми залишилися на квартирному обліку у залізничній бригаді (в/ч А – 0554), а не звернулися до військового комісаріату, де на квартирному обліку перебуває понад тисячу сімей військовослужбовців-пенсіонерів.
Роз’яснення було висвітле-
не у постанові Ужгородсь-
кого міськрайонного суду. Адже саме тут було доведено, що залізничні війська у Закарпатті займалися будівництвом власного житла за рахунок державних коштів, спрямованих безпосередньо на зведення житла для військових залізничників, і ніколи військовослужбовці-залізничники не перебували на квартирному обліку в гарнізонних житлових комісіях, в квартирно-експлуатаційній частині Мукачівського гарнізону, житлових комісіях військкоматів і т.д. Хоча гіпотетично право на отримання житла від Міноборони ніким не оспорюється. Але ж нам ніхто його не пропонує...
Представник відповідача цілком правомірно, посилаючись на закони, пише, що „держава надає гарантії військовослужбовцям протягом трьох років після звільнення щодо забезпечення житловими приміщеннями в порядку, передбаченим законодавством”. І нам незрозуміло, чому він, як представник держави, перешкоджає нашому конституційному праву на отримання житла відповідної площі. Тим більше, що з моменту нашого звільнення пройшло вже не три, а сім років...
Далі представник відповідача взагалі дійшов до того, що вирішення житлових питань зводить до компетенції УРСР, і делегує право затвердження існуючих правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов і надання їм житлових приміщень, Раді Міністрів УРСР та Українській республіканській раді профспілок. Ми б із задоволенням звернулися до цих органів, але, на жаль, на Закарпатті вони вже стали історією. Хоч, можливо, для галичан ще існують і досі...
Не можемо обійти увагою ще один „перл”. Так, військову частину, яку представляє, скаржник називає „новою державною установою”, посилається на Бюджетний кодекс України, на ЗУ „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців”. Норми названих законів, на його думку, є свідченням ліквідації, тобто знищення військової частини, а тому, відповідно, і ліквідації зобов’язань держави в особі цієї установи перед нами. Але ж ці норми можна застосовувати до господарських відносин, однак ні в якому разі до стосунків з нами!
А чого варте безапеляційне твердження скаржника, що ні один з позивачів „не являється ні „ветераном залізничних військ”, ні „ветераном Держспецтрансслужби”. Але ж існує термін „ветеран праці”, „ветеран військової служби”. Ми прослужили у залізничних військах 20 – 25 і більше років (саме тому підпадаємо й під статус „ветеран військової служби”). Під час проходження служби будували залізниці від Чопа до БАМу. Більшість свого життя провели на будівництвах, у відрядженнях. То хто ж дозволив скаржнику сумніватися у нашому праві називати себе ветеранами залізничних військ ЗСУ?! Ми ж служили своєму народові, своїй Батьківщині, а не окремим генералам, міністерствам чи відомствам. І нині неприємно, боляче й образливо чути, що ми були звільнені із Збройних Сил України, а спірний будинок перебуває на балансі Держспецслужби транспорту, і з цієї причини примушують нас стати на квартирний облік в Закарпатському обласному військовому комісаріаті, де отримати житло практично нема ніякої надії.
Давайте уявимо, що 80-річний ветеран Великої Вітчизняної війни звернувся до військового комісаріату з проханням допомогти у вирішенні якоїсь проблеми, а йому відмовляють на тій підставі, що він воював за Радянський Союз. Або таке: учаснику війни в Афганістані відмовлено в допомозі з тих мотивів, що нинішня держава його туди не посилала. Як на нас, то ці відмови – це все одно, що відмова від своїх стареньких немічних батьків. Це ті грані моралі, які ніхто не мав би переступати за жодних обставин. Та, на жаль, життя набагато складніше і жорстокіше, і мораль у ньому – зовсім не на першому місці. Це ми добре відчули на власній шкурі завдяки Державній спеціальній службі транспорту на чолі з генералом Михайлом Івановичем Мальковим.
Та ми розуміємо й інше: на
кін поставлено найболю-
чіше для нас – забезпечення житлом у будинку № 10 по вул. Марка Вовчка в Ужгороді. Як і те, що з благословення згаданого вище генерала порушуються наші конституційні права на його отримання, і лише високий суд може перешкодити цьому і припинити наші муки і страждання. Виходячи ж із вищенаведеної нами правової бази, вважаємо, що постанова Ужгородського міськрайонного суду повинна бути залишена без змін, апеляційна ж скарга наших опонентів – без задоволення. Ми сподіваємося, що така поважна установа, як апеляційний суд Закарпатської області, не дозволить скривдити нас і наші сім’ї, позбавивши того, що гарантовано нам Конституцією України. Адже віримо, що його судді вірно служать Правді, Справедливості і його величності – Закону...
Олексій Ніцевич, Василь Рутковський, Андрій Ткачук, Сергій Рибак, Володимир
Чоботар, Олександр Погорілий – ветерани залізничних військ.

 Отправлено: 07.07.08 13:34. Заголовок: В Ужгородському місь..

В Ужгородському міськрай-
онному суді знову дума-
ють про все, крім… своєї роботи. То хмари, то сонце виходять на небосхил українського політичного життя. Та законодавство при всьому цьому мусить повсякчас дошукуватися істини. Однією з цікавих у цьому пошуковому сенсі є справа, що слухалася в Ужгородському міськрайонному суді по позовній заяві про “усунення порушення прав акціонерів та визнання договору купівлі-продажу недійсним”, поданій АТЗТ (акціонерним товариством закритого типу) “Андезит” з Ужгорода.
У закритому товаристві (АТЗТ), згідно статуту, продавець зобов’язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продажу своєї частки. Для порівняння подаємо приклад: якщо один із співвласників будинку продає свою частку, то погоджує свій намір з усіма співвласниками, повідомляє їм умови продажу тощо.
Одначе, в прийнятому іменем України рішенні виконуючим обов’язки заступника голови суду суддею О.В.Ціцаком вказується, що позивач, АТЗТ “Андезит”, стверджує. що порушено його переважне право купівлі акцій. Суддя так і не зрозумів, що порушені права саме акціонерів — власників АТЗТ “Андезит”, а не самого товариства. (Якщо співвласник будинку таємно продає свою частку, то він же не порушує “права будинку”?).
Цікавим у рішенні суду є твердження про те, що начебто позивач стверджував, що тільки в разі відмови в купівлі АТЗТ акцій у продавця, останній мав би продати їх ЗАТ “Будавтодор”. Хоча в позовній заяві чітко вказано, що акціонери товариства мають переважне право на придбання акцій товариства, а Цивільним Кодексом України передбачено, що продавець частки спільної часткової власності зобов’язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та умови, на яких він її продає.
Найдобірнішою “перлиною” рішення суду є твердження, що акціонер, відповідно до закону, не є… власником частки у статутному фонді, тому при відчуженні акцій не відбувається перехід права власності на частку в статутному фонді.
Крім того, в позовній заяві позивача було вказано, що відповідачем І.І.Ільницьким було визнано, що фактично пакет акцій викупив у нього відповідач В.Ф.Курах за три тисячі доларів США, а в договорі купівлі-продажу зазначена ціна продажу пакету акцій — дев’ятнадцять тисяч двісті двадцять шість гривень 16 копійок. Тільки повний невіглас не побачить у цьому факті фінансових махінацій і не повідомить про нього відповідні органи. А, може, це й навмисне приховування факту?
У своїй апеляційній скарзі, посилаючись на Закони України, представник позивача, голова юридичного центру Львівської асоціації клубів ЮНЕСКО Євген Олександрович Попов, детально вказав на всі казуси рішення і довів неправочинність таємного скуповування промислових об’єктів, незважаючи на права інших акціонерів, які охороняються законом.
Які ж причини такої ситуації?
Можливо, суддя злякався,
чи не спіткає його доля
слідчого прокуратури, котрий був звільнений владою за арешт пана Кураха у справі про незаконне вивезення корисних копалин за кордон? Може, має місце тиск на суддю з боку родичів В.Ф.Кураха, котрі працюють на посадах держслужбовців в установах, що належать до судової системи?
Позивачем не проводилося слідство, і тому він не має підстав для звинувачень, але уявіть себе на місці люблячої доньки пана Кураха. Чи не домовилися б ви з суддею на її місці, скориставшись службовим становищем?
Також може мати місце звичайна посадова халатність, яка підтверджується тим, що суд відмовив у позові до Кураха Василя… ВАСИЛЬОВИЧА, хоча відповідачем був ВАСИЛЬ ФЕДОРОВИЧ. Або тим, що (процитуємо дослівно): “Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Львівського господарського суду Закарпатської області”.
Хто би допоміг знайти такий
суд у нашому краї?! Агов?!
І що можна вимагати від інших суддів, коли в.о. заступника голови суду допускає в рішенні стільки маразмів?
Отже, як бачите, суд не зрозумів різниці між власністю товариства на передане засновниками в його користування майно і власністю засновників на саме товариство.
Точка зору позивача може й не бути істиною в останній інстанції. Своє слово, безумовно, скаже Господарський апеляційний суд Львівської області, де він насправді існує, і тоді, мабуть, керівництво судових установ матиме підстави для проведення власних судових розслідувань. Із цього приводу ми будемо раді опублікувати результати їхньої роботи в цьому напрямку. Це стосується начальника управління Державної судової адміністрації, голови апеляційного суду, голови Ужгородського міськрайонного суду.
Василь ТАНАСІЙЧУК.

 Отправлено: 07.07.08 13:40. Заголовок: У газеті «Правозахис..

