Отправлено: 17.06.08 10:25. Заголовок: приватизация

ПРОДАЛИ ТЕ, ЩО ЇМ НЕ НАЛЕЖАЛО...

Ця історія розпочалася ще в 2003 році. Саме тоді постановою господарського суду Закарпатської області ВАТ „Будівельні матеріали” визнано банкрутом та відкрито ліквідаційну процедуру. 1 грудня 2004 року між приватним підприємцем Бігунець Н.І. та ліквідатором Завадяком О.П. було укладено договір купівлі-продажу гуртожитку на проспекті Свободи, 26. Однак мешканців його про цей факт повідомлено не було. Комунальне підприємство „Ужгородське міжрегіональне бюро технічної інвентаризації” відмовилося надати витяг про реєстрацію права на нерухоме майно, оскільки гуртожиток, за його даними, не був власністю ВАТ „Будівельні матеріали”.
Аби оборудка не зірвалася, Завадяк О.П. ініціював судовий позов, у якому він виступив у ролі відповідача, а Бігунець Н.І. – позивача. Була придумана й причина позову – неможливість нотаріально посвідчити договір, тому що ВАТ „Будівельні матеріали” в особі Завадяка відмовляється сплачувати держмито. До позову додаються листи, нібито позивач тричі звертався до відповідача з вимогою з’явитися до нотаріуса, але той їх просто ігнорував.
Рішенням господарського суду Закарпатської області від 27 грудня 2004 року договір купівлі-продажу гуртожитку визнаний дійсним. У зв’язку з тим, що справа розглядалася за відсутності мешканців цієї будівлі, питання про їх права та обов’язки у судовому засіданні не розглядалося. Не відображене воно і в рішенні суду, що є безумовною підставою для його скасування (ст. 104 ч.3 п.3 ЦПК України).
Випадково дізнавшись про цю аферу, мешканці гуртожитку звернулися у прокуратуру. 24 травня 2005 року прокурор Закарпатської області в інтересах Бондаренка, Кунчир та Гапака звернувся до Ужгородського міськрайонного суду з позовом до приватного підприємця Бігунець та ВАТ „Будівельні матеріали” в особі ліквідатора Завадяка про визнання договору купівлі-продажу недійсним. У позовній заяві він посилався на те, що відповідно до ст. 26 Закону України „Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом”, „усі види майнових активів (майно та майнові права) банкрута, які належать йому на праві власності або повного господарського відання на дату відкриття ліквідаційної процедури або виявлені в ході ліквідаційної процедури, включаються до ліквідаційної маси, за винятком об’єктів житлового фонду, в тому числі гуртожитків, які в разі банкрутства підприємства передаються в порядку, встановленому законодавством, до комунальної власності відповідних територіальних громад без будь-яких додаткових умов і фінансуються в установленому порядку”. Отже, виходячи з цього, приміщення гуртожитку на Свободи, 26 повинно було бути переданим в установленому законом порядку до комунальної власності м. Ужгород. Однак цього не зробили.
І що ж? Рішенням Ужгородського міськрайонного суду від 4 серпня 2005 року (суддя Цицак О.В.) в задоволенні позову відмовлено. Однак воно не відповідає вимогам закону та підлягає до скасування. Адже у цьому рішенні суддя посилався на ст. 128 ЦК України (1963 рік), що початково є невірним. Адже у ЦК України того часу навіть не був передбачений перехід державної власності у приватну, і в тій же статті мова іде лише про набуття права оперативного управління між державними установами. А при вирішенні питання про набуття права власності в даному випадку необхідно застосовувати правила ст. 334 ЦК України (2004 рік). До того ж власником гуртожитку ВАТ „Будівельні матеріали” стало 27 грудня 2004 року на підставі рішення господарського суду Закарпатської області, і тоді ж власником його стала Бігунець Н.І. – дружина начальника ВДСБЕЗ УМВС України в Закарпатській області. Тобто, ВАТ „Будівельні матеріали”, яке продало приватному підприємцю згаданий об’єкт 1 грудня 2004 року, не було його власником за відсутності державної реєстрації. Отже, продало те, що йому за законом не належало. Крім того, лист Фонду державного майна України від 7 червня 2001 року № 10-21-6904, підписаний заступником голови Фонду Д.Парфенко, свідчить про те, що гуртожиток на проспекті Свободи, 26 в Ужгороді у власність ВАТ „Будівельні матеріали” не передавався.
