Отправлено: 15.06.08 14:44. Заголовок: А судьи кто? (продолжение)

Скільки суддів працює в нашому суді?

- Сімнадцять Я з великим задоволенням називаю прізвища суддів Павла Микуляка, Юрія Короля, Івана Машкаринця, Ігора Івашкови-ча. Є й серед молодих такі, що зарекомендували себе якнайкраще. Це Ганна Фазекош і Тарас Бисага.
-Чи велике навантаження на суддів?

- Надзвичайно велике. Ми в цьому році вже розглянули 600 кримінальних справ, 6 тисяч - цивільних, 8 тисяч - адміністративних. Щодо правового виховання населення, то я б не поставив відмінної оцінки. Воно потребує докорінного поліпшення. Але незнання законів не знімає відповідальності, а пияцтво до того ще й ускладнює вину.


http://news.uzhgorod.ua/novosti/3868/

 Отправлено: 27.06.08 10:35. Заголовок: цивілізованих кра..

цивілізованих країнах ар-
мія користується вели-
кою повагою і підтримкою, її добре фінансують.(Адже ще Котляревський у своїй „Енеїді” писав: „Уже ж це мусить всякий знати, що військо треба харчовати... Без битой голої копійки, без сей прелесниці-злодійки не можна воювать ніяк”). Військові ж мають певний статус, соціальну захищеність і.д.
На жаль, у нашій незалежній Україні ця славна професія принижена і знецінена до неможливості. Міністр оборони в одному зі своїх виступів із гіркотою констатував, що нині армія фінансується всього на 30-40 процентів від необхідної суми. Тому й не дивно, що чимало служивого народу пише рапорти на звільнення, а ті, хто звільнився у запас, змушені відстоювати свої законні права у судах. Так було із пенсією, яку урізали майже наполовину, так було і з компенсацією за речове майно. Не є винятком у цьому плані і забезпечення колишніх військових житлом. На жаль, своє право на нього нам також доводиться захищати через суд.
Вийшло так, що половину строку ми служили у колишньому Радянському Союзі, половину – у незалежній Україні. Тому маємо можливість порівняти ставлення цих держав до людей, які стоять на захисті їхнього миру та спокою. До розвалу Союзу кожен, хто звільнявся у запас, де б він до цього не служив (на території СРСР чи за кордоном), отримував житло, пристойну пенсію, користувався відповідними пільгами. Наша ж незалежна держава залишила нас сам-на-сам із нашими проблемами. Нас морально принижують, кому лиш не ліньки, відмахуючись, як від надокучливих мух...
Хочемо розповісти, що, проходячи службу у залізничних військах Збройних Сил України, у 1994 році ми почали будувати для себе 40-квартирний будинок в Ужгороді по вул. Марка Вовчка, 10. А трохи пізніше, коли він на 80 процентів був готовий, житловою комісією в/ч А-0554 (протокол засідання № 82 від 7 липня 2004 року) нам та членам наших сімей там виділили житло, оскільки ми стояли на квартирній черзі.
Це було величезною радістю. Адже іншої можливості отримати дах над головою та покращити свої житлові умови (майже всі ми тулимося сім’ями в однокімнатних квартирах, а Погорілий О.В. – в кімнатці на території військової частини, звідки його весь час намагаються вигнати), у нас не було.
Та не довго тривала наша радість. Згідно розпорядження Кабміну України від 17 червня 2004 року залізничні війська (в яких ми проходили службу) Збройних Сил України перетворені у Державну спеціальну службу транспорту. Житлова комісія вже перетвореної в/ч Т-0110 (протокол № 88 від 29 квітня 2005 року) скасовує попереднє рішення і відмовляє нам у перебуванні на квартирному обліку, рекомендуючи стати на нього у військовому комісаріаті за місцем проживання.
Ми повважали такий підхід до справи незаконним, тому звернулися до суду. Ужгородський міськрайонний суд своєю постановою від 14 грудня 2006 року задовольнив наш позов щодо поновлення нас на квартирному обліку у військовій частині Т-0110. Та дану постанову відповідачі – адміністрація Державної спеціальної служби транспорту і в/ч Т-0110 – оскаржують в апеляційному суді Закарпатської області й просять скасувати, прийнявши нову, якою відмовити у наших позовних вимогах.
Треба б тільки бачити, з якою завзятістю вони намагаються позбавити нас законного права на житло! Так, представник адміністрації Державної спеціальної служби транспорту вважає, що ми перебуваємо у публічно-правових відносинах з Міноборони України як головним розпорядником коштів, яке, на його думку, зобов’язане забезпечити нас житлом. Він вказує, що ми – кредитори, а боржник – „головний розпорядник коштів, що використовує фонди та кошти, виділені державою для забезпечення житлом громадян, що перебувають на публічній службі, у нашому випадку – на військовій службі в Збройних Силах України Міноборони”. Наші публічно-правові відносини з Державною спеціальною службою транспорту судом першої інстанції начебто не доведені.
Хочемо зазначити, що боржником у забезпеченні житлом є держава. І тому для нас, як громадян своєї держави, немає ніякого значення, якою державною установою воно нам буде виділене. Головне, щоб це сталося якомога швидше. У нашому випадку таке отримання житла можливе у 40-квартирному будинку по вул. Марка Вовчка в м. Ужгород. Проте представник відповідача не помічає законних на це підстав, висвітлених у постанові Ужгородського міськрайонного суду від 14 грудня 2006 року. Отже, повторюємо йому їх ще раз.
Так, Указом Президента України від 27 січня 2003 року № 46/2003 „Про передачу залізничних військ Збройних Сил України у підпорядкування Міністерству транспорту України” постановлено про доцільність виведення залізничних військ зі складу ЗСУ та передачі їх у підпорядкування Мінтранспорту України. Кабміну даним Указом доручено подати законопроект про створення у складі Мінтранспорту військового формування – залізничних військ.
На підставі Закону України
„Про Державну спеціаль-
ну службу транспорту” від 5 лютого 2004 року № 1449 – ІУ та розпорядження Кабміну від 17 червня 2004 року № 389-р залізничні війська Збройних Сил України перетворені у Державну спеціальну службу транспорту. Згідно ч. 7, ст. 8 цього Закону Кабмін забезпечує реалізацію права на соціальний і правовий захист особового складу Державної спеціальної служби транспорту, осіб, звільнених із залізничних військ і Державної спеціальної служби транспорту, членів їхніх сімей. А в прикінцевих положеннях ЗУ „Про передачу залізничних військ України у підпорядкування Мінтранспорту України” Кабміну доручено передати залізничні війська ЗСУ з підпорядкування Міноборони до Мінтранспорту і перетворити їх на Державну спеціальну службу транспорту...
На підставі цього Закону постановою Кабміну України № 939 від 21 вересня 2005 року затверджено програму формування та розвитку Державної спеціальної служби транспорту на 2005-2015 роки. У її рамках передбачається здійснити заходи, серед яких „розроблення та запровадження ефективної системи соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей, інших працівників, ветеранів залізничних військ Збройних Сил та Держспецтрансслужби”. Забезпечення виконання програми покладається на її державного замовника – Мінтрансзв’язку. Крім того, передбачений орієнтовний обсяг фінансування заходів щодо формування та розвитку Держспецтрансслужби на 2005-2015 роки, серед яких - і будівництво житла.
А тепер повернімося до розпорядження Кабміну від 17 червня 2004 року. Там у підпункті 2 пункту 2 Міноборони України доручено передати до сфери управління Мінтранспорту закріплене за залізничними військами нерухоме майно, серед якого – і 40-квартирний будинок в Ужгороді.
Посилання представника відповідача на норми ст. 12 ЗУ „Про соціальний та правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей” є недоречним. У цій статті, як у редакції Закону від 1991 року, так і в редакції від 24 червня 2004 року, в ч.1 прямо зазначено, що військовослужбовців квартирами забезпечує держава. І ніде, так само як і в Постанові Кабміну України № 2166 від 29 листопада 1999 року „Про комплексну програму забезпечення житлом військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ, кримінально-виконавчої системи, службових осіб митних органів та членів їх сімей”, не зазначено, що забезпечення житлом пенсіонерів-військовослужбовців, ветеранів залізничних військ здійснюється за рахунок коштів, що виділяються Держбюджетом на утримання Збройних Сил України, хоч на цей документ посилається представник Держспецтрансслужби. Його мрія позбавити нас житла нічим не підкріплена. Щодо нас, то ми виклали всі передбачені законодавством підстави для виділення нам квартир у будинку № 10 по вул. Марка Вовчка в Ужгороді. Наведена нормативна база і є головним доказом нашої правоти, яку представник відповідача нічим спростувати не спромігся.
Хочемо звернути увагу ще й на таке. Так, скаржник вважає, що „матеріали справи не містять доказів відносно того, що в/ч Т -0110 Держспецтрансслужби отримала від Мінтрансу нерухоме майно у вигляді об’єкта незавершеного будівництва – 40-квартирного будинку”, і „військові частини, як ЗС України, так і Держспецтрансу, ніколи не були і не є самостійними суб’єктами правовідносин щодо забезпечення житлом”. Але ж розподілом житла в даному будинку займалися житлові комісії військової частини Т – 0110 (м. Львів) та Т – 0300 (в Чопі), і воно надано військовослужбовцям, а, можливо, й службовцям військових частин Держспецтрансу, які мешкають у Львові та на Закарпатті. Цей факт ніким не оспорювався, а тому ніяких додаткових доказів не потрібно. Та й суд першої інстанції не застосовував норм Господарського права. І це правильно, оскільки ми не є суб’єктами господарських відносин. А щодо норм Цивільного права і житлового законодавства, то застосування їх судом є цілком правомірним.
Щодо апеляційної скарги в/ч Т – 0110, то ми дійсно проходили військову службу у Збройних Силах України. Але скаржник не договорює, що у залізничних військах ЗСУ. Вказує лише, що ми були звільнені із залишенням на квартирному обліку в Міноборони. Але ж він взагалі не дає роз’яснення, чому саме ми залишилися на квартирному обліку у залізничній бригаді (в/ч А – 0554), а не звернулися до військового комісаріату, де на квартирному обліку перебуває понад тисячу сімей військовослужбовців-пенсіонерів.
Роз’яснення було висвітле-
не у постанові Ужгородсь-
кого міськрайонного суду. Адже саме тут було доведено, що залізничні війська у Закарпатті займалися будівництвом власного житла за рахунок державних коштів, спрямованих безпосередньо на зведення житла для військових залізничників, і ніколи військовослужбовці-залізничники не перебували на квартирному обліку в гарнізонних житлових комісіях, в квартирно-експлуатаційній частині Мукачівського гарнізону, житлових комісіях військкоматів і т.д. Хоча гіпотетично право на отримання житла від Міноборони ніким не оспорюється. Але ж нам ніхто його не пропонує...
Представник відповідача цілком правомірно, посилаючись на закони, пише, що „держава надає гарантії військовослужбовцям протягом трьох років після звільнення щодо забезпечення житловими приміщеннями в порядку, передбаченим законодавством”. І нам незрозуміло, чому він, як представник держави, перешкоджає нашому конституційному праву на отримання житла відповідної площі. Тим більше, що з моменту нашого звільнення пройшло вже не три, а сім років...
Далі представник відповідача взагалі дійшов до того, що вирішення житлових питань зводить до компетенції УРСР, і делегує право затвердження існуючих правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов і надання їм житлових приміщень, Раді Міністрів УРСР та Українській республіканській раді профспілок. Ми б із задоволенням звернулися до цих органів, але, на жаль, на Закарпатті вони вже стали історією. Хоч, можливо, для галичан ще існують і досі...
Не можемо обійти увагою ще один „перл”. Так, військову частину, яку представляє, скаржник називає „новою державною установою”, посилається на Бюджетний кодекс України, на ЗУ „Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців”. Норми названих законів, на його думку, є свідченням ліквідації, тобто знищення військової частини, а тому, відповідно, і ліквідації зобов’язань держави в особі цієї установи перед нами. Але ж ці норми можна застосовувати до господарських відносин, однак ні в якому разі до стосунків з нами!
А чого варте безапеляційне твердження скаржника, що ні один з позивачів „не являється ні „ветераном залізничних військ”, ні „ветераном Держспецтрансслужби”. Але ж існує термін „ветеран праці”, „ветеран військової служби”. Ми прослужили у залізничних військах 20 – 25 і більше років (саме тому підпадаємо й під статус „ветеран військової служби”). Під час проходження служби будували залізниці від Чопа до БАМу. Більшість свого життя провели на будівництвах, у відрядженнях. То хто ж дозволив скаржнику сумніватися у нашому праві називати себе ветеранами залізничних військ ЗСУ?! Ми ж служили своєму народові, своїй Батьківщині, а не окремим генералам, міністерствам чи відомствам. І нині неприємно, боляче й образливо чути, що ми були звільнені із Збройних Сил України, а спірний будинок перебуває на балансі Держспецслужби транспорту, і з цієї причини примушують нас стати на квартирний облік в Закарпатському обласному військовому комісаріаті, де отримати житло практично нема ніякої надії.
Давайте уявимо, що 80-річний ветеран Великої Вітчизняної війни звернувся до військового комісаріату з проханням допомогти у вирішенні якоїсь проблеми, а йому відмовляють на тій підставі, що він воював за Радянський Союз. Або таке: учаснику війни в Афганістані відмовлено в допомозі з тих мотивів, що нинішня держава його туди не посилала. Як на нас, то ці відмови – це все одно, що відмова від своїх стареньких немічних батьків. Це ті грані моралі, які ніхто не мав би переступати за жодних обставин. Та, на жаль, життя набагато складніше і жорстокіше, і мораль у ньому – зовсім не на першому місці. Це ми добре відчули на власній шкурі завдяки Державній спеціальній службі транспорту на чолі з генералом Михайлом Івановичем Мальковим.
Та ми розуміємо й інше: на
кін поставлено найболю-
чіше для нас – забезпечення житлом у будинку № 10 по вул. Марка Вовчка в Ужгороді. Як і те, що з благословення згаданого вище генерала порушуються наші конституційні права на його отримання, і лише високий суд може перешкодити цьому і припинити наші муки і страждання. Виходячи ж із вищенаведеної нами правової бази, вважаємо, що постанова Ужгородського міськрайонного суду повинна бути залишена без змін, апеляційна ж скарга наших опонентів – без задоволення. Ми сподіваємося, що така поважна установа, як апеляційний суд Закарпатської області, не дозволить скривдити нас і наші сім’ї, позбавивши того, що гарантовано нам Конституцією України. Адже віримо, що його судді вірно служать Правді, Справедливості і його величності – Закону...
Олексій Ніцевич, Василь Рутковський, Андрій Ткачук, Сергій Рибак, Володимир
Чоботар, Олександр Погорілий – ветерани залізничних військ.