У газеті «Правозахист» публікувалась стаття
під назвою «Суддя грубо порушив присягу». У
ній ішлося про незаконні рішення суддів, які розглядали заяву інваліда В.Ю.Шетелі про виплату йому заборгованої зарплати управлінням майном Свалявської районної ради. Оскільки у задоволенні його заяви про перегляд рішення Свалявського районного суду від 25 квітня 2003 року у зв’язку з нововиявленими обставинами Свалявським районним судом від 13 лютого 2007 року під головуванням судді П.І.Уліганець відмовлено, Шетеля подав скаргу до апеляційного суду Закарпатської області.
Як проходила суддівська клоунада, треба було бачити. Запитання до заявника судді задавали з посмішкою – просто наруга над інвалідом! Зрозуміло, що у такій ситуації він розгубився. Уточнення апеляційних вимог і пред’явлені додаткові документи, які свідчать про те, що заборговану зарплату повинне виплатити Шетелі В.Ю. управління майном Свалявської районної ради, судом майже не розглядались, тому що в дорадчій кімнаті судді радились не більше трьох хвилин. Апеляційний суд ( головуючий – Кемінь М.П., судді: Павлюченко С.В., Куштан В.П.) відмовив Шетелі В.Ю. у задоволенні його апеляційної скарги. А що найбільше вразило заявника – це те, що коли виходили із кабінету, в якому проходило засідання суду, представник Свалявської райради, юрист Вікторія Фізер, у коридорі підстрибувала від радощів, як коза, що районна рада не виплачуватиме інваліду заборговану заробітну плату.
У газеті «Правозахист» у статті «Барабанщики від влади» вже розповідалось про те, як Фізер В.Г. заявляла, що наша «писанина їй по барабану». Пані Фізер зауважила, що вона не так говорила. Так, тут вона має рацію. Автор статті з етичних міркувань не міг обнародувати в пресі дослівний її вираз – все ж таки – «леді». Бо вона висловилась так: «Ваша писанина мені до ....»
Зразу після апеляційного суду у районній раді відбулося засідання постійної комісії ради з питань контролю за приватизацією та управлінням майном району (голова Попович В.Г.), де розглядалось право оренди об’єктів спільної власності, в тому числі гаражів і складських приміщень райкіновідеомережі. Це все робиться для того, щоб надати дозвіл приватизувати ці об’єкти сину голови постійної комісії ради з питань контролю за приватизацією та управління майном району Поповичу, бо ті гаражі і складські приміщення райкіновідеомережі він орендує! Пряма корупція!
14 листопада 2006 року Василь Шетеля звернувся до голови Свалявської районної ради з заявою про надання йому дозволу приватизувати вказані об’єкти в рахунок заборгованості по заробітній платі в сумі 4216 гривень. Йому в цьому відмовлено. Дуже жаль, до глибини душі, стало Василю Шетелі, що, будучи першим секретарем Свалявського райкому СПУ, під час виборів – начальником штабу Соціалістичної партії України, а нинішній голова Свалявської райради Михайло Воронич на той час очолював штаб «Нашої України», вони разом співпрацювали на виборах, щоб змінити злочинну систему влади. А тепер пан Воронич веде запеклу боротьбу з Василем Шетелею, аби інвалід не отримав заборговану зарплату, яку не виплатили ще з минулого століття.
На цьому Василь Шетеля не зупиниться. Го-
тується касаційна скарга до Верховного суду
України і до Європейського суду. А також направлятимуться звернення в міжнародні інстанції по захисту конституційних прав інвалідів, в ООН і т.д.
17 березня 2004 року Василь Шетеля отримав листа від голови Комітету з питань правової політики Верховної Ради України Василя Онопенка, теперішнього голови Верховного суду України. Цитуємо його:
«Шановний Василю Юрійовичу! Ваше звернення до Комітету з питань правової політики Верховної Ради України стосовно бездіяльності Свалявської районної державної адміністрації та Свалявської районної ради Закарпатської області, ліквідації заборгованості по заробітній платі, виплати компенсації, розглянуто і підтримуємо Вас.
Парламентські комітети не є судовими органами і діють в межах своїх повноважень, визначених статтею 89 Конституції України.
Згідно зі статтею 124 Основного Закону України, правосуддя в Україні здійснюється судами. Стаття 55 Конституції України гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
З повагою
голова Комітету В.Онопенко».
Надіємося, що теперішній голова Верховного суду України Василь Онопенко справедливо вирішить питання Василя Шетелі і припиняться його «ходіння по муках» та глум над істиною. А завідуючий управління майном району Свалявської РДА Головнич Семен Семенович особисто виплачуватиме Василю Шетелі моральну шкоду, яку він причиняв йому за ці роки. І ще відповідатиме перед Законом за свої зловживання службовим становищем і за порушення вимог при здачі в оренду кінотеатру, інших об’єктів спільної власності району та ряд інших допущених правопорушень.
Проводиться незалежне розслідування. «Криворіжсталь» повернуто при незаконній приватизації, а гаражі зі складськими приміщеннями райкіновідеомережі не повернуть?! На все прийде свій час.
І.Свалявка, м. Свалява.

 Отправлено: 08.07.08 10:08. Заголовок: Та, на жаль, наша ра..

Та, на жаль, наша радість була недовгою. 5 червня 2006 року суддя Монич В.О. скасував рішення попереднього суду, який повернув нам житло, за „нововиявленими обставинами”. Однак не вказав жодної з них. Таким чином частина нашого будинку знову стала власністю Михайла Садварія. А з березня 2007 року почалася чергова судова тяганина, яка триває й по сьогодні. Ми писали скарги у Верховний Суд України, в Генпрокуратуру, в Комітет по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Верховній Раді, а їх переадресовували в Мукачівську прокуратуру „для перевірки”. Однак і малій дитині зрозуміло, що ніхто нічого не перевіряв і перевіряти не буде, бо тут всі пов’язані одні з одними. Та й заплачено їм за те, аби на беззаконня очі закривали...
А що беззаконня є – факт. Михайло Садварій вліз на мою власність. Мою, адже брат Мирослав, як я вже згадувала, видав мені доручення на право проживання у подарованій йому частині спірного будинку. Тому я знову забила тривогу. Це дуже не подобається матері Михайла – Олесі Іванівні. Вона через свого брата Щадея Сергія Івановича веде зі мною „переговори”. А полягають вони в тому, аби за 70,3 кв. м житлової площі, половину літньої кухні, гаража, 0,3 га землі, половину двору я взяла аж...50 тисяч доларів США (можливо, ще 10 тисяч, як родичці, й накине) та забиралася звідси. Якщо ж не погоджусь – замурує мене в моїй хаті...
Я розумію, що при таких „родичах” спокою не матиму. Тому радо б погодилася залишити цей будинок, однак за умови, що Садварії куплять мені аналогічне житло в центрі Мукачева. Однак вони про це й слухати не хочуть. Плани в них зовсім інші – взяти все безкоштовно, тобто вкрасти. А розмови про 50 тисяч доларів – то несерйозно. Адже лише попередня оцінка всього майна сягає 250 тисяч доларів США. Коли ж врахувати, що у мене трикімнатне житло, а в Садварія – двокімнатне, то щонайменше він мав би заплатити мені 150 тисяч у.о. Але аж ніяк не 50...
Зрозумівши, що їхні сподівання на те, що я залишуся в Америці й тоді наше житло можна безперешкодно забрати, потерпіли фіаско, Садварії та Щадеї не знайшли нічого розумнішого, як застосування до мене методів терору. Триває це з лютого цього року.
Так, 29 квітня, прийшовши додому, я не могла відчинити вхідних дверей своєї квартири. Спочатку подумала, що заїло замок. Покликала сусіда. Але й він нічого вдіяти не міг. Довелося вибивати двері. Яким же були мої здивування й обурення водночас, коли я виявила, що справа зовсім не в зіпсутому замкові. Двері не відчинялися тому, що зсередини були підперті дошкою! А ще я побачила, що на моїх сходах купа сміття, в стіні ж вибита діра розміром 1 на 1,50 м.
Не гаючись, я викликала оперативну групу міліції. Написала заяву про цей дикий випадок, підтвердивши заодно, що нічого в мене не пропало. Звичайно, перед тим пересвідчилась, що це дійсно так. Однак Михайлу Садварію нічого за цей вчинок не було...
Зрозумівши, що можна творити, що заманеться, й усе зійде з рук, Михайло продовжував чинити протиправні дії щодо моєї приватної власності. Першого травня я була вдома. Ходила по подвір’ю й Олеся Іванівна, однак зі мною не розмовляла. Хоч у суді, у присутності міліції, сусідів запевняє, що хоче вирішити наш спір цивілізовано. Не знаю, як це в такому випадку можливо...
Та я про інше. У цей день сусід поміняв мені замки на кімнатних дверях. Адже я вирішила не ризикувати. Мало що ще збреде на думку моєї дорогої тітоньки чи її донечки, внука... А в 17 годин разом з родичами поїхала на природу. Під вечір шовгор привіз мене додому. Я попросила його, аби почекав, бо не знала, чи мені знову який сюрприз не приготують. І як у воду дивилася. Спочатку не змогла відчинити хвіртку, бо Садварії заблокували її різним будівельним мотлохом. Змушена була заходити через сусідський двір. Дивлюся, а мої вхідні двері вибиті й на їх місці вже вимурувана стіна 150 – 170 см заввишки. Кладка була ще свіжою (пройшло лише три години, як я пішла з дому). Коли розібрала 3-4 рядки цегли, то ледь не втратила свідомість – сходи до моєї квартири зникли, й на їх місці була величезна діра. З дверей спальні вибрано скло, яке стояло біля порога...
Стіну я розвалила. Майстрів вигнала. Виявила, що у мене пропало 10 тисяч гривень, які позичила в кредитній спілці „Святий Мартин” для проведення ремонту квартири, документи, а також вироби з золота. Хто вчинив крадіжку – не знаю. Однак Михайло Садварій зізнався, що скло з дверей спальні вибрав він. Отже, завдяки цьому доступ до моєї квартири був вільний. Викликала оперативну групу. Та вона приїхала тільки на другий день. Міліціонери сказали, що нічого було їх викликати по такому факту, бо вони їдуть на виклик, якщо має місце бійка.
Садварій свою причетність до крадіжки заперечує. Мало того, каже, що я все видумала, й нічого не пропадало взагалі. Мовляв, я на нього хочу наклеп звести. Якщо б це було так, то я мала таку нагоду ще 29 квітня, коли він перший раз вліз у моє житло. Та я цього не писала, бо такого факту не було. Звинувачувати ж людей у тому, чого вони не робили, вважаю гріхом.
Із приводу цього інциденту 5 травня на 10 годин мене викликав до себе наш дільничний міліціонер Олексик. Почав наполягати, що нібито я говорила працівникам опергрупи, що „могла мати” гроші, документи й золото, а не „мала”. Тобто підводив до того, що ніякої крадіжки не було. Я доводила, що це абсурд і такого казати я не могла, а вказувала опергрупі на факт вчиненої крадіжки. Далі він повідомив, що йде до Садварія, щоб розібратися. Коли я виявила бажання йти туди також, то він заборонив це робити. Мовляв, якщо я піду на Духновича, то там буде велика війна. Зрештою, він подався туди сам, а я пішла в кредитну спілку, аби заплатити за кредит. Коли в 12.20 повернулася додому, то виявила, що вхід у мене знову замурований стіною в 70 см заввишки. Я сказала робітникові, щоб забирався геть. Сама ж стала розбирати стіну. На це з відром розчину надійшов двоюрідний брат Олесі Іванівни Садварій – Василь, якого вона найняла на будівельні роботи. Василь поставив відро на сходовий майданчик перед моїми вхідними дверима (вірніше, місцем, де вони були, поки їх не вирвали з м’ясом). Я копнула його ногою, й відро покотилося вниз. А Василь з силою штовхнув мене слідом. Я „порахувала” власним тілом 7 бетонних сходинок. Бог дав, що нічого собі не поламала, тільки сильно забила плече та стегно. Хоч такий „політ” міг закінчитися переломами, в тому числі й хребта, призвести до каліцтва або й смерті.
Звичайно, що з приводу цього я заявила в міліцію та звернулася в лікарню за допомогою. Правоохоронці направили мене на судмедекспертизу, яку я й пройшла. Десять днів з приводу травм я перебувала на лікарняному. Дільничний міліціонер сказав, що Василь за вчинене має бути покараний, як і за те, що залякував мене, що не знаю, з ким зв’язалася, бо все одно буде так, як хоче Олеся Іванівна. Адже вона з тих, що домагаються того, чого прагнуть. Однак до цього часу ніхто з моїх кривдників не покараний. Всі ходять собі по подвір’ю веселі й цинічно-нахабні.
Чесно кажучи, сил вже немає все це терпіти. Але й дарувати таким „родичам” те, що нажили своєю нелегкою працею мої батьки, також не хочеться. Олеся Іванівна зі Щадеєм, своїм батьком, скрізь скупили „потрібних” людей. Навіть її чоловік вже відкрито говорить, що на боротьбу за нашу частину житла викинуто стільки грошей, що за них можна було б побудувати новий будинок. Я ж з цього роблю собі такий висновок: совісті у Садваріїв вже давно нема, але й гроші також колись закінчаться. Адже брехня сьогодні дуже дорого коштує. Не буде за що „золотити ручки” тим, хто видає протизаконні дозволи, розпорядження, виносить протизаконні рішення. Бог все бачить, і терпіння його не безмежне...
Аби показати зажерливу мораль, ницість і цинізм наших родичів: маминої рідної сестри Щадей Марії Василівни, її чоловіка Щадея Івана Дмитровича, кандидата медичних наук, їхньої доньки Садварій Олесі Іванівни – дерматолога-венеролога Мукачівської ЦРЛ, її сина Садварія Михайла, наведу ще кілька невеличких штрихів з їхньої „діяльності”. Так, коли мої батьки виїхали до Америки, а моїй тітці Марії дозволу на виїзд не дали (держава, а не мама чи інші сестри), то весь свій гнів вона стала виливати на всіх нас, хто тут залишився. Робить це й донині. Іван Дмитрович, тицяючи всім посвідчення ветерана війни, через суддю Заборовського домігся того, аби моєму чоловікові заборонили заходити в дім на Духновича (хоч він там не господар), звівши на чоловіка наклеп, що ніби той бив його головою об стінку. Навіть медичний висновок дістав із діагнозом „струс мозку”. Дивним в цій історії є те, що лише два дні „потерпілий” не був вдома, а далі з такою „травмою” у свої поважні 78 років ходив собі, як нічого й не було, хоча б мав дотримуватись постільного режиму. І йому, як медику, це добре відомо. Однак яка „травма”, такий і „режим”... ++Що ця родина дуже ласа на чуже, свідчить ще один факт. Так, десь років 24 тому Марія Щадей умовила свою двоюрідну 60-річну сестру Решко Юлію Василівну, яка проживала по вул. Гагаріна, 86 в с. Ключарки Мукачівського району в приватному будинку разом з хворим сином, продати своє житло за 10 тисяч карбованців та переїхати до неї. Поселила їх у літній кухні, за яку взяла 7 тисяч карбованців. Син прожив тут неповний рік, і його відправили в спецінтернат, де й помер. Коли він захворів і два місяці лежав під крапельницею, керівництво інтернату повідомляло про це Щадеїв. Однак ті ні самі не їхали його провідати, ні матері нічого не казали. А коли помер, то повідомили, що його нікому хоронити, бо родичів уже нема. Так людину й похоронили чужі люди, хоч мати жива ще й досі...
Позбувшись сина, Садварії зі Щадеями взялися й за тітку Юлю. Коли 16 серпня 2003 року їй виповнилося 80 років, ми з сестрою саме були на морі. Повернувшись, старенької вдома не застали. Олеся Іванівна сказала, що вона впала і її відвезли до лікарні. Ми зразу ж туди пішли. А там нам сказали, що Юлію Решко готують у будинок пристарілих, бо є заява, що в неї нікого нема й вона беззахисна. Садварії й не приховували своєї думки, що там би їй було краще. Ледве ми бабусю звідти витягнули і повернули додому, в куплену нею частину літньої кухні. Але це їй даром не минуло. У Юлії Решко від отриманого нервового стресу та від того, що її в лікарні заставляли лежати й не вставати, почали трястися руки. Тепер вона не може ні зварити собі їсти, ні випрати, ні прибрати. А Садваріїв та Щадеїв з того часу так боїться, що й словами не передати. Отак в страхові й живе на старості літ під „опікою родичів”. На мої вмовляння переїхати до мене в село не погоджується, мовляв, що люди подумають. Та й не хоче куплене за свої кровні житло родичам, які з нею так поводяться, віддавати. (Хоч все одно залишить, бо з собою ще ніхто нічого не забрав)... Недавно Олеся Іванівна сповістила, що планує відкрити на Духновича, 27 приватну медичну клініку. Для цього бере в оренду житло свого сина (мабуть, що й мою частину під це хоче прихопити). Вже й ліцензії начебто має. Не знаю, чим це все закінчиться, але боротимусь за свою власність, скільки вистачить сил. А там вже як Бог покерує...
Надія Кисельова, м. Мукачево.
Від редакції. У цій історії з свавіллям та рейдерством по-мукачівськи дивує не тільки позиція, яку зайняли правоохоронні органи. Прокурор Хиля М.М. після першої публікації взагалі втік... на лікарняний і не бажає розглядати заяви про злочин, подані, як на судудю Монича так і працівників інвентарного бюро, які фальсифікували документи. До того ж виконувати вказівки, дані з цього приводу працівниками Генеральної прокуратури. Те, що Мукачево - місто незайманих суддів, ми знали, стосовно ж прокурорів, то це для нас дивина. Пане прокурор! Може, вас зацікавили!? Так поділіться… своїми враженнями від цих паскудств. Особлива тема – це міліція, яка наче ті три мавпи: нічого не бачу, не чую, нічого сказати не можу. Єдине сподівання, що в нашому краї її „розімкне”… міністр внутрішніх справ, куди будуть додатково скеровані усі матеріали.