Ст. 659 ЦК України передбачено: „Продавець зобов’язаний попередити покупця про всі права третіх осіб на товар, що продається (права наймача, право застави, право довічного користування тощо). У разі невиконання цієї вимоги покупець має право вимагати зниження ціни або розірвання договору купівлі-продажу, якщо він не знав і не міг знати про права третіх осіб”. Про це у договорі купівлі-продажу гуртожитку нема жодного слова. Однак ця обставина чомусь судом до уваги не взята.
Ст. 822 ч.2 ЦК України передбачено: „У разі продажу житла, яке було предметом договору найму, наймач має переважне перед іншими особами право на його придбання”. Але майнові і житлові права мешканців гуртожитку грубо і цинічно порушені. Якщо б ліквідатор Завадяк звернувся до них, то навіть без так званого „аукціону” вони викупили б будинок за суму, значно вищу, ніж 195700 гривень. Адже двокімнатна квартира в Ужгороді коштує дорожче...
1 вересня 2005 року прокуратура області в інтересах мешканців гуртожитку звернулася до апеляційного суду Закарпатської області з апеляційним поданням на рішення Ужгородського міськрайонного суду від 4 серпня 2005 року. Наведені причини незаконності рішення суду не наводяться: все те ж посилання на невключення до ліквідаційної маси об’єктів житлового фонду. Та апеляційний суд подання не розглядав. Про причину нерозгляду мешканці гуртожитку повідомлені не були. А неодноразові звернення у прокуратуру позитивного результату не мали – з ними просто відмовлялися розмовляти.
Згодом мешканці таки дізналися, що 17 листопада 2005 року апеляційний суд виніс ухвалу про залишення подання без розгляду з таких мотивів:
-відсутності реквізитів представників відповідачів Маркусь М.Т. і Греца Я.В. (адреси їхні є у їхніх довіреностях, але прокуратурою області вони суду вказані не були);
- адреси відповідачів Завадяк та Бігунець не відповідали їх фактичним місцям проживання (нові адреси їх проживання були в запереченнях на позовну заяву і працівники прокуратури в змозі були їх встановити);
- до подання не приєднано доручення прокурора області на внесення І.Машкаринцем апеляційного подання на судове рішення (взагалі нонсенс).
Строк усунення недоліків – до 1 грудня 2005 року. Однак прокуратура області цього не зробила. І 6 грудня 2006 року суддя апеляційного суду виносить ухвалу, що апеляційне подання прокурора І.Машкаринця вважає неподаним і повертає йому у зв’язку з невиконанням попередньої ухвали. Та протягом двох місяців ця ухвала прокуратурою області не оскаржена, і справа направлена до архіву.
Таким чином прокуратура області зв’язала себе по руках і ногах (випадково?): є незаконне рішення господарського суду Закарпатської області від 27 грудня 2004 року про визнання договору купівлі-продажу гуртожитку дійсним, і є незаконне рішення Ужгородського міськрайонного суду від 4 серпня 2005 року про визнання купівлі-продажу дійсним. Тобто, звернення до суду стало неможливим процесуально, тому що суди будуть посилатися на рішення один одного. І це допускає обласна прокуратура замість того, аби захищати інтереси мешканців гуртожитку!
Правди ради слід сказати, що у 2005 році прокуратурою області була порушена кримінальна справа проти ліквідатора Завадяка О.П. з приводу зловживання службовим становищем при продажу гуртожитку. Але вже після пред’явлення обвинувачення і зібрання матеріалів справи у трьох томах постанова про порушення кримінальної справи Ужгородським міськрайонним судом була скасована, апеляційним же судом Закарпатської області це рішення залишено в силі. І знову прокуратура області не звернулася до Верховного Суду України з касаційною скаргою...