 Отправлено: 07.07.08 13:34. Заголовок: В Ужгородському місь..

В Ужгородському міськрай-
онному суді знову дума-
ють про все, крім… своєї роботи. То хмари, то сонце виходять на небосхил українського політичного життя. Та законодавство при всьому цьому мусить повсякчас дошукуватися істини. Однією з цікавих у цьому пошуковому сенсі є справа, що слухалася в Ужгородському міськрайонному суді по позовній заяві про “усунення порушення прав акціонерів та визнання договору купівлі-продажу недійсним”, поданій АТЗТ (акціонерним товариством закритого типу) “Андезит” з Ужгорода.
У закритому товаристві (АТЗТ), згідно статуту, продавець зобов’язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продажу своєї частки. Для порівняння подаємо приклад: якщо один із співвласників будинку продає свою частку, то погоджує свій намір з усіма співвласниками, повідомляє їм умови продажу тощо.
Одначе, в прийнятому іменем України рішенні виконуючим обов’язки заступника голови суду суддею О.В.Ціцаком вказується, що позивач, АТЗТ “Андезит”, стверджує. що порушено його переважне право купівлі акцій. Суддя так і не зрозумів, що порушені права саме акціонерів — власників АТЗТ “Андезит”, а не самого товариства. (Якщо співвласник будинку таємно продає свою частку, то він же не порушує “права будинку”?).
Цікавим у рішенні суду є твердження про те, що начебто позивач стверджував, що тільки в разі відмови в купівлі АТЗТ акцій у продавця, останній мав би продати їх ЗАТ “Будавтодор”. Хоча в позовній заяві чітко вказано, що акціонери товариства мають переважне право на придбання акцій товариства, а Цивільним Кодексом України передбачено, що продавець частки спільної часткової власності зобов’язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та умови, на яких він її продає.
Найдобірнішою “перлиною” рішення суду є твердження, що акціонер, відповідно до закону, не є… власником частки у статутному фонді, тому при відчуженні акцій не відбувається перехід права власності на частку в статутному фонді.
Крім того, в позовній заяві позивача було вказано, що відповідачем І.І.Ільницьким було визнано, що фактично пакет акцій викупив у нього відповідач В.Ф.Курах за три тисячі доларів США, а в договорі купівлі-продажу зазначена ціна продажу пакету акцій — дев’ятнадцять тисяч двісті двадцять шість гривень 16 копійок. Тільки повний невіглас не побачить у цьому факті фінансових махінацій і не повідомить про нього відповідні органи. А, може, це й навмисне приховування факту?
У своїй апеляційній скарзі, посилаючись на Закони України, представник позивача, голова юридичного центру Львівської асоціації клубів ЮНЕСКО Євген Олександрович Попов, детально вказав на всі казуси рішення і довів неправочинність таємного скуповування промислових об’єктів, незважаючи на права інших акціонерів, які охороняються законом.
Які ж причини такої ситуації?
Можливо, суддя злякався,
чи не спіткає його доля
слідчого прокуратури, котрий був звільнений владою за арешт пана Кураха у справі про незаконне вивезення корисних копалин за кордон? Може, має місце тиск на суддю з боку родичів В.Ф.Кураха, котрі працюють на посадах держслужбовців в установах, що належать до судової системи?
Позивачем не проводилося слідство, і тому він не має підстав для звинувачень, але уявіть себе на місці люблячої доньки пана Кураха. Чи не домовилися б ви з суддею на її місці, скориставшись службовим становищем?
Також може мати місце звичайна посадова халатність, яка підтверджується тим, що суд відмовив у позові до Кураха Василя… ВАСИЛЬОВИЧА, хоча відповідачем був ВАСИЛЬ ФЕДОРОВИЧ. Або тим, що (процитуємо дослівно): “Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку до Львівського господарського суду Закарпатської області”.
Хто би допоміг знайти такий
суд у нашому краї?! Агов?!
І що можна вимагати від інших суддів, коли в.о. заступника голови суду допускає в рішенні стільки маразмів?
Отже, як бачите, суд не зрозумів різниці між власністю товариства на передане засновниками в його користування майно і власністю засновників на саме товариство.
Точка зору позивача може й не бути істиною в останній інстанції. Своє слово, безумовно, скаже Господарський апеляційний суд Львівської області, де він насправді існує, і тоді, мабуть, керівництво судових установ матиме підстави для проведення власних судових розслідувань. Із цього приводу ми будемо раді опублікувати результати їхньої роботи в цьому напрямку. Це стосується начальника управління Державної судової адміністрації, голови апеляційного суду, голови Ужгородського міськрайонного суду.
Василь ТАНАСІЙЧУК.

 Отправлено: 07.07.08 13:40. Заголовок: У газеті «Правозахис..

У газеті «Правозахист» публікувалась стаття
під назвою «Суддя грубо порушив присягу». У
ній ішлося про незаконні рішення суддів, які розглядали заяву інваліда В.Ю.Шетелі про виплату йому заборгованої зарплати управлінням майном Свалявської районної ради. Оскільки у задоволенні його заяви про перегляд рішення Свалявського районного суду від 25 квітня 2003 року у зв’язку з нововиявленими обставинами Свалявським районним судом від 13 лютого 2007 року під головуванням судді П.І.Уліганець відмовлено, Шетеля подав скаргу до апеляційного суду Закарпатської області.
Як проходила суддівська клоунада, треба було бачити. Запитання до заявника судді задавали з посмішкою – просто наруга над інвалідом! Зрозуміло, що у такій ситуації він розгубився. Уточнення апеляційних вимог і пред’явлені додаткові документи, які свідчать про те, що заборговану зарплату повинне виплатити Шетелі В.Ю. управління майном Свалявської районної ради, судом майже не розглядались, тому що в дорадчій кімнаті судді радились не більше трьох хвилин. Апеляційний суд ( головуючий – Кемінь М.П., судді: Павлюченко С.В., Куштан В.П.) відмовив Шетелі В.Ю. у задоволенні його апеляційної скарги. А що найбільше вразило заявника – це те, що коли виходили із кабінету, в якому проходило засідання суду, представник Свалявської райради, юрист Вікторія Фізер, у коридорі підстрибувала від радощів, як коза, що районна рада не виплачуватиме інваліду заборговану заробітну плату.
У газеті «Правозахист» у статті «Барабанщики від влади» вже розповідалось про те, як Фізер В.Г. заявляла, що наша «писанина їй по барабану». Пані Фізер зауважила, що вона не так говорила. Так, тут вона має рацію. Автор статті з етичних міркувань не міг обнародувати в пресі дослівний її вираз – все ж таки – «леді». Бо вона висловилась так: «Ваша писанина мені до ....»
Зразу після апеляційного суду у районній раді відбулося засідання постійної комісії ради з питань контролю за приватизацією та управлінням майном району (голова Попович В.Г.), де розглядалось право оренди об’єктів спільної власності, в тому числі гаражів і складських приміщень райкіновідеомережі. Це все робиться для того, щоб надати дозвіл приватизувати ці об’єкти сину голови постійної комісії ради з питань контролю за приватизацією та управління майном району Поповичу, бо ті гаражі і складські приміщення райкіновідеомережі він орендує! Пряма корупція!
14 листопада 2006 року Василь Шетеля звернувся до голови Свалявської районної ради з заявою про надання йому дозволу приватизувати вказані об’єкти в рахунок заборгованості по заробітній платі в сумі 4216 гривень. Йому в цьому відмовлено. Дуже жаль, до глибини душі, стало Василю Шетелі, що, будучи першим секретарем Свалявського райкому СПУ, під час виборів – начальником штабу Соціалістичної партії України, а нинішній голова Свалявської райради Михайло Воронич на той час очолював штаб «Нашої України», вони разом співпрацювали на виборах, щоб змінити злочинну систему влади. А тепер пан Воронич веде запеклу боротьбу з Василем Шетелею, аби інвалід не отримав заборговану зарплату, яку не виплатили ще з минулого століття.
На цьому Василь Шетеля не зупиниться. Го-
тується касаційна скарга до Верховного суду
України і до Європейського суду. А також направлятимуться звернення в міжнародні інстанції по захисту конституційних прав інвалідів, в ООН і т.д.
17 березня 2004 року Василь Шетеля отримав листа від голови Комітету з питань правової політики Верховної Ради України Василя Онопенка, теперішнього голови Верховного суду України. Цитуємо його:
«Шановний Василю Юрійовичу! Ваше звернення до Комітету з питань правової політики Верховної Ради України стосовно бездіяльності Свалявської районної державної адміністрації та Свалявської районної ради Закарпатської області, ліквідації заборгованості по заробітній платі, виплати компенсації, розглянуто і підтримуємо Вас.
Парламентські комітети не є судовими органами і діють в межах своїх повноважень, визначених статтею 89 Конституції України.
Згідно зі статтею 124 Основного Закону України, правосуддя в Україні здійснюється судами. Стаття 55 Конституції України гарантує кожному право на оскарження в суді рішень, дій або бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.
З повагою
голова Комітету В.Онопенко».
Надіємося, що теперішній голова Верховного суду України Василь Онопенко справедливо вирішить питання Василя Шетелі і припиняться його «ходіння по муках» та глум над істиною. А завідуючий управління майном району Свалявської РДА Головнич Семен Семенович особисто виплачуватиме Василю Шетелі моральну шкоду, яку він причиняв йому за ці роки. І ще відповідатиме перед Законом за свої зловживання службовим становищем і за порушення вимог при здачі в оренду кінотеатру, інших об’єктів спільної власності району та ряд інших допущених правопорушень.
Проводиться незалежне розслідування. «Криворіжсталь» повернуто при незаконній приватизації, а гаражі зі складськими приміщеннями райкіновідеомережі не повернуть?! На все прийде свій час.
І.Свалявка, м. Свалява.

 Отправлено: 08.07.08 10:08. Заголовок: Та, на жаль, наша ра..