 Отправлено: 08.07.08 10:13. Заголовок: Відповідно до Постан..

Відповідно до Постанови Вер-
ховної Ради України № 27 від
6 квітня 2000 року Ємчука Віктора Едуардовича було затверджено суддею Рахівського районного суду на безстроковий термін. Про цього ката, мучителя, від протиправних дій якого земля рахівська не плаче, а ридає й стогне, гуцул писав би і писав.
До цього часу ми, тобто наша родина, ніколи не мали проблем із правосуддям. Але, як кажуть у народі, від тюрми і від суми не зарікайся...
Я вже багато разів писала про рахівське правосуддя. Писала досить різко. І продовжую це робити. Чому? А тому, що 11 липня 2006 року Ємчуком В.Е. свідомо було допущено мене на судові засідання без доручення від адміністрації школи. Саме в процесі суду писався й фабрикувався заднім числом протокол комісії по соціальному страхуванню на лікарняне щодо вагітності та пологів. Особисто головою суду Ємчуком В.Е. було запропоновано проведення додаткової почеркознавчої експертизи на наказ № 44/к від 31 жовтня 2005 року по Косівсько-Полянській ЗОШ №2 І-ІІ ст., розуміючи, що це нічого не дає. Адже першим наказом № 36/к від 1 вересня 2005 року всі терміни були чітко обумовлені. Однак суддя все затягав, ледь не до крові, добираючись до невинного керівника школи.
У потерпілої, тобто у Штефанюк-Бобрюк Л.О. свідомо не вимагав для розгляду в суді медичну книжку, в якій би було відмічено лікарем її вагітність, бо вважав, що це є прямим втручанням в її особисте життя. А що, хіба директор школи, яку судять уже третій рік, не людина? Її права не порушуються? Я розумію, що пан суддя, як одного разу признався сам, приїздив у Косівську Поляну. То, може, «потерпіла» Бобрюк-Штефанюк і впала в око судді, що він її так незаконно обстоює...
13 квітня 2007 року Рахівсь-
ким районним судом під го-
ловуванням судді Бліщ О.Б. було розглянуто в судовому засіданні позов прокурора району про відшкодування відділу освіти Рахівської РДА в сумі 2180 грн. 80 коп., уже проплаченіх Штефанюк-Бобрюк Л.О. Мене дивує той факт, чому така мала сума? Можна було 20-30 тисяч грн. присудити, можна було домовитись з прокурором – він би ще відкрив і кримінальну справу. Не виключено, що народився би спільно й вердикт: розстріляти чи повісити.
Я звертаюся до всіх читачів газети, до всіх людей доброї волі, щоб дали оцінку цим діям. Крім того, прошу редакцію «Правозахисту» даний екземпляр газети вислати українським та зарубіжним ЗМІ, аби вони бачили, що творить Феміда району. Можливо, хтось і перейняв би наш місцевий досвід: зробив би так, як у цьому випадку – дістав би лікарняний лист, спеціально не дав би на підпис і затвердження, домовився би, щоби в нього прийняли цей документ до нарахування, скоро отримав гроші. Ну, ’а через якийсь час подав би в суд для оплати за моральну шкоду (бо незаконно звільнили). Знайшов ще якісь причини для відшкодування. Суд би ще, як у нашому випадку, спеціально при розгляді не затребував би якихось документів, аби апеляційні та касаційні суди мали основу для відхилення.
Через газету я хочу подяку
вати слідчому Рахівської
прокуратури, юристу другого класу Ластовичаку В.Ю., який разом з начальником відділу обласної прокуратури Мокринець М.М. правильно розібралися, як справжні правники, в даному питанні та сказали, що в діях директора школи немає складу злочину й підстав для тяганини. (Один підтвердив це письмово, на що є лист, другий – усно в грудні 2006 року, коли я була в обласній прокуратурі). Розуміє це і пан Конар В.І., прокурор району. Але з солідарності підтримав п’яницю, уже тепер екс-начальника відділу освіти РДА Мороза І.З. ’ а міг би і відмовити згідно закону й запитати: «Що ти, хлопче, робиш? Де ти був, чим займався, чому ти таке допустив?» Але не тут то було.
На суді я говорила про те, що кожен суддя, прокурор чи інший спеціаліст, розглядаючи ту чи іншу справу, тим самим підтверджує свою кваліфікацію як спеціаліста. Не хотілося би так думати, але, видно, пан суддя Ємчук В.Е., можливо й з прокурором Конаром В.І. захотіли ще більше слави, піднесення до вершин, що так скрупульозно зайнялися незаконним дослідженням даної справи і що, можливо, не відмовились би, якби їм запропонували для детального дослідження вагітних надати гінекологічні крісла та дзеркала. Ці пани, видно, побували в Одесі та бачили пам’ятник лікарю Філатову, на якому стоїть емблема ока. Вони, мабуть, хочуть, щоб їм поставили на пам’ятнику не символ правосуддя – терези, ’а інший орган.
Як і в суді, так і тепер я казала
й кажу, що рішення суду як
перше, тобто від 11 липня 2006 року, так і друге – від 13 квітня 2007 року, будуть розглянуті й кваліфікованими спеціалістами опротестовані, аж би навіть і Європейським судом з прав людини, хоча на нього й чекають багато років. Бо ніхто ні від кого зайвого не просить. Потрібно було тільки узаконити документи, дати їх на підпис.
Тепер знову повернуся до рішення суду від 13 квітня 2007 року, на другій сторінці якого третій абзац звучить так: «Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що в позові слід відмовити з наступних причин...» - і йде перелік. Правильно. Тобто, як ми розуміємо, правильно розібравшись, це відмова прокурору, оскільки він уже тепер вважається позивачем, а ’ на третій, кінцевій сторінці вирішує безпідставно задовольнити. Крім того, в рішенні на другій сторінці йде мова про те, що «... апеляційний суд також зфабрикував матеріали за її (тобто моєю) апеляцією». Вважаю даний абзац наклепом, оскільки я говорила і повторюю, що апеляційний суд, як і Верховний (видно, була домовленість) швидко, поверхнево й невсесторонньо розглянув дану справу. Тому будемо звертатися до Європейського суду з прав людини.
Я говорила в суді й показу
вала документи про те, що
лікар-гінеколог ( не хочу називати ні прізвища його, ні пацієнтки) на гінекологічному кріслі побачив вагітність в 5 місяців, а лікар, що давав допуск до роботи, - в шість місяців. То чого хочуть від моєї сестри? Крім того хочу сказати, що є і конфіденційність у жінок. Але окремі, як у нашому випадку, знають ще й заробити. І це правда.
Аргументуючи вищесказане, я маю на увазі те, чому рішення суду м. Рахів є легітимним, коли було відсутнє доручення від адміністрації школи і суд від мене його не вимагав. Це що, було в Ємчука В.Е. в запасі чи як? Я не хочу казати про те, що Бог пана суддю покарає за його справи, бо Господь, мабуть, залишив його: роби, що робиш.
Крім того, не знаю, хто розпускає чутки про те, що я була в апеляційному суді в Ужгороді й мене звідти вигнали. Хочу охолодити гарячі голови: я там не була й не знаю, на якій вулиці знаходиться цей суд. Але все одновідповідаю всім: «Мене ніхто зроду звідти не виганяв!»
Василина Попович,
Рахівський район.