Саме з обставин грубого порушення житлових прав мешканців гуртожитку при укладанні договору купівлі-продажу Ужгородський міськрайонний суд (суддя Микуляк П.П.) при розгляді справи за позовом мешканки Попової Л.Ф. до ліквідатора ВАТ „Будівельні матеріали” в особі голови правління Яцківа М.М. „Про встановлення права користування житловим приміщенням і реєстрації по місцю фактичного проживання” ІСІМС направив до прокуратури м. Ужгород ухвалу від 28 квітня 2006 року про вирішення питання про порушення кримінальної справи стосовно посадових осіб, винних у порушенні житлових прав мешканців будинку. Рішення по ухвалі не прийнято й досі, хоч суддею був відведений для цього місячний термін. Але вже сам факт судової ухвали свідчить про те, що рішення господарського суду Закарпатської області від 27 грудня 2004 року про визнання договору купівлі-продажу гуртожитку дійсним – не відповідає вимогам закону. Адже у ньому йдеться, нібито була куплена якась річ, а не гуртожиток, в якому є мешканці.
Нещодавно громаді стало відомо й таке. Згідно договору купівлі-продажу, ціна приміщення гуртожитку складає 195700 гривень. Приватний підприємець Бігунець Н.І. при проведенні аукціону внесла суму в розмірі 20736 гривень. Різниця у розмірі 174964 гривні повинна була сплачуватися шляхом перерахування у 10-денний термін з дня укладання договору з поточного рахунку покупця на поточний рахунок ВАТ „Будівельні матеріали” в „Промінвестбанку” м. Ужгород або шляхом зарахування готівкових грошових коштів покупця на рахунок продавця. Однак ці вимоги пані Бігунець не виконані. Зазначені кошти вона перерахувала не на рахунок ВАТ „Будівельні матеріали”, а на рахунок „Агенції з питань банкрутства”, тобто фірму ліквідатора Завадяка, звідки гроші перекочували в кишені співпрацівників агенції. Чому так сталося – це вже питання, на яке може відповісти тільки досудове слідство.
Захисник в інтересах мешканців гуртожитку Тисянчин М.В. та Мордяк В.О. – Савчук О.В. глибоко переконаний, що прокуратура Закарпатської області має звернутися до Верховного Суду України з клопотанням про поновлення строку оскарження одразу трьох судових рішень:
- рішення господарського суду Закарпатської області про визнання договору купівлі-продажу гуртожитку недійсним;
- рішення Ужгородського міськрайонного суду про визнання договору купівлі-продажу гуртожитку недійсним;
- постанови Ужгородського міськрайонного і ухвали обласного апеляційного судів про скасування постанови про порушення кримінальної справи.
Пан Савчук 28 червня 2006 року із цих питань звертався зі скаргою до прокурора Закарпатської області Бенци Ю.Ю. Звертався і до представника Президента України в Закарпатській області. Той його заяву переадресував прокуратурі області, прокуратура області – прокуратурі м. Ужгород. Та й по всьому. Але хтось же мусить захистити житлові права мешканців гуртожитку, що на проспекті Свободи, 26, які закріплені ст. 47 Конституції України і які безсоромно попираються. Адже ми живемо у правовій державі. Чи це тільки порожній звук?!!

 Отправлено: 19.06.08 12:50. Заголовок: А тим часом у квітні..

А тим часом у квітні 2006
року, ні з того, ні з сього
адмінбудинок філії Хустський комплекс «Нарцис» Закарпатського обласного закритого акціонерного товариства по туризму та екскурсіях «Закарпаттурист» (так це тепер називається) продають приватній особі Піскуну Володимиру Олександровичу. Треба сказати, що на території ринку він уже побудував квітковий магазин. Та й зі всього видно, що торгівля йде непогано. З чого й радіємо. Але це так, до слова.