Та, на жаль, наша радість була недовгою. 5 червня 2006 року суддя Монич В.О. скасував рішення попереднього суду, який повернув нам житло, за „нововиявленими обставинами”. Однак не вказав жодної з них. Таким чином частина нашого будинку знову стала власністю Михайла Садварія. А з березня 2007 року почалася чергова судова тяганина, яка триває й по сьогодні. Ми писали скарги у Верховний Суд України, в Генпрокуратуру, в Комітет по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Верховній Раді, а їх переадресовували в Мукачівську прокуратуру „для перевірки”. Однак і малій дитині зрозуміло, що ніхто нічого не перевіряв і перевіряти не буде, бо тут всі пов’язані одні з одними. Та й заплачено їм за те, аби на беззаконня очі закривали...
А що беззаконня є – факт. Михайло Садварій вліз на мою власність. Мою, адже брат Мирослав, як я вже згадувала, видав мені доручення на право проживання у подарованій йому частині спірного будинку. Тому я знову забила тривогу. Це дуже не подобається матері Михайла – Олесі Іванівні. Вона через свого брата Щадея Сергія Івановича веде зі мною „переговори”. А полягають вони в тому, аби за 70,3 кв. м житлової площі, половину літньої кухні, гаража, 0,3 га землі, половину двору я взяла аж...50 тисяч доларів США (можливо, ще 10 тисяч, як родичці, й накине) та забиралася звідси. Якщо ж не погоджусь – замурує мене в моїй хаті...
Я розумію, що при таких „родичах” спокою не матиму. Тому радо б погодилася залишити цей будинок, однак за умови, що Садварії куплять мені аналогічне житло в центрі Мукачева. Однак вони про це й слухати не хочуть. Плани в них зовсім інші – взяти все безкоштовно, тобто вкрасти. А розмови про 50 тисяч доларів – то несерйозно. Адже лише попередня оцінка всього майна сягає 250 тисяч доларів США. Коли ж врахувати, що у мене трикімнатне житло, а в Садварія – двокімнатне, то щонайменше він мав би заплатити мені 150 тисяч у.о. Але аж ніяк не 50...
Зрозумівши, що їхні сподівання на те, що я залишуся в Америці й тоді наше житло можна безперешкодно забрати, потерпіли фіаско, Садварії та Щадеї не знайшли нічого розумнішого, як застосування до мене методів терору. Триває це з лютого цього року.
Так, 29 квітня, прийшовши додому, я не могла відчинити вхідних дверей своєї квартири. Спочатку подумала, що заїло замок. Покликала сусіда. Але й він нічого вдіяти не міг. Довелося вибивати двері. Яким же були мої здивування й обурення водночас, коли я виявила, що справа зовсім не в зіпсутому замкові. Двері не відчинялися тому, що зсередини були підперті дошкою! А ще я побачила, що на моїх сходах купа сміття, в стіні ж вибита діра розміром 1 на 1,50 м.
Не гаючись, я викликала оперативну групу міліції. Написала заяву про цей дикий випадок, підтвердивши заодно, що нічого в мене не пропало. Звичайно, перед тим пересвідчилась, що це дійсно так. Однак Михайлу Садварію нічого за цей вчинок не було...
Зрозумівши, що можна творити, що заманеться, й усе зійде з рук, Михайло продовжував чинити протиправні дії щодо моєї приватної власності. Першого травня я була вдома. Ходила по подвір’ю й Олеся Іванівна, однак зі мною не розмовляла. Хоч у суді, у присутності міліції, сусідів запевняє, що хоче вирішити наш спір цивілізовано. Не знаю, як це в такому випадку можливо...
Та я про інше. У цей день сусід поміняв мені замки на кімнатних дверях. Адже я вирішила не ризикувати. Мало що ще збреде на думку моєї дорогої тітоньки чи її донечки, внука... А в 17 годин разом з родичами поїхала на природу. Під вечір шовгор привіз мене додому. Я попросила його, аби почекав, бо не знала, чи мені знову який сюрприз не приготують. І як у воду дивилася. Спочатку не змогла відчинити хвіртку, бо Садварії заблокували її різним будівельним мотлохом. Змушена була заходити через сусідський двір. Дивлюся, а мої вхідні двері вибиті й на їх місці вже вимурувана стіна 150 – 170 см заввишки. Кладка була ще свіжою (пройшло лише три години, як я пішла з дому). Коли розібрала 3-4 рядки цегли, то ледь не втратила свідомість – сходи до моєї квартири зникли, й на їх місці була величезна діра. З дверей спальні вибрано скло, яке стояло біля порога...
Стіну я розвалила. Майстрів вигнала. Виявила, що у мене пропало 10 тисяч гривень, які позичила в кредитній спілці „Святий Мартин” для проведення ремонту квартири, документи, а також вироби з золота. Хто вчинив крадіжку – не знаю. Однак Михайло Садварій зізнався, що скло з дверей спальні вибрав він. Отже, завдяки цьому доступ до моєї квартири був вільний. Викликала оперативну групу. Та вона приїхала тільки на другий день. Міліціонери сказали, що нічого було їх викликати по такому факту, бо вони їдуть на виклик, якщо має місце бійка.
Садварій свою причетність до крадіжки заперечує. Мало того, каже, що я все видумала, й нічого не пропадало взагалі. Мовляв, я на нього хочу наклеп звести. Якщо б це було так, то я мала таку нагоду ще 29 квітня, коли він перший раз вліз у моє житло. Та я цього не писала, бо такого факту не було. Звинувачувати ж людей у тому, чого вони не робили, вважаю гріхом.
Із приводу цього інциденту 5 травня на 10 годин мене викликав до себе наш дільничний міліціонер Олексик. Почав наполягати, що нібито я говорила працівникам опергрупи, що „могла мати” гроші, документи й золото, а не „мала”. Тобто підводив до того, що ніякої крадіжки не було. Я доводила, що це абсурд і такого казати я не могла, а вказувала опергрупі на факт вчиненої крадіжки. Далі він повідомив, що йде до Садварія, щоб розібратися. Коли я виявила бажання йти туди також, то він заборонив це робити. Мовляв, якщо я піду на Духновича, то там буде велика війна. Зрештою, він подався туди сам, а я пішла в кредитну спілку, аби заплатити за кредит. Коли в 12.20 повернулася додому, то виявила, що вхід у мене знову замурований стіною в 70 см заввишки. Я сказала робітникові, щоб забирався геть. Сама ж стала розбирати стіну. На це з відром розчину надійшов двоюрідний брат Олесі Іванівни Садварій – Василь, якого вона найняла на будівельні роботи. Василь поставив відро на сходовий майданчик перед моїми вхідними дверима (вірніше, місцем, де вони були, поки їх не вирвали з м’ясом). Я копнула його ногою, й відро покотилося вниз. А Василь з силою штовхнув мене слідом. Я „порахувала” власним тілом 7 бетонних сходинок. Бог дав, що нічого собі не поламала, тільки сильно забила плече та стегно. Хоч такий „політ” міг закінчитися переломами, в тому числі й хребта, призвести до каліцтва або й смерті.
Звичайно, що з приводу цього я заявила в міліцію та звернулася в лікарню за допомогою. Правоохоронці направили мене на судмедекспертизу, яку я й пройшла. Десять днів з приводу травм я перебувала на лікарняному. Дільничний міліціонер сказав, що Василь за вчинене має бути покараний, як і за те, що залякував мене, що не знаю, з ким зв’язалася, бо все одно буде так, як хоче Олеся Іванівна. Адже вона з тих, що домагаються того, чого прагнуть. Однак до цього часу ніхто з моїх кривдників не покараний. Всі ходять собі по подвір’ю веселі й цинічно-нахабні.
Чесно кажучи, сил вже немає все це терпіти. Але й дарувати таким „родичам” те, що нажили своєю нелегкою працею мої батьки, також не хочеться. Олеся Іванівна зі Щадеєм, своїм батьком, скрізь скупили „потрібних” людей. Навіть її чоловік вже відкрито говорить, що на боротьбу за нашу частину житла викинуто стільки грошей, що за них можна було б побудувати новий будинок. Я ж з цього роблю собі такий висновок: совісті у Садваріїв вже давно нема, але й гроші також колись закінчаться. Адже брехня сьогодні дуже дорого коштує. Не буде за що „золотити ручки” тим, хто видає протизаконні дозволи, розпорядження, виносить протизаконні рішення. Бог все бачить, і терпіння його не безмежне...
Аби показати зажерливу мораль, ницість і цинізм наших родичів: маминої рідної сестри Щадей Марії Василівни, її чоловіка Щадея Івана Дмитровича, кандидата медичних наук, їхньої доньки Садварій Олесі Іванівни – дерматолога-венеролога Мукачівської ЦРЛ, її сина Садварія Михайла, наведу ще кілька невеличких штрихів з їхньої „діяльності”. Так, коли мої батьки виїхали до Америки, а моїй тітці Марії дозволу на виїзд не дали (держава, а не мама чи інші сестри), то весь свій гнів вона стала виливати на всіх нас, хто тут залишився. Робить це й донині. Іван Дмитрович, тицяючи всім посвідчення ветерана війни, через суддю Заборовського домігся того, аби моєму чоловікові заборонили заходити в дім на Духновича (хоч він там не господар), звівши на чоловіка наклеп, що ніби той бив його головою об стінку. Навіть медичний висновок дістав із діагнозом „струс мозку”. Дивним в цій історії є те, що лише два дні „потерпілий” не був вдома, а далі з такою „травмою” у свої поважні 78 років ходив собі, як нічого й не було, хоча б мав дотримуватись постільного режиму. І йому, як медику, це добре відомо. Однак яка „травма”, такий і „режим”... ++Що ця родина дуже ласа на чуже, свідчить ще один факт. Так, десь років 24 тому Марія Щадей умовила свою двоюрідну 60-річну сестру Решко Юлію Василівну, яка проживала по вул. Гагаріна, 86 в с. Ключарки Мукачівського району в приватному будинку разом з хворим сином, продати своє житло за 10 тисяч карбованців та переїхати до неї. Поселила їх у літній кухні, за яку взяла 7 тисяч карбованців. Син прожив тут неповний рік, і його відправили в спецінтернат, де й помер. Коли він захворів і два місяці лежав під крапельницею, керівництво інтернату повідомляло про це Щадеїв. Однак ті ні самі не їхали його провідати, ні матері нічого не казали. А коли помер, то повідомили, що його нікому хоронити, бо родичів уже нема. Так людину й похоронили чужі люди, хоч мати жива ще й досі...
Позбувшись сина, Садварії зі Щадеями взялися й за тітку Юлю. Коли 16 серпня 2003 року їй виповнилося 80 років, ми з сестрою саме були на морі. Повернувшись, старенької вдома не застали. Олеся Іванівна сказала, що вона впала і її відвезли до лікарні. Ми зразу ж туди пішли. А там нам сказали, що Юлію Решко готують у будинок пристарілих, бо є заява, що в неї нікого нема й вона беззахисна. Садварії й не приховували своєї думки, що там би їй було краще. Ледве ми бабусю звідти витягнули і повернули додому, в куплену нею частину літньої кухні. Але це їй даром не минуло. У Юлії Решко від отриманого нервового стресу та від того, що її в лікарні заставляли лежати й не вставати, почали трястися руки. Тепер вона не може ні зварити собі їсти, ні випрати, ні прибрати. А Садваріїв та Щадеїв з того часу так боїться, що й словами не передати. Отак в страхові й живе на старості літ під „опікою родичів”. На мої вмовляння переїхати до мене в село не погоджується, мовляв, що люди подумають. Та й не хоче куплене за свої кровні житло родичам, які з нею так поводяться, віддавати. (Хоч все одно залишить, бо з собою ще ніхто нічого не забрав)... Недавно Олеся Іванівна сповістила, що планує відкрити на Духновича, 27 приватну медичну клініку. Для цього бере в оренду житло свого сина (мабуть, що й мою частину під це хоче прихопити). Вже й ліцензії начебто має. Не знаю, чим це все закінчиться, але боротимусь за свою власність, скільки вистачить сил. А там вже як Бог покерує...
Надія Кисельова, м. Мукачево.
Від редакції. У цій історії з свавіллям та рейдерством по-мукачівськи дивує не тільки позиція, яку зайняли правоохоронні органи. Прокурор Хиля М.М. після першої публікації взагалі втік... на лікарняний і не бажає розглядати заяви про злочин, подані, як на судудю Монича так і працівників інвентарного бюро, які фальсифікували документи. До того ж виконувати вказівки, дані з цього приводу працівниками Генеральної прокуратури. Те, що Мукачево - місто незайманих суддів, ми знали, стосовно ж прокурорів, то це для нас дивина. Пане прокурор! Може, вас зацікавили!? Так поділіться… своїми враженнями від цих паскудств. Особлива тема – це міліція, яка наче ті три мавпи: нічого не бачу, не чую, нічого сказати не можу. Єдине сподівання, що в нашому краї її „розімкне”… міністр внутрішніх справ, куди будуть додатково скеровані усі матеріали.

 Отправлено: 08.07.08 10:13. Заголовок: Відповідно до Постан..