 Отправлено: 08.07.08 10:37. Заголовок: ЩЕ РАЗ ХОЧУ НАГАДАТИ..

ЩЕ РАЗ ХОЧУ НАГАДАТИ...
У газеті „Правозахист” № 6 від 14 лютого 2006 року було надру-
ковано про те, що колишній голова правління Цанько Михайло
Дмитрович був судимий. Однак це твердження не відповідає дійсності. Я надаю відповідні документи, які свідчать, що судимості в мене нема. (Для на це твердження пана Цанько М.Д. є вельми цікавим. Виходить збрехала Свалявська прокуратура, яка написала: «...кримінальні справи №7303201 та 7300502 порушувались прокуратурою Свалявського району і прокуратурою району були направлені до Свалявського районного суду, де розглянуті, а Цанько М.Д. визнано винним та засуджено. Рішення суду знаходиться у Свалявському районному суді”. Тому чекаемо прокурорських пояснень. - Прим. редакції.
Я ще раз хочу нагадати, що у вересні 1998 року прийняв Свалявський ЛК практично банкрутом, тому що у лютому за борги попереднього керівництва (Субботовський, Заїченко та інші) від комбінату було забрано майна на суму 3 мільйони німецьких марок. А саме: лісопильний цех; сушильний цех; паркетний цех; цех з японським обладнанням; повністю техніку лісозаготівельного комплексу. За комбінатом залишили приблизно 800 робітників з невиплаченою зарплатою та невиданими відпустками. Всі ці основні засоби забрала з відома працівників комбінату болгарська фірма „Мульті-груп Пловдив”, а далі перепродала їх в офшорні зони за 1 долар США. А ще раніше попереднім керівництвом Свалявського ЛК відправлено меблі у фірму „Лінон-США” на суму 770 тисяч доларів, однак жодного цента на комбінат не повернулося, та й жодного документа не залишилося про цю оборудку. Таким чином із комбінату було вкрадено приблизно 25-30 % основних засобів статутного фонду.
Ми, працівники ТОВ „Ремонтник”, готові давати свідчення в суді по кримінальній справі стосовно колишнього директора Свалявського ЛК. А щодо зборів, то вони відбулися згідно з чинним на той час законодавством України, на яких ми й були присутні. Ми бачимо й знаємо, що робиться психологічний тиск на суд та прокуратуру.
З повагою,
Цанько М.Д., Попович М.М., Мотринець Ф.М. та інші, Свалява.

 Отправлено: 08.07.08 11:08. Заголовок: СУДОВА КАТАВАСІЯ Отр..

СУДОВА КАТАВАСІЯ
Отримавши від колективу фірми
„Руно” гарбуза, пан Борбель Ю.І. ви-
рішив оскаржити в суді факт свого звільнення. З цією метою він звертається з позовною заявою до Виноградівського районного суду, який своїм рішенням у грудні 2006 року відмовляє йому у задоволенні позовних вимог до Виноградівської міжгалузевої виробничо-торгової фірми «Руно» про визнання незаконним рішення зборів членів «Руна» про його звільнення. На це з’являється апеляційна скарга. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 22 березня 2007 року рішення Виноградівського районного суду від 13 грудня 2006 року скасовано в частині відмови в задоволенні позовної вимоги Борбеля Ю.І. про визнання незаконною постанови загальних зборів членів фірми «Руно» про звільнення Борбеля Ю.І. з посади директора. Ухвалено нове рішення – про поновлення Борбеля Ю.І. на посаді директора МВТФ «Руно». Постановлено також ухвалу про направлення справи та апеляційної скарги Борбеля Ю.І. за підсудністю до Львівського апеляційного господарського суду для розгляду.
Колектив з таким вердиктом Закарпатського апеляційного суду не погодився і мав на це цілком законне право та відповідні докази, які чомусь не забажала побачити колегія суддів. Так, зокрема, постановляючи ухвалу про направлення справи та апеляційної скарги за підсудністю до Львівського апеляційного господарського суду для розгляду, Апеляційний суд Закарпатської області послався на те, що позовні вимоги стосуються корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником, які підвідомчі господарським судам. Проте при цьому судом апеляційної інстанції не враховано, що Виноградівська МВТФ «Руно» не є господарським товариством. Згідно зі статутом, ця фірма є колективним підприємством.
Поновлюючи Борбеля Ю.І. на посаді директора фірми «Руно», апеляційний суд обгрунтував своє рішення тим, що Борбель Ю.І. перебував у трудових відносинах з МВТФ «Руно» і працював на посаді директора; правовідносини між сторонами, в даному випадку питання звільнення з посади, повинні регулюватися нормами трудового законодавства, а саме ст. 40, 41 КЗпП України. Оскільки в рішенні зборів про звільнення Борбеля Ю.І. з посади директора фірми відсутні посилання на статтю КЗпП України, за якою він звільнений, то рішення зборів у частині звільнення Борбеля Ю.І. не відповідає вимогам трудового законодавства і підлягає до визнання незаконним.
Однак апеляційним судом не враховано, що трудові відносини в колективному підприємстві виникають безпосередньо з членства у цих підприємствах. Звільнення з посади в цих підприємствах, відповідно до статуту, здійснюється без припинення трудових правовідносин. При звільненні члена колективного підприємства з певної посади чи роботи не йдеться про розірвання трудового договору, внаслідок чого дія норм КЗпП, що регулюють підстави та порядок припинення трудового договору, на випадки виключення осіб з членів колективного підприємства, звільнення їх з певних посад, переведення на іншу роботу не поширюється. Спори з цих питань вирішуються, виходячи з відповідних норм законодавства про колективні підприємства та їх статутів чи інших нормативних актів.
Відповідно до п.п. 4.8. Статуту Виноградівської МВТФ «Руно», директор фірми обирається загальними зборами фірми відкритим голосуванням на строк 5 років і може бути звільнений від займаної посади до закінчення строку з гарантією працевлаштування на фірмі, якщо ним не було нанесено їй прямих або непрямих збитків. Борбель Ю.І. обраний директором фірми 1997 року, строк його повноважень давно сплив. Переобрання не проводилось, оскільки загальні збори членів фірми за цей період не скликались. За вищевказаних обставин звільнення з посади директора Борбеля Ю.І. загальними зборами від 20 грудня 2005 року відповідає статуту підприємства.
КРИМІНАЛ
І ЩЕ РАЗ КРИМІНАЛ...
І ще одна, не менш цікава та важлива
обставина, яку не забажали побачити
судді Закарпатського апеляційного суду. Вона полягає в тому, що згодом, після того як колектив висловив свою недовіру Борбелю Ю.І., постановою слідчого Виноградівської районної прокуратури вже в травні 2006 року цей пан був відсторонений від посади у зв’язку з порушенням проти нього кримінальної справи.
На час розгляду справи в апеляційному суді Борбель Ю.І. вироком Виноградівського районного суду від 17 листопада 2006 року засуджений за ч. 2 ст. 364, ч. 2 ст. 366, ч. 1 ст. 175 КК України до позбавлення волі на 5 років (із звільненням від відбування основного покарання на підставі ст. 75 КК України) з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з організаційно-розпорядчими функціями строком на 1 рік і 6 місяців.
Апеляційний суд зухвало проігнорував вирок Виноградівського районного суду про позбавлення права обіймати посади, пов’язані з організаційно-розпорядчими функціями, що вступив у законну силу. Він незаконно поновив Борбеля Ю.І. на посаді директора. До того ж при цьому судді навіть вийшли за межі позовних вимог, оскільки Борбель Ю.І. у позові не заявляв вимоги про поновлення його на посаді й у судовому засіданні в суді першої інстанції позовних вимог не змінював. Але на що не підеш, коли є особиста зацікавленість... Неважко здогадатись, хто був у складі суддів. Такі рішення можуть приймати такі судді, як Панько В.Ф., Готра Т.Ю., Мацунич М.В. та Дроботя В.В (після зміни складу суду). Саме з цих причин колектив вважає, що рішення та ухвала Апеляційного суду Закарпатської області від 22 березня 2007 року ухвалені з порушенням норм матеріального і процесуального права і є незаконними, а рішення Виноградівського районного суду від 13 грудня 2006 року скасовано неправильно. Тому і оскаржили їх до Верховного суду України.
НЕЗАКОННИЙ „ДИРЕКТОР”
Але це тільки одна сторона справи. Дру-
гий її бік виявився також не менш ціка-
вим. Після свого звільнення колективом у грудні 2006 року пан Борбель Ю.І., усвідомлюючи, що для нього це повний провал, зробив крок для збереження свого впливу на створену маленьку приватну „імперію”. З цією метою він, враховуючи постанову слідчого прокуратури, для утримання влади на підприємстві призначає виконуючим обов’язки директора головного інженера МВТФ „Руно” Гудзікевича О.А. Як виконуючий обов’язки директора МВТФ „Руно», Гудзікевич О.А. отримав від попереднього директора в розпорядження печатку, штампи та документи підприємства, в тому числі оригінали установчих документів, договорів, контрактів та наказів. Слід відзначити, що виконувати обов’язки директора в цьому випадку можливо тільки до моменту призначення нового директора.
18 червня 2006 року на посаду директора МВТФ „Руно” було призначено Іванюка В.А. З цього моменту він, як легітимний директор підприємства, має право та зобов’язаний представляти підприємство та виконувати обов’язки, покладені на нього статутом підприємства та законом. У той же час у процесі здійснення своєї господарської діяльності підприємство діє за допомогою виконавчого органу та використовує печатку та документи, які повинні знаходитись на підприємстві.
Натомість, не дивлячись на неодноразові звернення чинного керівництва МВТФ „Руно” до головного інженера підприємства Гудзікевича А.О. з вимогою надати документи та печатку, останній без законних на те підстав продовжує утримувати в себе печатку, штампи, документи та ключі від службових приміщень. Більше того, він продовжує здійснювати представництво інтересів фірми, укладаючи як директор різного роду договори та контракти, в тому числі по відчуженню майна, що можливо тільки за згодою загальних зборів учасників.
Внаслідок такого ігнорування закону та рішень загальних зборів з боку Гудзікевича А.О. нині учасники підприємства повністю позбавлені можливості контролювати дії особи, яка продовжує називати себе в.о. директора МВТФ „Руно”. Він позбавлений будь-якого впливу з боку контролюючих органів, передбачених Статутом підприємства. Хоча передбачено, що для здійснення господарської діяльності на підприємстві створюється рада, яка вирішує основні питання діяльності фірми, а директор здійснює лише поточні справи, на сьогоднішній день вся влада захоплена головним інженером – Гудзікевичем О.А. Так, у зв’язку з неправомірними діями головного інженера виконавчий орган підприємства, в тому числі його новий директор Іванюк В.А., повністю позбавлені можливості здійснювати законне представництво – керівництво підприємством. Учасники підприємства також позбавлені можливості впливати на стан справ власної фірми. Більше того, вони позбавлені не тільки права управляти (а учасники і розпоряджатися) майном підприємства, але й можливості здійснювати контроль.
Таким чином, влада на підприємстві знаходиться в руках осіб (Борбель та Гудзікевич), які не мають права здійснювати представництво інтересів фірми та виконувати управлінські та розпорядчі функції щодо майна підприємства та самого підприємства.
З 2002 року колективу взагалі нічого не відомо про діяльність підприємства, а за деякою інформацією частина майна незаконно відчужена у зв’язку зі злочинними діями колишнього вищого керівництва підприємства.
Більше того, володіючи печаткою та маючи в розпорядженні установчі документи МВТФ „Руно”, декілька засновників намагаються виготовити документи, у відповідності до яких нібито були проведені загальні збори нашого підприємства, в результаті чого на базі чинного підприємства – МВТФ „Руно” Державному реєстратору подавалися для реєстрації нової юридичної особи виготовлені та підписані установчі документи, де засновниками вже є тільки 15 чоловік. Це вже явно злочинні дії, спрямовані на незаконне захоплення підприємства.
Вбачаючи в діях Гудзікевича О.А. ознаки злочину, директор МВТФ „Руно” Іванюк В.А. звернувся з відповідною заявою до прокурора м. Виноградів, якому довів про ситуацію, що склалася на підприємстві, і про те, що на сьогоднішній день учасниками МВТФ „Руно” є 88 осіб. Що з 18 червня 2006 року Іванюк В.А. є єдиним легітимним директором МВТФ „Руно” на підставі протоколу загальних зборів від 18 червня 2006 року. Що саме він, Іванюк В.А., зобов’язаний здійснювати організацію та забезпечення всіх зборів учасників, які проводяться на підприємстві, а тому повідомляє, що зборів про утворення нової юридичної особи на базі МВТФ „Руно» (тим більше з 15-ма учасниками) колективом не проводилось. Акцентував увагу прокурора на тій обставині, що в даному випадку дії Гудзікевича О.А. прямо спрямовані на захоплення не тільки влади на підприємстві, а й самого підприємства, у зв’язку з чим буде завдано шкоди учасникам підприємства, а це передбачає вжиття негайних заходів прокурорського реагування.
Тому Іванюк В.А. просив прокурора порушити кримінальну справу проти Гудзікевича О.А. за фактом незаконного захоплення підприємства; негайно заборонити Гудзікевичу О.А. здійснювати будь-які представницькі функції від імені МВТФ „Руно”, в тому числі укладати від імені підприємства будь-які угоди, договори та контракти; вилучити у Гудзікевича О.А. печатку та штампи МВТФ „Руно”; витребувати фінансово-господарські документи підприємства (в тому числі договори та контракти по відчуженню майна підприємства) та перевірити їх на відповідність закону; заборонити Державному реєстратору здійснювати реєстрацію нового підприємства на базі майна підприємства МВТФ „Руно”; внести протест на незаконний наказ про призначення виконуючим обов’язки директора МВТФ „Руно” Гудзікевича О.А.
На це прокуратура району поки що відмовчується. Мабуть, вивчає доказову базу...
Андрій Сотніков, м. Виноградів.

 Отправлено: 08.07.08 11:12. Заголовок: СУДИ ЧИ СУДИЛИЩА? Пр..

СУДИ ЧИ СУДИЛИЩА?
Правосуддя базується на суворому дотриманні закону, презюмує законну діяльність суду та справедливе вирішення судової справи. З огляду на це, здійснення судом діяльності щодо вирішення відповідного спору з порушенням закону, постановлення неправомірного рішення не +можна назвати правосуддям у правовому розумінні цього слова, оскільки у таких випадках ігнорується право, а суд не є правовим.
Неправовим можна назвати й Виноградівський районний суд, який постановляє неправосудні рішення, діє не в рамках закону. Зокрема, це стосується судді Рішко Ганни Іванівни, яка, грубо порушуючи принципи здійснення правосуддя, постановляє нікчемні рішення, як от про виселення десятирічної дитини без надання їй іншого жилого приміщення, що суперечить ст. 12 Конвенції про права дитини, 1989 рік.
11 травня 2000 року Виноградівським судом винесено рішення щодо Шніцер Юлії Михайлівни та Шніцера Євгена Йосиповича про усунення перешкод в користуванні літньою кухнею на користь Чегіль Марти Михайлівни.
5 липня 2000 року було винесено додаткове рішення щодо Шніцер Наталії Євгенівни, неповнолітньої доньки Шніцер Юлії Михайлівни. З грубим порушенням ЦПК, оскільки було винесено через два місяці після основного рішення. А в ст. 214 ЦПК вказується, що додаткове рішення може бути винесено протягом десяти днів. Однак суддя Назаров Петро Олександрович грубо порушує цю норму закону, що підтверджує його некомпетентність.
18 травня 2005 року заступником начальника Виноградівського ДВС винесено постанову про закриття виконавчого провадження у зв’язку з примусовим виконанням рішення суду від 11 травня 2000 року. Але Чегіль Марті цього мало, і 13 липня 2006 року вона знову звертається до Виноградівського районного суду з заявою про поновлення виконавчого провадження, хоча розгляд заяв такого змісту судом в ЦПК не передбачено.
Заява потрапила до вже згадуваної судді Рішко Ганни Іванівни, з якою адвокат Чегіль Марти Михайлівни – Дидинська Богданна Миронівна – приятелює. Ще на початку розгляду заяви було зрозуміло, що ухвалу буде винесено на користь позивача. На судовому засіданні Шніцер Ю.М. подала клопотання про відвід судді у зв’язку з тим, що Рішко Ганна Іванівна вже розглядала справу про виселення. А повторна участь суперечить вимогам ЦПК. Однак клопотання було відхилено, що підтверджує упередженість судді до Шніцер Ю.М. В ухвалі суду зазначено, що доводи представника Шніцер Ю.М. – Шніцер Н.Є. до уваги не беруться. І не беруться напевно тому, що вони суперечать інтересам судді Рішко Г.І. та заявниці Чегіль М.М., оскільки Шніцер Наталія Євгенівна наполягала на тому, що пані Чегіль пропустила всі мислимі строки, передбачені ЦПК та Законом України „Про виконавче провадження”. Адже згідно його ст. 80, поновлення виконавчого провадження здійснюється один раз, але не пізніше десяти днів з моменту закінчення виконавчого провадження. Шніцер Ю.М. надала суду доказ, що воно вже поновлювалося 21 жовтня 2004 року.
В ухвалі суддя Рішко Г.І. вказує, що ст.80 вищевказаного закону регулює порядок виконання рішення про виселення і не стосується порядку виконання рішення про виселення. Мені цікаво, чи знає демократично-корумпована пані Рішко про таке правове визначення, як аналогія закону, тобто про те, що у разі відсутності норми, що регулює спірні відносини, суд застосовує закон, який регулює подібні відносини. Суддя мала застосувати аналогію, оскільки лише в ст.80 йде мова про поновлення виконавчого провадження, а також на підставі цієї статті Чегіль Марта Михайлівна пропустила десятиденний строк на подання заяви. Рішко Ганна Іванівна не застосувала аналогії, чим грубо порушила принцип законності ст.129 Конституції України, згідно з якою суд у своїй діяльності повинен правильно застосовувати норми матеріального права до конкретних правовідносин.
Здавалося б, місія, яку доручила Чегіль Марта Михайлівна судді Рішко Ганні Іванівні, виконана – винесена нікчемна ухвала. Тепер судовим виконавцям залишається тільки безжалісно викинути сім’ю Шніцерів з єдиного спадкового житла, де вона проживає з 1985 року. Але Шніцер Юлія подала апеляційну скаргу на ухвалу від 27 листопада 2006 року з надією, що апеляційний суд захистить її права, утвердить принципи справедливості. Та сталося не так, як гадалося. Юлія Шніцер відправила скаргу дев’ятого грудня 2006 року, однак апеляційний суд виніс ухвалу про залишення її без розгляду у зв’язку з пропуском строків, оскільки отримав її 18 грудня 2006 року. Але згідно зы ст.70 ЦПК України, строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення скарга здана на пошту. При ознайомленні з матеріалами справи було виявлено, що конверт, в якому Шніцер надіслала скаргу, загадково з неї зник. Цікаво, кому це було вигідно? Адже цілком зрозуміло, що це – невипадково. Адже якби був конверт, то було б видно, що Шніцер Юлія не пропустила строків. А нема конверта – можна стверджувати протилежне.
Шніцер Юлія звернулася зі скаргою про зникнення конверта до голови апеляційного суду Демчик С.М., але він прислав відповідь, що зникнення конверта в суді підтвердження не знайшло. Але як це так? Я подала письмове пояснення свідка, котрий бачив, коли я відправляла апеляційну скаргу на пошті. Це може підтвердити й секретар суду Таркані Марія Омелянівна, яка сказала, що віддала конверт з апеляційною скаргою судді Рішко Ганні Іванівні в руки.
Цікаво, чи не мучить пані Рішко совість через її нечисті справи? Чому заради „капусти” суддя порушує присягу, прирікає людей на страждання? Вона грубо порушує права свободи людини та громадянина, які гарантовані Конституцією та Законами України. Напевно, Рішко Г.І. забуває про те, що є Вищий суд, який за всі її нечисті справи судитиме законно. Суд, якого вона та й ніхто інший не зможе підкупити „зеленими” – Суд Божий.
Поки в нашій країні будуть такі судді, котрі тільки протирають на робочому місці штани, ігнорують закон, порушують право громадянина на судовий захист, то в ній пануватиме свавілля.
Я, як майбутній юрист, щиро вірю, що найближчим часом таких корумпованих суддів, як Рішко Г. І. та Назаров П.О., звільнять. Тоді в країні запанує демократія. Всі органи судової влади діятимуть в рамках закону та будуть суворо дотримуватися Конституції України. Громадяни ж знатимуть, що при зверненні в суд буде прийнято законне, обґрунтоване та неупереджене рішення.
Наталія Шніцер

 Отправлено: 11.07.08 06:29. Заголовок: Ужгородский суд не с..

Ужгородский суд не стал арестовывать взяточника


10 июля Ужгородский горрайонный суд рассмотрев представления следователя областной прокуратуры о разрешении на взятие под стражу обвиняемого в полученнии взятки - отказал ему.

28 июня прокуратурой области возбуждено уголовное дело по факту вымогания и получения взятки начальником отдела земельных ресурсов в Раховском районе в сумме 10 тысяч долларов США (ст.. 368.ч.2 КК Украины).

Дело возбуждено по материалам проверки Раховского РВ и УДСБЕЗ УМВС Украины в Закарпатской области.

По заявлению частного предпринимателя, чиновник требовал у него взятки за решение земельного вопроса – получение права собственности на участок в горной долине „Драгобрат”. За что и получил еще в конце 2007 года первую часть
определенной суммы – 5 тыс. долларов США.

27 июня предприниматель принес начальнику отдела земресурсов вторую половину взятки – 5 тис.дол. США и, находясь в его автомобиле, передал их чиновнику из рук в руки. Вместо этого получил государственный акт на право собственности на земельный участок. После чего чиновник был пойман „на горячем” работниками милиции.

По информации начальника следственного отдела прокуратуры области Валерия САВКИ в ходе проведения следственных действий взяточник признал, факт получения им взятки суммой 10 тис.дол.США, но отрицал, что требовал их от предпринимателя.

Дополнение

Сегодня, 10 июля Ужгородский горрайонный суд рассмотрев представление следователя областной прокуратуры о предоставлении разрешения на взятие под стражу обвиняемого, отказал ему. Мотивируя свое решение тем, что это лицо не
будет избегать следствия и препятствовать установлению истины по делу.