Відповідно до Постанови Вер-
ховної Ради України № 27 від
6 квітня 2000 року Ємчука Віктора Едуардовича було затверджено суддею Рахівського районного суду на безстроковий термін. Про цього ката, мучителя, від протиправних дій якого земля рахівська не плаче, а ридає й стогне, гуцул писав би і писав.
До цього часу ми, тобто наша родина, ніколи не мали проблем із правосуддям. Але, як кажуть у народі, від тюрми і від суми не зарікайся...
Я вже багато разів писала про рахівське правосуддя. Писала досить різко. І продовжую це робити. Чому? А тому, що 11 липня 2006 року Ємчуком В.Е. свідомо було допущено мене на судові засідання без доручення від адміністрації школи. Саме в процесі суду писався й фабрикувався заднім числом протокол комісії по соціальному страхуванню на лікарняне щодо вагітності та пологів. Особисто головою суду Ємчуком В.Е. було запропоновано проведення додаткової почеркознавчої експертизи на наказ № 44/к від 31 жовтня 2005 року по Косівсько-Полянській ЗОШ №2 І-ІІ ст., розуміючи, що це нічого не дає. Адже першим наказом № 36/к від 1 вересня 2005 року всі терміни були чітко обумовлені. Однак суддя все затягав, ледь не до крові, добираючись до невинного керівника школи.
У потерпілої, тобто у Штефанюк-Бобрюк Л.О. свідомо не вимагав для розгляду в суді медичну книжку, в якій би було відмічено лікарем її вагітність, бо вважав, що це є прямим втручанням в її особисте життя. А що, хіба директор школи, яку судять уже третій рік, не людина? Її права не порушуються? Я розумію, що пан суддя, як одного разу признався сам, приїздив у Косівську Поляну. То, може, «потерпіла» Бобрюк-Штефанюк і впала в око судді, що він її так незаконно обстоює...
13 квітня 2007 року Рахівсь-
ким районним судом під го-
ловуванням судді Бліщ О.Б. було розглянуто в судовому засіданні позов прокурора району про відшкодування відділу освіти Рахівської РДА в сумі 2180 грн. 80 коп., уже проплаченіх Штефанюк-Бобрюк Л.О. Мене дивує той факт, чому така мала сума? Можна було 20-30 тисяч грн. присудити, можна було домовитись з прокурором – він би ще відкрив і кримінальну справу. Не виключено, що народився би спільно й вердикт: розстріляти чи повісити.
Я звертаюся до всіх читачів газети, до всіх людей доброї волі, щоб дали оцінку цим діям. Крім того, прошу редакцію «Правозахисту» даний екземпляр газети вислати українським та зарубіжним ЗМІ, аби вони бачили, що творить Феміда району. Можливо, хтось і перейняв би наш місцевий досвід: зробив би так, як у цьому випадку – дістав би лікарняний лист, спеціально не дав би на підпис і затвердження, домовився би, щоби в нього прийняли цей документ до нарахування, скоро отримав гроші. Ну, ’а через якийсь час подав би в суд для оплати за моральну шкоду (бо незаконно звільнили). Знайшов ще якісь причини для відшкодування. Суд би ще, як у нашому випадку, спеціально при розгляді не затребував би якихось документів, аби апеляційні та касаційні суди мали основу для відхилення.
Через газету я хочу подяку
вати слідчому Рахівської
прокуратури, юристу другого класу Ластовичаку В.Ю., який разом з начальником відділу обласної прокуратури Мокринець М.М. правильно розібралися, як справжні правники, в даному питанні та сказали, що в діях директора школи немає складу злочину й підстав для тяганини. (Один підтвердив це письмово, на що є лист, другий – усно в грудні 2006 року, коли я була в обласній прокуратурі). Розуміє це і пан Конар В.І., прокурор району. Але з солідарності підтримав п’яницю, уже тепер екс-начальника відділу освіти РДА Мороза І.З. ’ а міг би і відмовити згідно закону й запитати: «Що ти, хлопче, робиш? Де ти був, чим займався, чому ти таке допустив?» Але не тут то було.
На суді я говорила про те, що кожен суддя, прокурор чи інший спеціаліст, розглядаючи ту чи іншу справу, тим самим підтверджує свою кваліфікацію як спеціаліста. Не хотілося би так думати, але, видно, пан суддя Ємчук В.Е., можливо й з прокурором Конаром В.І. захотіли ще більше слави, піднесення до вершин, що так скрупульозно зайнялися незаконним дослідженням даної справи і що, можливо, не відмовились би, якби їм запропонували для детального дослідження вагітних надати гінекологічні крісла та дзеркала. Ці пани, видно, побували в Одесі та бачили пам’ятник лікарю Філатову, на якому стоїть емблема ока. Вони, мабуть, хочуть, щоб їм поставили на пам’ятнику не символ правосуддя – терези, ’а інший орган.
Як і в суді, так і тепер я казала
й кажу, що рішення суду як
перше, тобто від 11 липня 2006 року, так і друге – від 13 квітня 2007 року, будуть розглянуті й кваліфікованими спеціалістами опротестовані, аж би навіть і Європейським судом з прав людини, хоча на нього й чекають багато років. Бо ніхто ні від кого зайвого не просить. Потрібно було тільки узаконити документи, дати їх на підпис.
Тепер знову повернуся до рішення суду від 13 квітня 2007 року, на другій сторінці якого третій абзац звучить так: «Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що в позові слід відмовити з наступних причин...» - і йде перелік. Правильно. Тобто, як ми розуміємо, правильно розібравшись, це відмова прокурору, оскільки він уже тепер вважається позивачем, а ’ на третій, кінцевій сторінці вирішує безпідставно задовольнити. Крім того, в рішенні на другій сторінці йде мова про те, що «... апеляційний суд також зфабрикував матеріали за її (тобто моєю) апеляцією». Вважаю даний абзац наклепом, оскільки я говорила і повторюю, що апеляційний суд, як і Верховний (видно, була домовленість) швидко, поверхнево й невсесторонньо розглянув дану справу. Тому будемо звертатися до Європейського суду з прав людини.
Я говорила в суді й показу
вала документи про те, що
лікар-гінеколог ( не хочу називати ні прізвища його, ні пацієнтки) на гінекологічному кріслі побачив вагітність в 5 місяців, а лікар, що давав допуск до роботи, - в шість місяців. То чого хочуть від моєї сестри? Крім того хочу сказати, що є і конфіденційність у жінок. Але окремі, як у нашому випадку, знають ще й заробити. І це правда.
Аргументуючи вищесказане, я маю на увазі те, чому рішення суду м. Рахів є легітимним, коли було відсутнє доручення від адміністрації школи і суд від мене його не вимагав. Це що, було в Ємчука В.Е. в запасі чи як? Я не хочу казати про те, що Бог пана суддю покарає за його справи, бо Господь, мабуть, залишив його: роби, що робиш.
Крім того, не знаю, хто розпускає чутки про те, що я була в апеляційному суді в Ужгороді й мене звідти вигнали. Хочу охолодити гарячі голови: я там не була й не знаю, на якій вулиці знаходиться цей суд. Але все одновідповідаю всім: «Мене ніхто зроду звідти не виганяв!»
Василина Попович,
Рахівський район.

 Отправлено: 08.07.08 10:37. Заголовок: ЩЕ РАЗ ХОЧУ НАГАДАТИ..

ЩЕ РАЗ ХОЧУ НАГАДАТИ...
У газеті „Правозахист” № 6 від 14 лютого 2006 року було надру-
ковано про те, що колишній голова правління Цанько Михайло
Дмитрович був судимий. Однак це твердження не відповідає дійсності. Я надаю відповідні документи, які свідчать, що судимості в мене нема. (Для на це твердження пана Цанько М.Д. є вельми цікавим. Виходить збрехала Свалявська прокуратура, яка написала: «...кримінальні справи №7303201 та 7300502 порушувались прокуратурою Свалявського району і прокуратурою району були направлені до Свалявського районного суду, де розглянуті, а Цанько М.Д. визнано винним та засуджено. Рішення суду знаходиться у Свалявському районному суді”. Тому чекаемо прокурорських пояснень. - Прим. редакції.
Я ще раз хочу нагадати, що у вересні 1998 року прийняв Свалявський ЛК практично банкрутом, тому що у лютому за борги попереднього керівництва (Субботовський, Заїченко та інші) від комбінату було забрано майна на суму 3 мільйони німецьких марок. А саме: лісопильний цех; сушильний цех; паркетний цех; цех з японським обладнанням; повністю техніку лісозаготівельного комплексу. За комбінатом залишили приблизно 800 робітників з невиплаченою зарплатою та невиданими відпустками. Всі ці основні засоби забрала з відома працівників комбінату болгарська фірма „Мульті-груп Пловдив”, а далі перепродала їх в офшорні зони за 1 долар США. А ще раніше попереднім керівництвом Свалявського ЛК відправлено меблі у фірму „Лінон-США” на суму 770 тисяч доларів, однак жодного цента на комбінат не повернулося, та й жодного документа не залишилося про цю оборудку. Таким чином із комбінату було вкрадено приблизно 25-30 % основних засобів статутного фонду.
Ми, працівники ТОВ „Ремонтник”, готові давати свідчення в суді по кримінальній справі стосовно колишнього директора Свалявського ЛК. А щодо зборів, то вони відбулися згідно з чинним на той час законодавством України, на яких ми й були присутні. Ми бачимо й знаємо, що робиться психологічний тиск на суд та прокуратуру.
З повагою,
Цанько М.Д., Попович М.М., Мотринець Ф.М. та інші, Свалява.

 Отправлено: 08.07.08 11:08. Заголовок: СУДОВА КАТАВАСІЯ Отр..