Хотя прокурор отмечал тот факт, что обвиняемый отказался предоставить свой загранпаспорт, сказав, что он находится в турфирме, название которой он не помнит...., сообщили UA-Reporter.com в прокуратуре Закарпатской области

 Отправлено: 28.07.08 16:30. Заголовок: Про рівень продажнос..

Про рівень продажності, корумпованості наших правоохоронних органів нині хоч фільми жахів знімай. Від самої ж прокуратури, на думку громадян, залишилася тільки назва, бо якщо не маєш грошей, то краще туди за захистом своїх прав не звертатися. Були потерпілими – станете обвинуваченими або навпаки... Головне в „доказовій” базі не речові докази та покази свідків, які бачили злочин... а товщина гаманця. Але не все вирішує пан Гаманець. Є випадки, коли скривджена людина, захищаючи свої права, перш за все прагне покарання злочинців за принижену честь та гідність і не хоче брати запропонованих грошей. Про подібну історію наша розповідь мовою офіційного документа, на який ми натрапили на сайті http://lider2006r.narod.ru

 Отправлено: 28.07.08 16:33. Заголовок: Минулого місяця ми н..

Минулого місяця ми надрукували матеріал про те, як в Ужго-
роді, з благословення судді Ужгородського міськрайонного
суду пані О.Лемак, на свободі опинився серійний маніяк В.Сергєєв. Як ми повідомляли, після скарг захисту на суддю до Закарпатського апеляційного суду, заявленого їй відводу та публікацій в ЗМІ, справу було передано іншому судді цього ж суду В.Данку. На першому ж засіданні новий головуючий у справі, враховуючи соціальну небезпеку маніяка, який, перебуваючи на підписці, спромігся скоїти ще один подібний злочин, врахувавши обставини справи, змінив міру запобіжного заходу – на утримання під вартою. Таким чином, жінки та дівчата можуть тепер, не боячись, спокійно заходити до „Тортили” – улюбленого кафе цього збоченця.

 Отправлено: 28.07.08 16:48. Заголовок: Та, на жаль, наша ра..

Та, на жаль, наша радість була недовгою. 5 червня 2006 року суддя Монич В.О. скасував рішення попереднього суду, який повернув нам житло, за „нововиявленими обставинами”. Однак не вказав жодної з них. Таким чином частина нашого будинку знову стала власністю Михайла Садварія. А з березня 2007 року почалася чергова судова тяганина, яка триває й по сьогодні. Ми писали скарги у Верховний Суд України, в Генпрокуратуру, в Комітет по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Верховній Раді, а їх переадресовували в Мукачівську прокуратуру „для перевірки”. Однак і малій дитині зрозуміло, що ніхто нічого не перевіряв і перевіряти не буде, бо тут всі пов’язані одні з одними. Та й заплачено їм за те, аби на беззаконня очі закривали...
А що беззаконня є – факт. Михайло Садварій вліз на мою власність. Мою, адже брат Мирослав, як я вже згадувала, видав мені доручення на право проживання у подарованій йому частині спірного будинку. Тому я знову забила тривогу. Це дуже не подобається матері Михайла – Олесі Іванівні. Вона через свого брата Щадея Сергія Івановича веде зі мною „переговори”. А полягають вони в тому, аби за 70,3 кв. м житлової площі, половину літньої кухні, гаража, 0,3 га землі, половину двору я взяла аж...50 тисяч доларів США (можливо, ще 10 тисяч, як родичці, й накине) та забиралася звідси. Якщо ж не погоджусь – замурує мене в моїй хаті...
Я розумію, що при таких „родичах” спокою не матиму. Тому радо б погодилася залишити цей будинок, однак за умови, що Садварії куплять мені аналогічне житло в центрі Мукачева. Однак вони про це й слухати не хочуть. Плани в них зовсім інші – взяти все безкоштовно, тобто вкрасти. А розмови про 50 тисяч доларів – то несерйозно. Адже лише попередня оцінка всього майна сягає 250 тисяч доларів США. Коли ж врахувати, що у мене трикімнатне житло, а в Садварія – двокімнатне, то щонайменше він мав би заплатити мені 150 тисяч у.о. Але аж ніяк не 50...
Зрозумівши, що їхні сподівання на те, що я залишуся в Америці й тоді наше житло можна безперешкодно забрати, потерпіли фіаско, Садварії та Щадеї не знайшли нічого розумнішого, як застосування до мене методів терору. Триває це з лютого цього року.
Так, 29 квітня, прийшовши додому, я не могла відчинити вхідних дверей своєї квартири. Спочатку подумала, що заїло замок. Покликала сусіда. Але й він нічого вдіяти не міг. Довелося вибивати двері. Яким же були мої здивування й обурення водночас, коли я виявила, що справа зовсім не в зіпсутому замкові. Двері не відчинялися тому, що зсередини були підперті дошкою! А ще я побачила, що на моїх сходах купа сміття, в стіні ж вибита діра розміром 1 на 1,50 м.
Не гаючись, я викликала оперативну групу міліції. Написала заяву про цей дикий випадок, підтвердивши заодно, що нічого в мене не пропало. Звичайно, перед тим пересвідчилась, що це дійсно так. Однак Михайлу Садварію нічого за цей вчинок не було...
Зрозумівши, що можна творити, що заманеться, й усе зійде з рук, Михайло продовжував чинити протиправні дії щодо моєї приватної власності. Першого травня я була вдома. Ходила по подвір’ю й Олеся Іванівна, однак зі мною не розмовляла. Хоч у суді, у присутності міліції, сусідів запевняє, що хоче вирішити наш спір цивілізовано. Не знаю, як це в такому випадку можливо...
Та я про інше. У цей день сусід поміняв мені замки на кімнатних дверях. Адже я вирішила не ризикувати. Мало що ще збреде на думку моєї дорогої тітоньки чи її донечки, внука... А в 17 годин разом з родичами поїхала на природу. Під вечір шовгор привіз мене додому. Я попросила його, аби почекав, бо не знала, чи мені знову який сюрприз не приготують. І як у воду дивилася. Спочатку не змогла відчинити хвіртку, бо Садварії заблокували її різним будівельним мотлохом. Змушена була заходити через сусідський двір. Дивлюся, а мої вхідні двері вибиті й на їх місці вже вимурувана стіна 150 – 170 см заввишки. Кладка була ще свіжою (пройшло лише три години, як я пішла з дому). Коли розібрала 3-4 рядки цегли, то ледь не втратила свідомість – сходи до моєї квартири зникли, й на їх місці була величезна діра. З дверей спальні вибрано скло, яке стояло біля порога...
Стіну я розвалила. Майстрів вигнала. Виявила, що у мене пропало 10 тисяч гривень, які позичила в кредитній спілці „Святий Мартин” для проведення ремонту квартири, документи, а також вироби з золота. Хто вчинив крадіжку – не знаю. Однак Михайло Садварій зізнався, що скло з дверей спальні вибрав він. Отже, завдяки цьому доступ до моєї квартири був вільний. Викликала оперативну групу. Та вона приїхала тільки на другий день. Міліціонери сказали, що нічого було їх викликати по такому факту, бо вони їдуть на виклик, якщо має місце бійка.
Садварій свою причетність до крадіжки заперечує. Мало того, каже, що я все видумала, й нічого не пропадало взагалі. Мовляв, я на нього хочу наклеп звести. Якщо б це було так, то я мала таку нагоду ще 29 квітня, коли він перший раз вліз у моє житло. Та я цього не писала, бо такого факту не було. Звинувачувати ж людей у тому, чого вони не робили, вважаю гріхом.
Із приводу цього інциденту 5 травня на 10 годин мене викликав до себе наш дільничний міліціонер Олексик. Почав наполягати, що нібито я говорила працівникам опергрупи, що „могла мати” гроші, документи й золото, а не „мала”. Тобто підводив до того, що ніякої крадіжки не було. Я доводила, що це абсурд і такого казати я не могла, а вказувала опергрупі на факт вчиненої крадіжки. Далі він повідомив, що йде до Садварія, щоб розібратися. Коли я виявила бажання йти туди також, то він заборонив це робити. Мовляв, якщо я піду на Духновича, то там буде велика війна. Зрештою, він подався туди сам, а я пішла в кредитну спілку, аби заплатити за кредит. Коли в 12.20 повернулася додому, то виявила, що вхід у мене знову замурований стіною в 70 см заввишки. Я сказала робітникові, щоб забирався геть. Сама ж стала розбирати стіну. На це з відром розчину надійшов двоюрідний брат Олесі Іванівни Садварій – Василь, якого вона найняла на будівельні роботи. Василь поставив відро на сходовий майданчик перед моїми вхідними дверима (вірніше, місцем, де вони були, поки їх не вирвали з м’ясом). Я копнула його ногою, й відро покотилося вниз. А Василь з силою штовхнув мене слідом. Я „порахувала” власним тілом 7 бетонних сходинок. Бог дав, що нічого собі не поламала, тільки сильно забила плече та стегно. Хоч такий „політ” міг закінчитися переломами, в тому числі й хребта, призвести до каліцтва або й смерті.
Звичайно, що з приводу цього я заявила в міліцію та звернулася в лікарню за допомогою. Правоохоронці направили мене на судмедекспертизу, яку я й пройшла. Десять днів з приводу травм я перебувала на лікарняному. Дільничний міліціонер сказав, що Василь за вчинене має бути покараний, як і за те, що залякував мене, що не знаю, з ким зв’язалася, бо все одно буде так, як хоче Олеся Іванівна. Адже вона з тих, що домагаються того, чого прагнуть. Однак до цього часу ніхто з моїх кривдників не покараний. Всі ходять собі по подвір’ю веселі й цинічно-нахабні.
Чесно кажучи, сил вже немає все це терпіти. Але й дарувати таким „родичам” те, що нажили своєю нелегкою працею мої батьки, також не хочеться. Олеся Іванівна зі Щадеєм, своїм батьком, скрізь скупили „потрібних” людей. Навіть її чоловік вже відкрито говорить, що на боротьбу за нашу частину житла викинуто стільки грошей, що за них можна було б побудувати новий будинок. Я ж з цього роблю собі такий висновок: совісті у Садваріїв вже давно нема, але й гроші також колись закінчаться. Адже брехня сьогодні дуже дорого коштує. Не буде за що „золотити ручки” тим, хто видає протизаконні дозволи, розпорядження, виносить протизаконні рішення. Бог все бачить, і терпіння його не безмежне...
Аби показати зажерливу мораль, ницість і цинізм наших родичів: маминої рідної сестри Щадей Марії Василівни, її чоловіка Щадея Івана Дмитровича, кандидата медичних наук, їхньої доньки Садварій Олесі Іванівни – дерматолога-венеролога Мукачівської ЦРЛ, її сина Садварія Михайла, наведу ще кілька невеличких штрихів з їхньої „діяльності”. Так, коли мої батьки виїхали до Америки, а моїй тітці Марії дозволу на виїзд не дали (держава, а не мама чи інші сестри), то весь свій гнів вона стала виливати на всіх нас, хто тут залишився. Робить це й донині. Іван Дмитрович, тицяючи всім посвідчення ветерана війни, через суддю Заборовського домігся того, аби моєму чоловікові заборонили заходити в дім на Духновича (хоч він там не господар), звівши на чоловіка наклеп, що ніби той бив його головою об стінку. Навіть медичний висновок дістав із діагнозом „струс мозку”. Дивним в цій історії є те, що лише два дні „потерпілий” не був вдома, а далі з такою „травмою” у свої поважні 78 років ходив собі, як нічого й не було, хоча б мав дотримуватись постільного режиму. І йому, як медику, це добре відомо. Однак яка „травма”, такий і „режим”... ++Що ця родина дуже ласа на чуже, свідчить ще один факт. Так, десь років 24 тому Марія Щадей умовила свою двоюрідну 60-річну сестру Решко Юлію Василівну, яка проживала по вул. Гагаріна, 86 в с. Ключарки Мукачівського району в приватному будинку разом з хворим сином, продати своє житло за 10 тисяч карбованців та переїхати до неї. Поселила їх у літній кухні, за яку взяла 7 тисяч карбованців. Син прожив тут неповний рік, і його відправили в спецінтернат, де й помер. Коли він захворів і два місяці лежав під крапельницею, керівництво інтернату повідомляло про це Щадеїв. Однак ті ні самі не їхали його провідати, ні матері нічого не казали. А коли помер, то повідомили, що його нікому хоронити, бо родичів уже нема. Так людину й похоронили чужі люди, хоч мати жива ще й досі...
Позбувшись сина, Садварії зі Щадеями взялися й за тітку Юлю. Коли 16 серпня 2003 року їй виповнилося 80 років, ми з сестрою саме були на морі. Повернувшись, старенької вдома не застали. Олеся Іванівна сказала, що вона впала і її відвезли до лікарні. Ми зразу ж туди пішли. А там нам сказали, що Юлію Решко готують у будинок пристарілих, бо є заява, що в неї нікого нема й вона беззахисна. Садварії й не приховували своєї думки, що там би їй було краще. Ледве ми бабусю звідти витягнули і повернули додому, в куплену нею частину літньої кухні. Але це їй даром не минуло. У Юлії Решко від отриманого нервового стресу та від того, що її в лікарні заставляли лежати й не вставати, почали трястися руки. Тепер вона не може ні зварити собі їсти, ні випрати, ні прибрати. А Садваріїв та Щадеїв з того часу так боїться, що й словами не передати. Отак в страхові й живе на старості літ під „опікою родичів”. На мої вмовляння переїхати до мене в село не погоджується, мовляв, що люди подумають. Та й не хоче куплене за свої кровні житло родичам, які з нею так поводяться, віддавати. (Хоч все одно залишить, бо з собою ще ніхто нічого не забрав)... Недавно Олеся Іванівна сповістила, що планує відкрити на Духновича, 27 приватну медичну клініку. Для цього бере в оренду житло свого сина (мабуть, що й мою частину під це хоче прихопити). Вже й ліцензії начебто має. Не знаю, чим це все закінчиться, але боротимусь за свою власність, скільки вистачить сил. А там вже як Бог покерує...
Надія Кисельова, м. Мукачево.
Від редакції. У цій історії з свавіллям та рейдерством по-мукачівськи дивує не тільки позиція, яку зайняли правоохоронні органи. Прокурор Хиля М.М. після першої публікації взагалі втік... на лікарняний і не бажає розглядати заяви про злочин, подані, як на судудю Монича так і працівників інвентарного бюро, які фальсифікували документи. До того ж виконувати вказівки, дані з цього приводу працівниками Генеральної прокуратури. Те, що Мукачево - місто незайманих суддів, ми знали, стосовно ж прокурорів, то це для нас дивина. Пане прокурор! Може, вас зацікавили!? Так поділіться… своїми враженнями від цих паскудств. Особлива тема – це міліція, яка наче ті три мавпи: нічого не бачу, не чую, нічого сказати не можу. Єдине сподівання, що в нашому краї її „розімкне”… міністр внутрішніх справ, куди будуть додатково скеровані усі матеріали.