СУДОВА КАТАВАСІЯ
Отримавши від колективу фірми
„Руно” гарбуза, пан Борбель Ю.І. ви-
рішив оскаржити в суді факт свого звільнення. З цією метою він звертається з позовною заявою до Виноградівського районного суду, який своїм рішенням у грудні 2006 року відмовляє йому у задоволенні позовних вимог до Виноградівської міжгалузевої виробничо-торгової фірми «Руно» про визнання незаконним рішення зборів членів «Руна» про його звільнення. На це з’являється апеляційна скарга. Рішенням Апеляційного суду Закарпатської області від 22 березня 2007 року рішення Виноградівського районного суду від 13 грудня 2006 року скасовано в частині відмови в задоволенні позовної вимоги Борбеля Ю.І. про визнання незаконною постанови загальних зборів членів фірми «Руно» про звільнення Борбеля Ю.І. з посади директора. Ухвалено нове рішення – про поновлення Борбеля Ю.І. на посаді директора МВТФ «Руно». Постановлено також ухвалу про направлення справи та апеляційної скарги Борбеля Ю.І. за підсудністю до Львівського апеляційного господарського суду для розгляду.
Колектив з таким вердиктом Закарпатського апеляційного суду не погодився і мав на це цілком законне право та відповідні докази, які чомусь не забажала побачити колегія суддів. Так, зокрема, постановляючи ухвалу про направлення справи та апеляційної скарги за підсудністю до Львівського апеляційного господарського суду для розгляду, Апеляційний суд Закарпатської області послався на те, що позовні вимоги стосуються корпоративних відносин у спорах між господарським товариством та його учасником, які підвідомчі господарським судам. Проте при цьому судом апеляційної інстанції не враховано, що Виноградівська МВТФ «Руно» не є господарським товариством. Згідно зі статутом, ця фірма є колективним підприємством.
Поновлюючи Борбеля Ю.І. на посаді директора фірми «Руно», апеляційний суд обгрунтував своє рішення тим, що Борбель Ю.І. перебував у трудових відносинах з МВТФ «Руно» і працював на посаді директора; правовідносини між сторонами, в даному випадку питання звільнення з посади, повинні регулюватися нормами трудового законодавства, а саме ст. 40, 41 КЗпП України. Оскільки в рішенні зборів про звільнення Борбеля Ю.І. з посади директора фірми відсутні посилання на статтю КЗпП України, за якою він звільнений, то рішення зборів у частині звільнення Борбеля Ю.І. не відповідає вимогам трудового законодавства і підлягає до визнання незаконним.
Однак апеляційним судом не враховано, що трудові відносини в колективному підприємстві виникають безпосередньо з членства у цих підприємствах. Звільнення з посади в цих підприємствах, відповідно до статуту, здійснюється без припинення трудових правовідносин. При звільненні члена колективного підприємства з певної посади чи роботи не йдеться про розірвання трудового договору, внаслідок чого дія норм КЗпП, що регулюють підстави та порядок припинення трудового договору, на випадки виключення осіб з членів колективного підприємства, звільнення їх з певних посад, переведення на іншу роботу не поширюється. Спори з цих питань вирішуються, виходячи з відповідних норм законодавства про колективні підприємства та їх статутів чи інших нормативних актів.
Відповідно до п.п. 4.8. Статуту Виноградівської МВТФ «Руно», директор фірми обирається загальними зборами фірми відкритим голосуванням на строк 5 років і може бути звільнений від займаної посади до закінчення строку з гарантією працевлаштування на фірмі, якщо ним не було нанесено їй прямих або непрямих збитків. Борбель Ю.І. обраний директором фірми 1997 року, строк його повноважень давно сплив. Переобрання не проводилось, оскільки загальні збори членів фірми за цей період не скликались. За вищевказаних обставин звільнення з посади директора Борбеля Ю.І. загальними зборами від 20 грудня 2005 року відповідає статуту підприємства.
КРИМІНАЛ
І ЩЕ РАЗ КРИМІНАЛ...
І ще одна, не менш цікава та важлива
обставина, яку не забажали побачити
судді Закарпатського апеляційного суду. Вона полягає в тому, що згодом, після того як колектив висловив свою недовіру Борбелю Ю.І., постановою слідчого Виноградівської районної прокуратури вже в травні 2006 року цей пан був відсторонений від посади у зв’язку з порушенням проти нього кримінальної справи.
На час розгляду справи в апеляційному суді Борбель Ю.І. вироком Виноградівського районного суду від 17 листопада 2006 року засуджений за ч. 2 ст. 364, ч. 2 ст. 366, ч. 1 ст. 175 КК України до позбавлення волі на 5 років (із звільненням від відбування основного покарання на підставі ст. 75 КК України) з позбавленням права обіймати посади, пов’язані з організаційно-розпорядчими функціями строком на 1 рік і 6 місяців.
Апеляційний суд зухвало проігнорував вирок Виноградівського районного суду про позбавлення права обіймати посади, пов’язані з організаційно-розпорядчими функціями, що вступив у законну силу. Він незаконно поновив Борбеля Ю.І. на посаді директора. До того ж при цьому судді навіть вийшли за межі позовних вимог, оскільки Борбель Ю.І. у позові не заявляв вимоги про поновлення його на посаді й у судовому засіданні в суді першої інстанції позовних вимог не змінював. Але на що не підеш, коли є особиста зацікавленість... Неважко здогадатись, хто був у складі суддів. Такі рішення можуть приймати такі судді, як Панько В.Ф., Готра Т.Ю., Мацунич М.В. та Дроботя В.В (після зміни складу суду). Саме з цих причин колектив вважає, що рішення та ухвала Апеляційного суду Закарпатської області від 22 березня 2007 року ухвалені з порушенням норм матеріального і процесуального права і є незаконними, а рішення Виноградівського районного суду від 13 грудня 2006 року скасовано неправильно. Тому і оскаржили їх до Верховного суду України.
НЕЗАКОННИЙ „ДИРЕКТОР”
Але це тільки одна сторона справи. Дру-
гий її бік виявився також не менш ціка-
вим. Після свого звільнення колективом у грудні 2006 року пан Борбель Ю.І., усвідомлюючи, що для нього це повний провал, зробив крок для збереження свого впливу на створену маленьку приватну „імперію”. З цією метою він, враховуючи постанову слідчого прокуратури, для утримання влади на підприємстві призначає виконуючим обов’язки директора головного інженера МВТФ „Руно” Гудзікевича О.А. Як виконуючий обов’язки директора МВТФ „Руно», Гудзікевич О.А. отримав від попереднього директора в розпорядження печатку, штампи та документи підприємства, в тому числі оригінали установчих документів, договорів, контрактів та наказів. Слід відзначити, що виконувати обов’язки директора в цьому випадку можливо тільки до моменту призначення нового директора.
18 червня 2006 року на посаду директора МВТФ „Руно” було призначено Іванюка В.А. З цього моменту він, як легітимний директор підприємства, має право та зобов’язаний представляти підприємство та виконувати обов’язки, покладені на нього статутом підприємства та законом. У той же час у процесі здійснення своєї господарської діяльності підприємство діє за допомогою виконавчого органу та використовує печатку та документи, які повинні знаходитись на підприємстві.
Натомість, не дивлячись на неодноразові звернення чинного керівництва МВТФ „Руно” до головного інженера підприємства Гудзікевича А.О. з вимогою надати документи та печатку, останній без законних на те підстав продовжує утримувати в себе печатку, штампи, документи та ключі від службових приміщень. Більше того, він продовжує здійснювати представництво інтересів фірми, укладаючи як директор різного роду договори та контракти, в тому числі по відчуженню майна, що можливо тільки за згодою загальних зборів учасників.
Внаслідок такого ігнорування закону та рішень загальних зборів з боку Гудзікевича А.О. нині учасники підприємства повністю позбавлені можливості контролювати дії особи, яка продовжує називати себе в.о. директора МВТФ „Руно”. Він позбавлений будь-якого впливу з боку контролюючих органів, передбачених Статутом підприємства. Хоча передбачено, що для здійснення господарської діяльності на підприємстві створюється рада, яка вирішує основні питання діяльності фірми, а директор здійснює лише поточні справи, на сьогоднішній день вся влада захоплена головним інженером – Гудзікевичем О.А. Так, у зв’язку з неправомірними діями головного інженера виконавчий орган підприємства, в тому числі його новий директор Іванюк В.А., повністю позбавлені можливості здійснювати законне представництво – керівництво підприємством. Учасники підприємства також позбавлені можливості впливати на стан справ власної фірми. Більше того, вони позбавлені не тільки права управляти (а учасники і розпоряджатися) майном підприємства, але й можливості здійснювати контроль.
Таким чином, влада на підприємстві знаходиться в руках осіб (Борбель та Гудзікевич), які не мають права здійснювати представництво інтересів фірми та виконувати управлінські та розпорядчі функції щодо майна підприємства та самого підприємства.
З 2002 року колективу взагалі нічого не відомо про діяльність підприємства, а за деякою інформацією частина майна незаконно відчужена у зв’язку зі злочинними діями колишнього вищого керівництва підприємства.
Більше того, володіючи печаткою та маючи в розпорядженні установчі документи МВТФ „Руно”, декілька засновників намагаються виготовити документи, у відповідності до яких нібито були проведені загальні збори нашого підприємства, в результаті чого на базі чинного підприємства – МВТФ „Руно” Державному реєстратору подавалися для реєстрації нової юридичної особи виготовлені та підписані установчі документи, де засновниками вже є тільки 15 чоловік. Це вже явно злочинні дії, спрямовані на незаконне захоплення підприємства.
Вбачаючи в діях Гудзікевича О.А. ознаки злочину, директор МВТФ „Руно” Іванюк В.А. звернувся з відповідною заявою до прокурора м. Виноградів, якому довів про ситуацію, що склалася на підприємстві, і про те, що на сьогоднішній день учасниками МВТФ „Руно” є 88 осіб. Що з 18 червня 2006 року Іванюк В.А. є єдиним легітимним директором МВТФ „Руно” на підставі протоколу загальних зборів від 18 червня 2006 року. Що саме він, Іванюк В.А., зобов’язаний здійснювати організацію та забезпечення всіх зборів учасників, які проводяться на підприємстві, а тому повідомляє, що зборів про утворення нової юридичної особи на базі МВТФ „Руно» (тим більше з 15-ма учасниками) колективом не проводилось. Акцентував увагу прокурора на тій обставині, що в даному випадку дії Гудзікевича О.А. прямо спрямовані на захоплення не тільки влади на підприємстві, а й самого підприємства, у зв’язку з чим буде завдано шкоди учасникам підприємства, а це передбачає вжиття негайних заходів прокурорського реагування.
Тому Іванюк В.А. просив прокурора порушити кримінальну справу проти Гудзікевича О.А. за фактом незаконного захоплення підприємства; негайно заборонити Гудзікевичу О.А. здійснювати будь-які представницькі функції від імені МВТФ „Руно”, в тому числі укладати від імені підприємства будь-які угоди, договори та контракти; вилучити у Гудзікевича О.А. печатку та штампи МВТФ „Руно”; витребувати фінансово-господарські документи підприємства (в тому числі договори та контракти по відчуженню майна підприємства) та перевірити їх на відповідність закону; заборонити Державному реєстратору здійснювати реєстрацію нового підприємства на базі майна підприємства МВТФ „Руно”; внести протест на незаконний наказ про призначення виконуючим обов’язки директора МВТФ „Руно” Гудзікевича О.А.
На це прокуратура району поки що відмовчується. Мабуть, вивчає доказову базу...
Андрій Сотніков, м. Виноградів.

 Отправлено: 08.07.08 11:12. Заголовок: СУДИ ЧИ СУДИЛИЩА? Пр..

СУДИ ЧИ СУДИЛИЩА?
Правосуддя базується на суворому дотриманні закону, презюмує законну діяльність суду та справедливе вирішення судової справи. З огляду на це, здійснення судом діяльності щодо вирішення відповідного спору з порушенням закону, постановлення неправомірного рішення не +можна назвати правосуддям у правовому розумінні цього слова, оскільки у таких випадках ігнорується право, а суд не є правовим.
Неправовим можна назвати й Виноградівський районний суд, який постановляє неправосудні рішення, діє не в рамках закону. Зокрема, це стосується судді Рішко Ганни Іванівни, яка, грубо порушуючи принципи здійснення правосуддя, постановляє нікчемні рішення, як от про виселення десятирічної дитини без надання їй іншого жилого приміщення, що суперечить ст. 12 Конвенції про права дитини, 1989 рік.
11 травня 2000 року Виноградівським судом винесено рішення щодо Шніцер Юлії Михайлівни та Шніцера Євгена Йосиповича про усунення перешкод в користуванні літньою кухнею на користь Чегіль Марти Михайлівни.
5 липня 2000 року було винесено додаткове рішення щодо Шніцер Наталії Євгенівни, неповнолітньої доньки Шніцер Юлії Михайлівни. З грубим порушенням ЦПК, оскільки було винесено через два місяці після основного рішення. А в ст. 214 ЦПК вказується, що додаткове рішення може бути винесено протягом десяти днів. Однак суддя Назаров Петро Олександрович грубо порушує цю норму закону, що підтверджує його некомпетентність.
18 травня 2005 року заступником начальника Виноградівського ДВС винесено постанову про закриття виконавчого провадження у зв’язку з примусовим виконанням рішення суду від 11 травня 2000 року. Але Чегіль Марті цього мало, і 13 липня 2006 року вона знову звертається до Виноградівського районного суду з заявою про поновлення виконавчого провадження, хоча розгляд заяв такого змісту судом в ЦПК не передбачено.
Заява потрапила до вже згадуваної судді Рішко Ганни Іванівни, з якою адвокат Чегіль Марти Михайлівни – Дидинська Богданна Миронівна – приятелює. Ще на початку розгляду заяви було зрозуміло, що ухвалу буде винесено на користь позивача. На судовому засіданні Шніцер Ю.М. подала клопотання про відвід судді у зв’язку з тим, що Рішко Ганна Іванівна вже розглядала справу про виселення. А повторна участь суперечить вимогам ЦПК. Однак клопотання було відхилено, що підтверджує упередженість судді до Шніцер Ю.М. В ухвалі суду зазначено, що доводи представника Шніцер Ю.М. – Шніцер Н.Є. до уваги не беруться. І не беруться напевно тому, що вони суперечать інтересам судді Рішко Г.І. та заявниці Чегіль М.М., оскільки Шніцер Наталія Євгенівна наполягала на тому, що пані Чегіль пропустила всі мислимі строки, передбачені ЦПК та Законом України „Про виконавче провадження”. Адже згідно його ст. 80, поновлення виконавчого провадження здійснюється один раз, але не пізніше десяти днів з моменту закінчення виконавчого провадження. Шніцер Ю.М. надала суду доказ, що воно вже поновлювалося 21 жовтня 2004 року.
В ухвалі суддя Рішко Г.І. вказує, що ст.80 вищевказаного закону регулює порядок виконання рішення про виселення і не стосується порядку виконання рішення про виселення. Мені цікаво, чи знає демократично-корумпована пані Рішко про таке правове визначення, як аналогія закону, тобто про те, що у разі відсутності норми, що регулює спірні відносини, суд застосовує закон, який регулює подібні відносини. Суддя мала застосувати аналогію, оскільки лише в ст.80 йде мова про поновлення виконавчого провадження, а також на підставі цієї статті Чегіль Марта Михайлівна пропустила десятиденний строк на подання заяви. Рішко Ганна Іванівна не застосувала аналогії, чим грубо порушила принцип законності ст.129 Конституції України, згідно з якою суд у своїй діяльності повинен правильно застосовувати норми матеріального права до конкретних правовідносин.
Здавалося б, місія, яку доручила Чегіль Марта Михайлівна судді Рішко Ганні Іванівні, виконана – винесена нікчемна ухвала. Тепер судовим виконавцям залишається тільки безжалісно викинути сім’ю Шніцерів з єдиного спадкового житла, де вона проживає з 1985 року. Але Шніцер Юлія подала апеляційну скаргу на ухвалу від 27 листопада 2006 року з надією, що апеляційний суд захистить її права, утвердить принципи справедливості. Та сталося не так, як гадалося. Юлія Шніцер відправила скаргу дев’ятого грудня 2006 року, однак апеляційний суд виніс ухвалу про залишення її без розгляду у зв’язку з пропуском строків, оскільки отримав її 18 грудня 2006 року. Але згідно зы ст.70 ЦПК України, строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення скарга здана на пошту. При ознайомленні з матеріалами справи було виявлено, що конверт, в якому Шніцер надіслала скаргу, загадково з неї зник. Цікаво, кому це було вигідно? Адже цілком зрозуміло, що це – невипадково. Адже якби був конверт, то було б видно, що Шніцер Юлія не пропустила строків. А нема конверта – можна стверджувати протилежне.
Шніцер Юлія звернулася зі скаргою про зникнення конверта до голови апеляційного суду Демчик С.М., але він прислав відповідь, що зникнення конверта в суді підтвердження не знайшло. Але як це так? Я подала письмове пояснення свідка, котрий бачив, коли я відправляла апеляційну скаргу на пошті. Це може підтвердити й секретар суду Таркані Марія Омелянівна, яка сказала, що віддала конверт з апеляційною скаргою судді Рішко Ганні Іванівні в руки.
Цікаво, чи не мучить пані Рішко совість через її нечисті справи? Чому заради „капусти” суддя порушує присягу, прирікає людей на страждання? Вона грубо порушує права свободи людини та громадянина, які гарантовані Конституцією та Законами України. Напевно, Рішко Г.І. забуває про те, що є Вищий суд, який за всі її нечисті справи судитиме законно. Суд, якого вона та й ніхто інший не зможе підкупити „зеленими” – Суд Божий.
Поки в нашій країні будуть такі судді, котрі тільки протирають на робочому місці штани, ігнорують закон, порушують право громадянина на судовий захист, то в ній пануватиме свавілля.
Я, як майбутній юрист, щиро вірю, що найближчим часом таких корумпованих суддів, як Рішко Г. І. та Назаров П.О., звільнять. Тоді в країні запанує демократія. Всі органи судової влади діятимуть в рамках закону та будуть суворо дотримуватися Конституції України. Громадяни ж знатимуть, що при зверненні в суд буде прийнято законне, обґрунтоване та неупереджене рішення.
Наталія Шніцер