 Отправлено: 28.07.08 16:53. Заголовок: Відповідно до Постан..

Відповідно до Постанови Вер-
ховної Ради України № 27 від
6 квітня 2000 року Ємчука Віктора Едуардовича було затверджено суддею Рахівського районного суду на безстроковий термін. Про цього ката, мучителя, від протиправних дій якого земля рахівська не плаче, а ридає й стогне, гуцул писав би і писав.
До цього часу ми, тобто наша родина, ніколи не мали проблем із правосуддям. Але, як кажуть у народі, від тюрми і від суми не зарікайся...
Я вже багато разів писала про рахівське правосуддя. Писала досить різко. І продовжую це робити. Чому? А тому, що 11 липня 2006 року Ємчуком В.Е. свідомо було допущено мене на судові засідання без доручення від адміністрації школи. Саме в процесі суду писався й фабрикувався заднім числом протокол комісії по соціальному страхуванню на лікарняне щодо вагітності та пологів. Особисто головою суду Ємчуком В.Е. було запропоновано проведення додаткової почеркознавчої експертизи на наказ № 44/к від 31 жовтня 2005 року по Косівсько-Полянській ЗОШ №2 І-ІІ ст., розуміючи, що це нічого не дає. Адже першим наказом № 36/к від 1 вересня 2005 року всі терміни були чітко обумовлені. Однак суддя все затягав, ледь не до крові, добираючись до невинного керівника школи.
У потерпілої, тобто у Штефанюк-Бобрюк Л.О. свідомо не вимагав для розгляду в суді медичну книжку, в якій би було відмічено лікарем її вагітність, бо вважав, що це є прямим втручанням в її особисте життя. А що, хіба директор школи, яку судять уже третій рік, не людина? Її права не порушуються? Я розумію, що пан суддя, як одного разу признався сам, приїздив у Косівську Поляну. То, може, «потерпіла» Бобрюк-Штефанюк і впала в око судді, що він її так незаконно обстоює...
13 квітня 2007 року Рахівсь-
ким районним судом під го-
ловуванням судді Бліщ О.Б. було розглянуто в судовому засіданні позов прокурора району про відшкодування відділу освіти Рахівської РДА в сумі 2180 грн. 80 коп., уже проплаченіх Штефанюк-Бобрюк Л.О. Мене дивує той факт, чому така мала сума? Можна було 20-30 тисяч грн. присудити, можна було домовитись з прокурором – він би ще відкрив і кримінальну справу. Не виключено, що народився би спільно й вердикт: розстріляти чи повісити.              
Я звертаюся до всіх читачів газети, до всіх людей доброї волі, щоб дали оцінку цим діям. Крім того, прошу редакцію «Правозахисту» даний екземпляр газети вислати українським та зарубіжним ЗМІ, аби вони бачили, що творить Феміда району. Можливо, хтось і перейняв би наш місцевий досвід: зробив би так, як у цьому випадку – дістав би лікарняний лист, спеціально не дав би на підпис і затвердження, домовився би, щоби в нього прийняли цей документ до нарахування, скоро отримав гроші. Ну, ’а через якийсь час подав би в суд для оплати за моральну шкоду (бо незаконно звільнили). Знайшов ще якісь причини для відшкодування. Суд би ще, як у нашому випадку, спеціально при розгляді не затребував би якихось документів, аби апеляційні та касаційні суди мали основу для відхилення.
Через газету я хочу подяку
вати слідчому Рахівської
прокуратури, юристу другого класу Ластовичаку В.Ю., який разом з начальником відділу обласної прокуратури Мокринець М.М. правильно розібралися, як справжні правники, в даному питанні та сказали, що в діях директора школи немає складу злочину й підстав для тяганини. (Один підтвердив це письмово, на що є лист, другий – усно в грудні 2006 року, коли я була в обласній прокуратурі). Розуміє це і пан Конар В.І., прокурор району. Але з солідарності підтримав п’яницю, уже тепер екс-начальника відділу освіти РДА Мороза І.З. ’ а міг би і відмовити згідно закону й запитати: «Що ти, хлопче, робиш? Де ти був, чим займався, чому ти таке допустив?» Але не тут то було.
На суді я говорила про те, що кожен суддя, прокурор чи інший спеціаліст, розглядаючи ту чи іншу справу, тим самим підтверджує свою кваліфікацію як спеціаліста. Не хотілося би так думати, але, видно, пан суддя Ємчук В.Е., можливо й з прокурором Конаром В.І. захотіли ще більше слави, піднесення до вершин, що так скрупульозно зайнялися незаконним дослідженням даної справи і що, можливо, не відмовились би, якби їм запропонували для детального дослідження вагітних надати гінекологічні крісла та дзеркала. Ці пани, видно, побували в Одесі та бачили пам’ятник лікарю Філатову, на якому стоїть емблема ока. Вони, мабуть, хочуть, щоб їм поставили на пам’ятнику не символ правосуддя – терези, ’а інший орган.
Як і в суді, так і тепер я казала
й кажу, що рішення суду як
перше, тобто від 11 липня 2006 року, так і друге – від 13 квітня 2007 року, будуть розглянуті й кваліфікованими спеціалістами опротестовані, аж би навіть і Європейським судом з прав людини, хоча на нього й чекають багато років. Бо ніхто ні від кого зайвого не просить. Потрібно було тільки узаконити документи, дати їх на підпис.
Тепер знову повернуся до рішення суду від 13 квітня 2007 року, на другій сторінці якого третій абзац звучить так: «Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що в позові слід відмовити з наступних причин...» - і йде перелік. Правильно. Тобто, як ми розуміємо, правильно розібравшись, це відмова прокурору, оскільки він уже тепер вважається позивачем, а ’ на третій, кінцевій сторінці вирішує безпідставно задовольнити. Крім того, в рішенні на другій сторінці йде мова про те, що «... апеляційний суд також зфабрикував матеріали за її (тобто моєю) апеляцією». Вважаю даний абзац наклепом, оскільки я говорила і повторюю, що апеляційний суд, як і Верховний (видно, була домовленість) швидко, поверхнево й невсесторонньо розглянув дану справу. Тому будемо звертатися до Європейського суду з прав людини.
Я говорила в суді й показу
вала документи про те, що
лікар-гінеколог ( не хочу називати ні прізвища його, ні пацієнтки) на гінекологічному кріслі побачив вагітність в 5 місяців, а лікар, що давав допуск до роботи, - в шість місяців. То чого хочуть від моєї сестри? Крім того хочу сказати, що є і конфіденційність у жінок. Але окремі, як у нашому випадку, знають ще й заробити. І це правда.
Аргументуючи вищесказане, я маю на увазі те, чому рішення суду м. Рахів є легітимним, коли було відсутнє доручення від адміністрації школи і суд від мене його не вимагав. Це що, було в Ємчука В.Е. в запасі чи як? Я не хочу казати про те, що Бог пана суддю покарає за його справи, бо Господь, мабуть, залишив його: роби, що робиш.
Крім того, не знаю, хто розпускає чутки про те, що я була в апеляційному суді в Ужгороді й мене звідти вигнали. Хочу охолодити гарячі голови: я там не була й не знаю, на якій вулиці знаходиться цей суд. Але все одновідповідаю всім: «Мене ніхто зроду звідти не виганяв!»
Василина Попович,
Рахівський район.

 Отправлено: 31.08.08 22:02. Заголовок: Павло Гвоздик, Івано..

Павло Гвоздик, Івано-Франківськ: "Суд досі розглядають як каральну машину"


Суд досі ототожнюють з примусом, виконанням важких вироків, розглядають як каральну машину.
Голова Апеляційного суду Івано-Франківської області Павло Гвоздик розповів про завдання, які стоять перед правосуддям, про необхідність змін у судах і про те, як і скільки заробляють судді.