 Отправлено: 11.07.08 06:29. Заголовок: Ужгородский суд не с..

Ужгородский суд не стал арестовывать взяточника


10 июля Ужгородский горрайонный суд рассмотрев представления следователя областной прокуратуры о разрешении на взятие под стражу обвиняемого в полученнии взятки - отказал ему.

28 июня прокуратурой области возбуждено уголовное дело по факту вымогания и получения взятки начальником отдела земельных ресурсов в Раховском районе в сумме 10 тысяч долларов США (ст.. 368.ч.2 КК Украины).

Дело возбуждено по материалам проверки Раховского РВ и УДСБЕЗ УМВС Украины в Закарпатской области.

По заявлению частного предпринимателя, чиновник требовал у него взятки за решение земельного вопроса – получение права собственности на участок в горной долине „Драгобрат”. За что и получил еще в конце 2007 года первую часть
определенной суммы – 5 тыс. долларов США.

27 июня предприниматель принес начальнику отдела земресурсов вторую половину взятки – 5 тис.дол. США и, находясь в его автомобиле, передал их чиновнику из рук в руки. Вместо этого получил государственный акт на право собственности на земельный участок. После чего чиновник был пойман „на горячем” работниками милиции.

По информации начальника следственного отдела прокуратуры области Валерия САВКИ в ходе проведения следственных действий взяточник признал, факт получения им взятки суммой 10 тис.дол.США, но отрицал, что требовал их от предпринимателя.

Дополнение

Сегодня, 10 июля Ужгородский горрайонный суд рассмотрев представление следователя областной прокуратуры о предоставлении разрешения на взятие под стражу обвиняемого, отказал ему. Мотивируя свое решение тем, что это лицо не
будет избегать следствия и препятствовать установлению истины по делу.

Хотя прокурор отмечал тот факт, что обвиняемый отказался предоставить свой загранпаспорт, сказав, что он находится в турфирме, название которой он не помнит...., сообщили UA-Reporter.com в прокуратуре Закарпатской области

 Отправлено: 28.07.08 16:30. Заголовок: Про рівень продажнос..

Про рівень продажності, корумпованості наших правоохоронних органів нині хоч фільми жахів знімай. Від самої ж прокуратури, на думку громадян, залишилася тільки назва, бо якщо не маєш грошей, то краще туди за захистом своїх прав не звертатися. Були потерпілими – станете обвинуваченими або навпаки... Головне в „доказовій” базі не речові докази та покази свідків, які бачили злочин... а товщина гаманця. Але не все вирішує пан Гаманець. Є випадки, коли скривджена людина, захищаючи свої права, перш за все прагне покарання злочинців за принижену честь та гідність і не хоче брати запропонованих грошей. Про подібну історію наша розповідь мовою офіційного документа, на який ми натрапили на сайті http://lider2006r.narod.ru

 Отправлено: 28.07.08 16:33. Заголовок: Минулого місяця ми н..

Минулого місяця ми надрукували матеріал про те, як в Ужго-
роді, з благословення судді Ужгородського міськрайонного
суду пані О.Лемак, на свободі опинився серійний маніяк В.Сергєєв. Як ми повідомляли, після скарг захисту на суддю до Закарпатського апеляційного суду, заявленого їй відводу та публікацій в ЗМІ, справу було передано іншому судді цього ж суду В.Данку. На першому ж засіданні новий головуючий у справі, враховуючи соціальну небезпеку маніяка, який, перебуваючи на підписці, спромігся скоїти ще один подібний злочин, врахувавши обставини справи, змінив міру запобіжного заходу – на утримання під вартою. Таким чином, жінки та дівчата можуть тепер, не боячись, спокійно заходити до „Тортили” – улюбленого кафе цього збоченця.

 Отправлено: 28.07.08 16:48. Заголовок: Та, на жаль, наша ра..

Та, на жаль, наша радість була недовгою. 5 червня 2006 року суддя Монич В.О. скасував рішення попереднього суду, який повернув нам житло, за „нововиявленими обставинами”. Однак не вказав жодної з них. Таким чином частина нашого будинку знову стала власністю Михайла Садварія. А з березня 2007 року почалася чергова судова тяганина, яка триває й по сьогодні. Ми писали скарги у Верховний Суд України, в Генпрокуратуру, в Комітет по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю при Верховній Раді, а їх переадресовували в Мукачівську прокуратуру „для перевірки”. Однак і малій дитині зрозуміло, що ніхто нічого не перевіряв і перевіряти не буде, бо тут всі пов’язані одні з одними. Та й заплачено їм за те, аби на беззаконня очі закривали...
А що беззаконня є – факт. Михайло Садварій вліз на мою власність. Мою, адже брат Мирослав, як я вже згадувала, видав мені доручення на право проживання у подарованій йому частині спірного будинку. Тому я знову забила тривогу. Це дуже не подобається матері Михайла – Олесі Іванівні. Вона через свого брата Щадея Сергія Івановича веде зі мною „переговори”. А полягають вони в тому, аби за 70,3 кв. м житлової площі, половину літньої кухні, гаража, 0,3 га землі, половину двору я взяла аж...50 тисяч доларів США (можливо, ще 10 тисяч, як родичці, й накине) та забиралася звідси. Якщо ж не погоджусь – замурує мене в моїй хаті...
Я розумію, що при таких „родичах” спокою не матиму. Тому радо б погодилася залишити цей будинок, однак за умови, що Садварії куплять мені аналогічне житло в центрі Мукачева. Однак вони про це й слухати не хочуть. Плани в них зовсім інші – взяти все безкоштовно, тобто вкрасти. А розмови про 50 тисяч доларів – то несерйозно. Адже лише попередня оцінка всього майна сягає 250 тисяч доларів США. Коли ж врахувати, що у мене трикімнатне житло, а в Садварія – двокімнатне, то щонайменше він мав би заплатити мені 150 тисяч у.о. Але аж ніяк не 50...
Зрозумівши, що їхні сподівання на те, що я залишуся в Америці й тоді наше житло можна безперешкодно забрати, потерпіли фіаско, Садварії та Щадеї не знайшли нічого розумнішого, як застосування до мене методів терору. Триває це з лютого цього року.
Так, 29 квітня, прийшовши додому, я не могла відчинити вхідних дверей своєї квартири. Спочатку подумала, що заїло замок. Покликала сусіда. Але й він нічого вдіяти не міг. Довелося вибивати двері. Яким же були мої здивування й обурення водночас, коли я виявила, що справа зовсім не в зіпсутому замкові. Двері не відчинялися тому, що зсередини були підперті дошкою! А ще я побачила, що на моїх сходах купа сміття, в стіні ж вибита діра розміром 1 на 1,50 м.
Не гаючись, я викликала оперативну групу міліції. Написала заяву про цей дикий випадок, підтвердивши заодно, що нічого в мене не пропало. Звичайно, перед тим пересвідчилась, що це дійсно так. Однак Михайлу Садварію нічого за цей вчинок не було...
Зрозумівши, що можна творити, що заманеться, й усе зійде з рук, Михайло продовжував чинити протиправні дії щодо моєї приватної власності. Першого травня я була вдома. Ходила по подвір’ю й Олеся Іванівна, однак зі мною не розмовляла. Хоч у суді, у присутності міліції, сусідів запевняє, що хоче вирішити наш спір цивілізовано. Не знаю, як це в такому випадку можливо...
Та я про інше. У цей день сусід поміняв мені замки на кімнатних дверях. Адже я вирішила не ризикувати. Мало що ще збреде на думку моєї дорогої тітоньки чи її донечки, внука... А в 17 годин разом з родичами поїхала на природу. Під вечір шовгор привіз мене додому. Я попросила його, аби почекав, бо не знала, чи мені знову який сюрприз не приготують. І як у воду дивилася. Спочатку не змогла відчинити хвіртку, бо Садварії заблокували її різним будівельним мотлохом. Змушена була заходити через сусідський двір. Дивлюся, а мої вхідні двері вибиті й на їх місці вже вимурувана стіна 150 – 170 см заввишки. Кладка була ще свіжою (пройшло лише три години, як я пішла з дому). Коли розібрала 3-4 рядки цегли, то ледь не втратила свідомість – сходи до моєї квартири зникли, й на їх місці була величезна діра. З дверей спальні вибрано скло, яке стояло біля порога...
Стіну я розвалила. Майстрів вигнала. Виявила, що у мене пропало 10 тисяч гривень, які позичила в кредитній спілці „Святий Мартин” для проведення ремонту квартири, документи, а також вироби з золота. Хто вчинив крадіжку – не знаю. Однак Михайло Садварій зізнався, що скло з дверей спальні вибрав він. Отже, завдяки цьому доступ до моєї квартири був вільний. Викликала оперативну групу. Та вона приїхала тільки на другий день. Міліціонери сказали, що нічого було їх викликати по такому факту, бо вони їдуть на виклик, якщо має місце бійка.
Садварій свою причетність до крадіжки заперечує. Мало того, каже, що я все видумала, й нічого не пропадало взагалі. Мовляв, я на нього хочу наклеп звести. Якщо б це було так, то я мала таку нагоду ще 29 квітня, коли він перший раз вліз у моє житло. Та я цього не писала, бо такого факту не було. Звинувачувати ж людей у тому, чого вони не робили, вважаю гріхом.
Із приводу цього інциденту 5 травня на 10 годин мене викликав до себе наш дільничний міліціонер Олексик. Почав наполягати, що нібито я говорила працівникам опергрупи, що „могла мати” гроші, документи й золото, а не „мала”. Тобто підводив до того, що ніякої крадіжки не було. Я доводила, що це абсурд і такого казати я не могла, а вказувала опергрупі на факт вчиненої крадіжки. Далі він повідомив, що йде до Садварія, щоб розібратися. Коли я виявила бажання йти туди також, то він заборонив це робити. Мовляв, якщо я піду на Духновича, то там буде велика війна. Зрештою, він подався туди сам, а я пішла в кредитну спілку, аби заплатити за кредит. Коли в 12.20 повернулася додому, то виявила, що вхід у мене знову замурований стіною в 70 см заввишки. Я сказала робітникові, щоб забирався геть. Сама ж стала розбирати стіну. На це з відром розчину надійшов двоюрідний брат Олесі Іванівни Садварій – Василь, якого вона найняла на будівельні роботи. Василь поставив відро на сходовий майданчик перед моїми вхідними дверима (вірніше, місцем, де вони були, поки їх не вирвали з м’ясом). Я копнула його ногою, й відро покотилося вниз. А Василь з силою штовхнув мене слідом. Я „порахувала” власним тілом 7 бетонних сходинок. Бог дав, що нічого собі не поламала, тільки сильно забила плече та стегно. Хоч такий „політ” міг закінчитися переломами, в тому числі й хребта, призвести до каліцтва або й смерті.
Звичайно, що з приводу цього я заявила в міліцію та звернулася в лікарню за допомогою. Правоохоронці направили мене на судмедекспертизу, яку я й пройшла. Десять днів з приводу травм я перебувала на лікарняному. Дільничний міліціонер сказав, що Василь за вчинене має бути покараний, як і за те, що залякував мене, що не знаю, з ким зв’язалася, бо все одно буде так, як хоче Олеся Іванівна. Адже вона з тих, що домагаються того, чого прагнуть. Однак до цього часу ніхто з моїх кривдників не покараний. Всі ходять собі по подвір’ю веселі й цинічно-нахабні.
Чесно кажучи, сил вже немає все це терпіти. Але й дарувати таким „родичам” те, що нажили своєю нелегкою працею мої батьки, також не хочеться. Олеся Іванівна зі Щадеєм, своїм батьком, скрізь скупили „потрібних” людей. Навіть її чоловік вже відкрито говорить, що на боротьбу за нашу частину житла викинуто стільки грошей, що за них можна було б побудувати новий будинок. Я ж з цього роблю собі такий висновок: совісті у Садваріїв вже давно нема, але й гроші також колись закінчаться. Адже брехня сьогодні дуже дорого коштує. Не буде за що „золотити ручки” тим, хто видає протизаконні дозволи, розпорядження, виносить протизаконні рішення. Бог все бачить, і терпіння його не безмежне...
Аби показати зажерливу мораль, ницість і цинізм наших родичів: маминої рідної сестри Щадей Марії Василівни, її чоловіка Щадея Івана Дмитровича, кандидата медичних наук, їхньої доньки Садварій Олесі Іванівни – дерматолога-венеролога Мукачівської ЦРЛ, її сина Садварія Михайла, наведу ще кілька невеличких штрихів з їхньої „діяльності”. Так, коли мої батьки виїхали до Америки, а моїй тітці Марії дозволу на виїзд не дали (держава, а не мама чи інші сестри), то весь свій гнів вона стала виливати на всіх нас, хто тут залишився. Робить це й донині. Іван Дмитрович, тицяючи всім посвідчення ветерана війни, через суддю Заборовського домігся того, аби моєму чоловікові заборонили заходити в дім на Духновича (хоч він там не господар), звівши на чоловіка наклеп, що ніби той бив його головою об стінку. Навіть медичний висновок дістав із діагнозом „струс мозку”. Дивним в цій історії є те, що лише два дні „потерпілий” не був вдома, а далі з такою „травмою” у свої поважні 78 років ходив собі, як нічого й не було, хоча б мав дотримуватись постільного режиму. І йому, як медику, це добре відомо. Однак яка „травма”, такий і „режим”... ++Що ця родина дуже ласа на чуже, свідчить ще один факт. Так, десь років 24 тому Марія Щадей умовила свою двоюрідну 60-річну сестру Решко Юлію Василівну, яка проживала по вул. Гагаріна, 86 в с. Ключарки Мукачівського району в приватному будинку разом з хворим сином, продати своє житло за 10 тисяч карбованців та переїхати до неї. Поселила їх у літній кухні, за яку взяла 7 тисяч карбованців. Син прожив тут неповний рік, і його відправили в спецінтернат, де й помер. Коли він захворів і два місяці лежав під крапельницею, керівництво інтернату повідомляло про це Щадеїв. Однак ті ні самі не їхали його провідати, ні матері нічого не казали. А коли помер, то повідомили, що його нікому хоронити, бо родичів уже нема. Так людину й похоронили чужі люди, хоч мати жива ще й досі...
Позбувшись сина, Садварії зі Щадеями взялися й за тітку Юлю. Коли 16 серпня 2003 року їй виповнилося 80 років, ми з сестрою саме були на морі. Повернувшись, старенької вдома не застали. Олеся Іванівна сказала, що вона впала і її відвезли до лікарні. Ми зразу ж туди пішли. А там нам сказали, що Юлію Решко готують у будинок пристарілих, бо є заява, що в неї нікого нема й вона беззахисна. Садварії й не приховували своєї думки, що там би їй було краще. Ледве ми бабусю звідти витягнули і повернули додому, в куплену нею частину літньої кухні. Але це їй даром не минуло. У Юлії Решко від отриманого нервового стресу та від того, що її в лікарні заставляли лежати й не вставати, почали трястися руки. Тепер вона не може ні зварити собі їсти, ні випрати, ні прибрати. А Садваріїв та Щадеїв з того часу так боїться, що й словами не передати. Отак в страхові й живе на старості літ під „опікою родичів”. На мої вмовляння переїхати до мене в село не погоджується, мовляв, що люди подумають. Та й не хоче куплене за свої кровні житло родичам, які з нею так поводяться, віддавати. (Хоч все одно залишить, бо з собою ще ніхто нічого не забрав)... Недавно Олеся Іванівна сповістила, що планує відкрити на Духновича, 27 приватну медичну клініку. Для цього бере в оренду житло свого сина (мабуть, що й мою частину під це хоче прихопити). Вже й ліцензії начебто має. Не знаю, чим це все закінчиться, але боротимусь за свою власність, скільки вистачить сил. А там вже як Бог покерує...
Надія Кисельова, м. Мукачево.
Від редакції. У цій історії з свавіллям та рейдерством по-мукачівськи дивує не тільки позиція, яку зайняли правоохоронні органи. Прокурор Хиля М.М. після першої публікації взагалі втік... на лікарняний і не бажає розглядати заяви про злочин, подані, як на судудю Монича так і працівників інвентарного бюро, які фальсифікували документи. До того ж виконувати вказівки, дані з цього приводу працівниками Генеральної прокуратури. Те, що Мукачево - місто незайманих суддів, ми знали, стосовно ж прокурорів, то це для нас дивина. Пане прокурор! Може, вас зацікавили!? Так поділіться… своїми враженнями від цих паскудств. Особлива тема – це міліція, яка наче ті три мавпи: нічого не бачу, не чую, нічого сказати не можу. Єдине сподівання, що в нашому краї її „розімкне”… міністр внутрішніх справ, куди будуть додатково скеровані усі матеріали.