Відвідини суду на загал не викликають приємних емоцій. Система судочинства в радянські часи перетворила інструмент правосуддя на атрибут карального органу: стати перед судом тоді означало зробити перший крок до невідворотного покарання. Цей пережиток тоталітарної епохи залишився у масовій свідомості українців дотепер.
Яким насправді є завдання суду? З цього запитання репортер “ГК” розпочав розмову з головою Апеляційного суду Івано-Франківської області Павлом Гвоздиком. Сьогодні стоїть завдання сформувати нове обличчя правосуддя. Суд досі ототожнюють з примусом, виконанням важких вироків, розглядають як каральну машину. Хоча в цивілізованому суспільстві суд - це спосіб вирішення конфліктів. Коли дві сторони не можуть знайти істини, задача правосуддя полягає в тому, щоб звести їх докупи, посадити за стіл переговорів, вивчити питання і прийняти рішення, яке дасть можливість усунути конфлікт. Сьогодні ж наша система орієнтована насамперед на те (так від неї вимагають), щоб швидко приймати рішення. На жаль, часто трапляється так, що суди поспіхом постановляють тисячі рішень, які не виконуються, а конфлікт залишається невирішеним.

– Зараз багато говорять про потребу судової реформи...

Законодавці не ставлять питання глибинного реформування. У кожному проекті судової реформи мова йде про три прості речі: хто буде призначати чи обирати суддю, як потім його притягнути до дисциплінарної відповідальності і як відбуватиметься призначення суддів на адміністративні посади. Фактично, обговорюються способи впливу на суд, а на загал це подається як велика реформа. Реформувати ж треба суди першої інстанції, які кожен день працюють з людьми. Зауважу, що навіть в роки війни, за німців, Станіславський міський суд розглянув дві з половиною тисячі цивільних справ, адже люди в будь-який час одружуються, приймають майно, ділять спадщину.
Питання судової реформи за один день не вирішується. От у Польщі проводили реформу і дійшли висновку, що окремі суди треба ліквідувати. Як би це в нас відбулося? З такого то числа суд припиняє діяльність, всіх – звільнити або перевести на роботу в інші суди. А поляки прийняли рішення, що суд функціонуватиме до останнього працюючого судді. Тобто у наших сусідів настільки високо поставлений авторитет судової влади, що вони не знайшли можливим щось десь там скоротити. У нас же, коли треба було вплинути на суд у Мукачево під час виборів міського голови, то заради цього об’єднали два суди – Мукачівський міський та районний. Таке об’єднання відбулося по цілій Україні, зокрема, два наших суди попали під цю роздачу: Калуський і Коломийський. Хоча потреби такої великої не було і в принципі це об’єднання нічого не змінило: суди як були в одному приміщенні (не придатному), так і лишилися.

– Як слід реформувати місцеві суди?

Їм треба приділити увагу. Подумати, як вони взагалі повинні бути облаштовані. Не в плані меблів. Йдеться про доступність правосуддя і гласність, про які так багато зараз говорять. Це означає, що кожен громадянин повинен отримати можливість у зручний спосіб звернутися до суду, зайти будь-коли і слухати будь-яку справу. Сьогодні в Україні 6 тисяч суддів, з яких у судах першої інстанції – близько 5 тисяч. Це значить, що у нас повинно бути 5 тисяч залів судових засідань. В Івано-Франківському міському суді є зали для кожного судді, але в Україні таких судів одиниці. Скажімо, в Тисменицькому суді на 4 суддів – один зал. Один зал є в Коломиї, хоча суддів там більше десяти. Якщо не буде створено комфортних умов для слухання судових справ, всі наші заяви про доступність, про гласність будуть голослівні.
Окрім реформи суду першої інстанції, необхідно навчати дітей основ правосуддя. Скажімо, так, як це роблять в Америці чи Канаді, де малесеньким в дитячих садочках на рівні іграшок демонструють, як функціонує судова система, як виглядає суд присяжних тощо. Маємо підняти правосвідомість населення. Нам буде простіше вирішувати конфлікти між людьми, якщо вони будуть обізнані, розумітимуть, що я можу зробити, а що не можу. Тоді від судді не будуть вимагати неможливого. На жаль, у нас рівень юридичної допомоги населенню надзвичайно низький, хоча й коштує вона чимало.

– Чи судова гілка влади незалежна від сторонніх впливів?

Суд має бути поставлений в такі умови, коли б він міг працювати без зовнішнього впливу. Зокрема, повинно бути методичне і незалежне від інших гілок влади фінансування. Сьогодні фінансуємося з бюджету, в якому затверджені витрати на судову владу. Фінансування становить 60 відсотків від потреб. Щоправда, зараз ситуація значно краща, ніж тоді, коли кошти надходили через Міністерство юстиції. У той час я був головою міського суду і пам’ятаю, як у 1998 році на забезпечення правосуддя нам виділили 1068 гривень.
Щодо впливу на цілу судову систему, то він може здійснюватися тільки на рівні законодавця. Реалізувати вплив через вертикаль судової влади нереально. Якщо хтось намагається впливати, то робить це конкретно на якогось суддю.

– На Вас особисто намагалися впливати?

Суддя в цьому плані дуже вразливий. Свого часу, коли я ще був молодим суддею, розглядав одну справу, і до мене під’їхав один працівник міліції. Він займав серйозне становище в міліцейській ієрархії і намагався розказати мені, яким в мене може бути майбутнє, якщо я вирішу справу не так, як їм хочеться. Я вирішив справу не так. І все відбулося, як мені й обіцяли: я мав отримати житло і його не отримав. Правда, той працівник міліції погано закінчив. Його притягнули до кримінальної відповідальності. Не за цим випадком, за інше діяння...

– Суддів часто звинувачують, що вони не арештовують злочинців, скасовують постанови про порушення кримінальних справ. Був час, коли суддів підозрювали в потуранні рейдерству. Кожна міліцейська компанія супроводжується закидами на адресу суддів, які, буцімто, поблажливо ставляться до хабарників, порушників Правил дорожнього руху... З чим це пов’язано?

Це все тлумачення вузьковідомчих інтересів, бажання перекласти свої помилки на когось іншого. Боротьба з хабарництвом є складною штукою і вимагає серйозного підходу, тривалої підготовки, ці справи не народжуються моментально. Особа може бути ефективно притягнута до відповідальності, якщо її затримали в момент отримання хабара. Різного ґатунку неоднозначності закон каже тлумачити на користь затриманого, тим більше, коли йдеться про будь-які порушення процедури: скажімо, несанкціоноване проведення обшуку, використання в якості понятих людей, які є працівниками органів внутрішніх справ...
Якось я слухав справу одного кримінального авторитета, нині покійного, в якого в машині знайшли пістолет і гранату. Дуже чудово було видно на відеозапису, як в нього дістають той пістолет, як працівник міліції диктує: пістолет такий-то, в ньому стільки-то патронів. Причому на запису видно, що працівник міліції навіть не провів огляду вилученої зброї. Коли я звернув на це увагу під час судового засідання, такого крику було! Мовляв, я стою на стороні злочинця, не розумію завдань боротьби зі злочинністю. Так, я їх не розумію, якщо боротьба ведеться такими методами, в цих питаннях маємо діяти бездоганно.
А ці балачки про скасовані постанови про порушення кримінальних справ... Це європейська, світова практика: все має робитися через суд. Треба звикати, піднімати освітній, інтелектуальний рівень. Це все питання кадрів, слідство, на жаль, у нас дуже молоде. Чому немає розкритих економічних злочинів, коли кажуть, що крадуть мільйонами? Очевидно, рівень підготовки підрозділів, які займаються виявленням, слабший за рівень підготовки тих людей, які вчиняють злочини. Вони, володіючи економічними знаннями, набагато скоріше розробляють схеми.
Щодо рейдерства, то, з точки зору права, це не свавілля, а зловживання правом. Якщо зайти в будь-яку книгарню, полиці забиті книжками, які описують недружні поглинання, схеми розподілу бізнесу. Все це описано, це відомо. При цьому використовується право, тобто те, що наше законодавство дає можливість робити.
Безумовно, з цими речами треба боротися. Минулого року із ініціативи голови Верховного суду було внесено законопроект, який унеможливив вирішення цих питань у судах поза місцем знаходження майна. Вища рада суддів, до якої я належу, дає цим речам дуже жорстку оцінку. Після хвилі рейдерства близько десяти суддів були звільнені одразу. Щодо випадку, який набув розголосу, з приводу судді Галицького суду (суддя виніс постанову про забезпечення позову щодо відомого ринку “Озерка” в Дніпропетровську), то проведені перевірки на рівні Верховного суду підтвердили, що постанова про порушення кримінальної справи проти нього була справедливо скасована, умислу судді постановити неправомірне рішення не було.

– Тим суддям, яких все ж таки звільняють з тих чи інших причин, є що втрачати? Якщо не секрет, яка середня зарплата судді?

Посадовий оклад судді, який працює тривалий час на займаній посаді, становить 4,5 тисячі гривень. Після 20 років стажу суддя, який продовжує працювати на посаді, має право на отримання довічного грошового утримання, яке встановлюється у співвідношенні 75 – 90% відповідно до нарахованої заробітної плати працюючого судді. Те, що судді заробляють по 50-100 тисяч, неправда. Між окладом голови Апеляційного суду і звичайного судді різниця складає приблизно 600 гривень. Моя заробітна плата значно вища за рахунок доплати за почесне звання «Заслужений юрист», надбавки за «науковий ступінь» як кандидата наук, та, водночас, я, як голова суду, отримую надбавку за роботу з документами, що передбачає доступ до державної таємниці. Маю на увазі, що працюю з таємними документами — дозволами на проникнення в житло, прослуховування, а за це теж передбачена доплата, оскільки така робота вимагає ненормованого робочого часу. До речі, про участь суддів ніхто ніколи не говорить, коли правоохоронці, скажімо, звітують про успішно проведену ліквідацію контрабандного каналу наркотиків чи затримання банди. Хоча з постанови суду починається кожна така операція.

http://www.ua-reporter.com/novosti/36698/

 Отправлено: 03.09.08 16:41. Заголовок: Нужен всего один пун..

Нужен всего один пункт: независимая судебная власть. При отсутствии оной как раз и появляются все проблемы: коррупция, неэффктивное руководство, нарушения прав человека и т.п. Медведев тут в самый корень зрил.

Идеальная Россия
Давайте напишем здесь, какой должна быть Россия, чтобы считать ее идеальной. Сделаем максимально полный желаний народа по отношению к своей стране.

Начну:

1. Возможность любому человеку без проблем заработать много денег.
2. Профессиональная армия
3. Электронное правительство. Полная автоматизация всех документооборотных процессов, от пенсий до бухгалтерии.
4. Отсутствие идиотских ограничений (вроде запрета детей до 18 лет на улице после 8 часов в некоторых регионах).
5. Отсутствие коррупции в милиции и судах, их следования закону, а не собственной выгоде.
6. Большие пенсии и льготы для пожилых людей.
7. Бесплатная медицина высокого уровня.
8. Окончание отключений горячей (а где и холодной) воды летом.
9. Производство качественных отечественных товаров на всех рынках.

Что еще?

 Отправлено: 16.11.08 13:28. Заголовок: Тячiвський районний ..

Тячiвський районний суд
90500, м. Тячiв, вул. Жовтнева, 5
8 (234) 2-20-01
inbox@tc.zk.court.gov.ua
tc.zk.court.gov.ua
www.tc.zk.court.gov.ua
пн-чт
з 08:00 до 17:00
пт
з 08:00 до 17:00
обiд
з 12:00 до 13:00
Підпорядкування
---------------
Закарпатська область
Тячiвський район
Структура та керiвництво
------------------------
Тячiвський районний суд
Голова
ПIБ: Гримут Володимир Iванович
тел: 8 (234) 2-20-01
e-mail: inbox@tc.zk.court.gov.ua
Джерело iнформацiї: www.court.gov.ua