 Отправлено: 28.07.08 16:53. Заголовок: Відповідно до Постан..

Відповідно до Постанови Вер-
ховної Ради України № 27 від
6 квітня 2000 року Ємчука Віктора Едуардовича було затверджено суддею Рахівського районного суду на безстроковий термін. Про цього ката, мучителя, від протиправних дій якого земля рахівська не плаче, а ридає й стогне, гуцул писав би і писав.
До цього часу ми, тобто наша родина, ніколи не мали проблем із правосуддям. Але, як кажуть у народі, від тюрми і від суми не зарікайся...
Я вже багато разів писала про рахівське правосуддя. Писала досить різко. І продовжую це робити. Чому? А тому, що 11 липня 2006 року Ємчуком В.Е. свідомо було допущено мене на судові засідання без доручення від адміністрації школи. Саме в процесі суду писався й фабрикувався заднім числом протокол комісії по соціальному страхуванню на лікарняне щодо вагітності та пологів. Особисто головою суду Ємчуком В.Е. було запропоновано проведення додаткової почеркознавчої експертизи на наказ № 44/к від 31 жовтня 2005 року по Косівсько-Полянській ЗОШ №2 І-ІІ ст., розуміючи, що це нічого не дає. Адже першим наказом № 36/к від 1 вересня 2005 року всі терміни були чітко обумовлені. Однак суддя все затягав, ледь не до крові, добираючись до невинного керівника школи.
У потерпілої, тобто у Штефанюк-Бобрюк Л.О. свідомо не вимагав для розгляду в суді медичну книжку, в якій би було відмічено лікарем її вагітність, бо вважав, що це є прямим втручанням в її особисте життя. А що, хіба директор школи, яку судять уже третій рік, не людина? Її права не порушуються? Я розумію, що пан суддя, як одного разу признався сам, приїздив у Косівську Поляну. То, може, «потерпіла» Бобрюк-Штефанюк і впала в око судді, що він її так незаконно обстоює...
13 квітня 2007 року Рахівсь-
ким районним судом під го-
ловуванням судді Бліщ О.Б. було розглянуто в судовому засіданні позов прокурора району про відшкодування відділу освіти Рахівської РДА в сумі 2180 грн. 80 коп., уже проплаченіх Штефанюк-Бобрюк Л.О. Мене дивує той факт, чому така мала сума? Можна було 20-30 тисяч грн. присудити, можна було домовитись з прокурором – він би ще відкрив і кримінальну справу. Не виключено, що народився би спільно й вердикт: розстріляти чи повісити.              
Я звертаюся до всіх читачів газети, до всіх людей доброї волі, щоб дали оцінку цим діям. Крім того, прошу редакцію «Правозахисту» даний екземпляр газети вислати українським та зарубіжним ЗМІ, аби вони бачили, що творить Феміда району. Можливо, хтось і перейняв би наш місцевий досвід: зробив би так, як у цьому випадку – дістав би лікарняний лист, спеціально не дав би на підпис і затвердження, домовився би, щоби в нього прийняли цей документ до нарахування, скоро отримав гроші. Ну, ’а через якийсь час подав би в суд для оплати за моральну шкоду (бо незаконно звільнили). Знайшов ще якісь причини для відшкодування. Суд би ще, як у нашому випадку, спеціально при розгляді не затребував би якихось документів, аби апеляційні та касаційні суди мали основу для відхилення.
Через газету я хочу подяку
вати слідчому Рахівської
прокуратури, юристу другого класу Ластовичаку В.Ю., який разом з начальником відділу обласної прокуратури Мокринець М.М. правильно розібралися, як справжні правники, в даному питанні та сказали, що в діях директора школи немає складу злочину й підстав для тяганини. (Один підтвердив це письмово, на що є лист, другий – усно в грудні 2006 року, коли я була в обласній прокуратурі). Розуміє це і пан Конар В.І., прокурор району. Але з солідарності підтримав п’яницю, уже тепер екс-начальника відділу освіти РДА Мороза І.З. ’ а міг би і відмовити згідно закону й запитати: «Що ти, хлопче, робиш? Де ти був, чим займався, чому ти таке допустив?» Але не тут то було.
На суді я говорила про те, що кожен суддя, прокурор чи інший спеціаліст, розглядаючи ту чи іншу справу, тим самим підтверджує свою кваліфікацію як спеціаліста. Не хотілося би так думати, але, видно, пан суддя Ємчук В.Е., можливо й з прокурором Конаром В.І. захотіли ще більше слави, піднесення до вершин, що так скрупульозно зайнялися незаконним дослідженням даної справи і що, можливо, не відмовились би, якби їм запропонували для детального дослідження вагітних надати гінекологічні крісла та дзеркала. Ці пани, видно, побували в Одесі та бачили пам’ятник лікарю Філатову, на якому стоїть емблема ока. Вони, мабуть, хочуть, щоб їм поставили на пам’ятнику не символ правосуддя – терези, ’а інший орган.
Як і в суді, так і тепер я казала
й кажу, що рішення суду як
перше, тобто від 11 липня 2006 року, так і друге – від 13 квітня 2007 року, будуть розглянуті й кваліфікованими спеціалістами опротестовані, аж би навіть і Європейським судом з прав людини, хоча на нього й чекають багато років. Бо ніхто ні від кого зайвого не просить. Потрібно було тільки узаконити документи, дати їх на підпис.
Тепер знову повернуся до рішення суду від 13 квітня 2007 року, на другій сторінці якого третій абзац звучить так: «Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи, суд вважає, що в позові слід відмовити з наступних причин...» - і йде перелік. Правильно. Тобто, як ми розуміємо, правильно розібравшись, це відмова прокурору, оскільки він уже тепер вважається позивачем, а ’ на третій, кінцевій сторінці вирішує безпідставно задовольнити. Крім того, в рішенні на другій сторінці йде мова про те, що «... апеляційний суд також зфабрикував матеріали за її (тобто моєю) апеляцією». Вважаю даний абзац наклепом, оскільки я говорила і повторюю, що апеляційний суд, як і Верховний (видно, була домовленість) швидко, поверхнево й невсесторонньо розглянув дану справу. Тому будемо звертатися до Європейського суду з прав людини.
Я говорила в суді й показу
вала документи про те, що
лікар-гінеколог ( не хочу називати ні прізвища його, ні пацієнтки) на гінекологічному кріслі побачив вагітність в 5 місяців, а лікар, що давав допуск до роботи, - в шість місяців. То чого хочуть від моєї сестри? Крім того хочу сказати, що є і конфіденційність у жінок. Але окремі, як у нашому випадку, знають ще й заробити. І це правда.
Аргументуючи вищесказане, я маю на увазі те, чому рішення суду м. Рахів є легітимним, коли було відсутнє доручення від адміністрації школи і суд від мене його не вимагав. Це що, було в Ємчука В.Е. в запасі чи як? Я не хочу казати про те, що Бог пана суддю покарає за його справи, бо Господь, мабуть, залишив його: роби, що робиш.
Крім того, не знаю, хто розпускає чутки про те, що я була в апеляційному суді в Ужгороді й мене звідти вигнали. Хочу охолодити гарячі голови: я там не була й не знаю, на якій вулиці знаходиться цей суд. Але все одновідповідаю всім: «Мене ніхто зроду звідти не виганяв!»
Василина Попович,
Рахівський район.

 Отправлено: 31.08.08 22:02. Заголовок: Павло Гвоздик, Івано..

Павло Гвоздик, Івано-Франківськ: "Суд досі розглядають як каральну машину"


Суд досі ототожнюють з примусом, виконанням важких вироків, розглядають як каральну машину.
Голова Апеляційного суду Івано-Франківської області Павло Гвоздик розповів про завдання, які стоять перед правосуддям, про необхідність змін у судах і про те, як і скільки заробляють судді.

Відвідини суду на загал не викликають приємних емоцій. Система судочинства в радянські часи перетворила інструмент правосуддя на атрибут карального органу: стати перед судом тоді означало зробити перший крок до невідворотного покарання. Цей пережиток тоталітарної епохи залишився у масовій свідомості українців дотепер.
Яким насправді є завдання суду? З цього запитання репортер “ГК” розпочав розмову з головою Апеляційного суду Івано-Франківської області Павлом Гвоздиком. Сьогодні стоїть завдання сформувати нове обличчя правосуддя. Суд досі ототожнюють з примусом, виконанням важких вироків, розглядають як каральну машину. Хоча в цивілізованому суспільстві суд - це спосіб вирішення конфліктів. Коли дві сторони не можуть знайти істини, задача правосуддя полягає в тому, щоб звести їх докупи, посадити за стіл переговорів, вивчити питання і прийняти рішення, яке дасть можливість усунути конфлікт. Сьогодні ж наша система орієнтована насамперед на те (так від неї вимагають), щоб швидко приймати рішення. На жаль, часто трапляється так, що суди поспіхом постановляють тисячі рішень, які не виконуються, а конфлікт залишається невирішеним.

– Зараз багато говорять про потребу судової реформи...

Законодавці не ставлять питання глибинного реформування. У кожному проекті судової реформи мова йде про три прості речі: хто буде призначати чи обирати суддю, як потім його притягнути до дисциплінарної відповідальності і як відбуватиметься призначення суддів на адміністративні посади. Фактично, обговорюються способи впливу на суд, а на загал це подається як велика реформа. Реформувати ж треба суди першої інстанції, які кожен день працюють з людьми. Зауважу, що навіть в роки війни, за німців, Станіславський міський суд розглянув дві з половиною тисячі цивільних справ, адже люди в будь-який час одружуються, приймають майно, ділять спадщину.
Питання судової реформи за один день не вирішується. От у Польщі проводили реформу і дійшли висновку, що окремі суди треба ліквідувати. Як би це в нас відбулося? З такого то числа суд припиняє діяльність, всіх – звільнити або перевести на роботу в інші суди. А поляки прийняли рішення, що суд функціонуватиме до останнього працюючого судді. Тобто у наших сусідів настільки високо поставлений авторитет судової влади, що вони не знайшли можливим щось десь там скоротити. У нас же, коли треба було вплинути на суд у Мукачево під час виборів міського голови, то заради цього об’єднали два суди – Мукачівський міський та районний. Таке об’єднання відбулося по цілій Україні, зокрема, два наших суди попали під цю роздачу: Калуський і Коломийський. Хоча потреби такої великої не було і в принципі це об’єднання нічого не змінило: суди як були в одному приміщенні (не придатному), так і лишилися.

– Як слід реформувати місцеві суди?

Їм треба приділити увагу. Подумати, як вони взагалі повинні бути облаштовані. Не в плані меблів. Йдеться про доступність правосуддя і гласність, про які так багато зараз говорять. Це означає, що кожен громадянин повинен отримати можливість у зручний спосіб звернутися до суду, зайти будь-коли і слухати будь-яку справу. Сьогодні в Україні 6 тисяч суддів, з яких у судах першої інстанції – близько 5 тисяч. Це значить, що у нас повинно бути 5 тисяч залів судових засідань. В Івано-Франківському міському суді є зали для кожного судді, але в Україні таких судів одиниці. Скажімо, в Тисменицькому суді на 4 суддів – один зал. Один зал є в Коломиї, хоча суддів там більше десяти. Якщо не буде створено комфортних умов для слухання судових справ, всі наші заяви про доступність, про гласність будуть голослівні.
Окрім реформи суду першої інстанції, необхідно навчати дітей основ правосуддя. Скажімо, так, як це роблять в Америці чи Канаді, де малесеньким в дитячих садочках на рівні іграшок демонструють, як функціонує судова система, як виглядає суд присяжних тощо. Маємо підняти правосвідомість населення. Нам буде простіше вирішувати конфлікти між людьми, якщо вони будуть обізнані, розумітимуть, що я можу зробити, а що не можу. Тоді від судді не будуть вимагати неможливого. На жаль, у нас рівень юридичної допомоги населенню надзвичайно низький, хоча й коштує вона чимало.

– Чи судова гілка влади незалежна від сторонніх впливів?

Суд має бути поставлений в такі умови, коли б він міг працювати без зовнішнього впливу. Зокрема, повинно бути методичне і незалежне від інших гілок влади фінансування. Сьогодні фінансуємося з бюджету, в якому затверджені витрати на судову владу. Фінансування становить 60 відсотків від потреб. Щоправда, зараз ситуація значно краща, ніж тоді, коли кошти надходили через Міністерство юстиції. У той час я був головою міського суду і пам’ятаю, як у 1998 році на забезпечення правосуддя нам виділили 1068 гривень.
Щодо впливу на цілу судову систему, то він може здійснюватися тільки на рівні законодавця. Реалізувати вплив через вертикаль судової влади нереально. Якщо хтось намагається впливати, то робить це конкретно на якогось суддю.

– На Вас особисто намагалися впливати?

Суддя в цьому плані дуже вразливий. Свого часу, коли я ще був молодим суддею, розглядав одну справу, і до мене під’їхав один працівник міліції. Він займав серйозне становище в міліцейській ієрархії і намагався розказати мені, яким в мене може бути майбутнє, якщо я вирішу справу не так, як їм хочеться. Я вирішив справу не так. І все відбулося, як мені й обіцяли: я мав отримати житло і його не отримав. Правда, той працівник міліції погано закінчив. Його притягнули до кримінальної відповідальності. Не за цим випадком, за інше діяння...

– Суддів часто звинувачують, що вони не арештовують злочинців, скасовують постанови про порушення кримінальних справ. Був час, коли суддів підозрювали в потуранні рейдерству. Кожна міліцейська компанія супроводжується закидами на адресу суддів, які, буцімто, поблажливо ставляться до хабарників, порушників Правил дорожнього руху... З чим це пов’язано?

Це все тлумачення вузьковідомчих інтересів, бажання перекласти свої помилки на когось іншого. Боротьба з хабарництвом є складною штукою і вимагає серйозного підходу, тривалої підготовки, ці справи не народжуються моментально. Особа може бути ефективно притягнута до відповідальності, якщо її затримали в момент отримання хабара. Різного ґатунку неоднозначності закон каже тлумачити на користь затриманого, тим більше, коли йдеться про будь-які порушення процедури: скажімо, несанкціоноване проведення обшуку, використання в якості понятих людей, які є працівниками органів внутрішніх справ...
Якось я слухав справу одного кримінального авторитета, нині покійного, в якого в машині знайшли пістолет і гранату. Дуже чудово було видно на відеозапису, як в нього дістають той пістолет, як працівник міліції диктує: пістолет такий-то, в ньому стільки-то патронів. Причому на запису видно, що працівник міліції навіть не провів огляду вилученої зброї. Коли я звернув на це увагу під час судового засідання, такого крику було! Мовляв, я стою на стороні злочинця, не розумію завдань боротьби зі злочинністю. Так, я їх не розумію, якщо боротьба ведеться такими методами, в цих питаннях маємо діяти бездоганно.
А ці балачки про скасовані постанови про порушення кримінальних справ... Це європейська, світова практика: все має робитися через суд. Треба звикати, піднімати освітній, інтелектуальний рівень. Це все питання кадрів, слідство, на жаль, у нас дуже молоде. Чому немає розкритих економічних злочинів, коли кажуть, що крадуть мільйонами? Очевидно, рівень підготовки підрозділів, які займаються виявленням, слабший за рівень підготовки тих людей, які вчиняють злочини. Вони, володіючи економічними знаннями, набагато скоріше розробляють схеми.
Щодо рейдерства, то, з точки зору права, це не свавілля, а зловживання правом. Якщо зайти в будь-яку книгарню, полиці забиті книжками, які описують недружні поглинання, схеми розподілу бізнесу. Все це описано, це відомо. При цьому використовується право, тобто те, що наше законодавство дає можливість робити.
Безумовно, з цими речами треба боротися. Минулого року із ініціативи голови Верховного суду було внесено законопроект, який унеможливив вирішення цих питань у судах поза місцем знаходження майна. Вища рада суддів, до якої я належу, дає цим речам дуже жорстку оцінку. Після хвилі рейдерства близько десяти суддів були звільнені одразу. Щодо випадку, який набув розголосу, з приводу судді Галицького суду (суддя виніс постанову про забезпечення позову щодо відомого ринку “Озерка” в Дніпропетровську), то проведені перевірки на рівні Верховного суду підтвердили, що постанова про порушення кримінальної справи проти нього була справедливо скасована, умислу судді постановити неправомірне рішення не було.

– Тим суддям, яких все ж таки звільняють з тих чи інших причин, є що втрачати? Якщо не секрет, яка середня зарплата судді?

Посадовий оклад судді, який працює тривалий час на займаній посаді, становить 4,5 тисячі гривень. Після 20 років стажу суддя, який продовжує працювати на посаді, має право на отримання довічного грошового утримання, яке встановлюється у співвідношенні 75 – 90% відповідно до нарахованої заробітної плати працюючого судді. Те, що судді заробляють по 50-100 тисяч, неправда. Між окладом голови Апеляційного суду і звичайного судді різниця складає приблизно 600 гривень. Моя заробітна плата значно вища за рахунок доплати за почесне звання «Заслужений юрист», надбавки за «науковий ступінь» як кандидата наук, та, водночас, я, як голова суду, отримую надбавку за роботу з документами, що передбачає доступ до державної таємниці. Маю на увазі, що працюю з таємними документами — дозволами на проникнення в житло, прослуховування, а за це теж передбачена доплата, оскільки така робота вимагає ненормованого робочого часу. До речі, про участь суддів ніхто ніколи не говорить, коли правоохоронці, скажімо, звітують про успішно проведену ліквідацію контрабандного каналу наркотиків чи затримання банди. Хоча з постанови суду починається кожна така операція.

http://www.ua-reporter.com/novosti/36698/

 Отправлено: 03.09.08 16:41. Заголовок: Нужен всего один пун..

Нужен всего один пункт: независимая судебная власть. При отсутствии оной как раз и появляются все проблемы: коррупция, неэффктивное руководство, нарушения прав человека и т.п. Медведев тут в самый корень зрил.

Идеальная Россия
Давайте напишем здесь, какой должна быть Россия, чтобы считать ее идеальной. Сделаем максимально полный желаний народа по отношению к своей стране.

Начну:

1. Возможность любому человеку без проблем заработать много денег.
2. Профессиональная армия
3. Электронное правительство. Полная автоматизация всех документооборотных процессов, от пенсий до бухгалтерии.
4. Отсутствие идиотских ограничений (вроде запрета детей до 18 лет на улице после 8 часов в некоторых регионах).
5. Отсутствие коррупции в милиции и судах, их следования закону, а не собственной выгоде.
6. Большие пенсии и льготы для пожилых людей.
7. Бесплатная медицина высокого уровня.
8. Окончание отключений горячей (а где и холодной) воды летом.
9. Производство качественных отечественных товаров на всех рынках.

Что еще?

 Отправлено: 16.11.08 13:28. Заголовок: Тячiвський районний ..

Тячiвський районний суд
90500, м. Тячiв, вул. Жовтнева, 5
8 (234) 2-20-01
inbox@tc.zk.court.gov.ua
tc.zk.court.gov.ua
www.tc.zk.court.gov.ua
пн-чт
з 08:00 до 17:00
пт
з 08:00 до 17:00
обiд
з 12:00 до 13:00
Підпорядкування
---------------
Закарпатська область
Тячiвський район
Структура та керiвництво
------------------------
Тячiвський районний суд
Голова
ПIБ: Гримут Володимир Iванович
тел: 8 (234) 2-20-01
e-mail: inbox@tc.zk.court.gov.ua
Джерело iнформацiї: www.court.gov.ua