Та повернемось до комплексу, чи то пак, до «адмінбудівлі». За словами компетентних людей, у 2002 році залишкова вартість його становила 120 тисяч гривень, а ще – на 60 тисяч гривень було ординарних столів на ринку. Плюс підвали, котельня, інша начинка… Так от, цю будівлю у центрі міста, де квадратний метр – 800 доларів США, під яким – 22,8 сотин землі, продають за…310 тисяч гривень! Мало того, ще й разом із приватним магазином Валентини Ковач! Якби цей об’єкт продали за справжньою вартісною ціною, то «Закарпаттурист» мав би за що зробити дах, провести благоустрій, і база у Хусті могла б працювати…
Та нас наразі більше цікавить приватний магазинчик Валентини Ковач. Коли вона звернулася за поясненням у Хустське БТІ, яким чином могло статися, що його без її відома продали іншій людині, там вибачливо сказали, що документи видавала молоденька недосвідчена працівниця, яка помилково дала дозвіл і на продаж чужого м’ясного магазину. Навіть службову записку видали пані Ковач, хоч вона не має ніякої юридичної сили, де свою помилку визнали. Сказали також, що хотіли її виправити, однак новий власник не дозволив. (Ще б пак! Хто ж відмовиться від дармівщини добровільно? – Прим. ред.).
Ніхто не врахував того факту, що Валентина Миколаївна проводила реконструкцію будівлі та добудувала її таким чином, що вона з’єднана з іншим майном, що було у власності філії Хустський комплекс «Нарцис». Отже, в результаті цього і філія, і підприємець почали володіти нерухомим майном на праві спільної часткової власності. А відповідно до ст. 358 ЦК України, право спільної часткової власності здійснюється за їхньою згодою. Стаття 362 цього документу передбачає, що у разі продажу частки у праві спільної часткової власності, співвласник має переважне право перед іншими особами на її купівлю за ціною, оголошеною для продажу, та на інших рівних умовах, крім випадку продажу з публічних торгів. Та й продавець частки у праві спільної часткової власності зобов’язаний письмово повідомити інших співвласників про намір продати свою частку, вказавши ціну та умови, на яких він її продає.
Цього всього чомусь зроб-
лено не було. Валентині
Миколаївні ніхто нічого не повідомляв, не пропонував. Закарпатське обласне ЗАТ по туризму та екскурсіях «Закарпаттурист» продало, а громадянин Піскун В.О. купив нежитлову будівлю адмінбудинку, розташовану за адресою вул. Карпатської Січі, 63, м. Хуст, забравши і належний пані Ковач магазин.
Звичайно, що від такого повороту справ у приватного підприємця мало не стався інфаркт. До того ж жінка недавно перенесла складну операцію на серці. Оговтавшись, вона вирішила щось робити. Умовила дружину нового власника об’єкту піти з нею до міського голови Хуста Джанди Михайла Михайловича. Вислухавши суть справи, мер порадив пані Піскун виплатити Валентині Миколаївні вартість її магазину та й розійтися з миром, не доводячи справу до суду. (Отже, мер визнав, що проти приватного підприємця таки вчинено порушення. Інакше б не зробив згаданої пропозиції. – Прим. ред.). Ковач з такою постановкою питання була згодна. Як погоджувалася й на інший варіант: хай би Піскуни купили їй рівноцінний магазин в іншому місці, де б вона могла торгувати собі й далі. Але нові власники не пристали ні на одну. Натомість розпускають чутки, що давали за прихоплений магазинчик непоступливій Валентині Миколаївні 15 тисяч доларів, але вона відмовилася їх брати. А ще, роблячи з неї посміх, питали, чи не хоче вона торгувати у закинутій трансформаторній будці на околиці Хуста. Почувши «ні», новий власник відрубав, що в такому разі Валентина Миколаївна не отримає нічого і залишиться при своїх інтересах.
Розуміючи, що Піскун придбав лише будівлю, а права власності на землю йому ще не дали, Валентина Миколаївна у травні 2006 року звертається у міську раду з проханням відчужити їй землю, на якій стоїть її магазин. Там спочатку були не проти. Але дізнавшись про це, новий власник подає позов до суду «про визнання незаконними та скасування рішень виконавчого комітету Хустської міської ради». Тобто тих рішень, за якими пані Ковач дозволили добудову торгової площі та видали документ про право приватної власності на магазин!
Дивно веде себе у цій ситуації і теперішній директор філії Хустський комплекс «Нарцис» Чулей О.Ю., яка при своїй попередниці була головним бухгалтером. У листі № 49 від 9 червня 2006 року вона повідомляє, «що за період з 2001 року по 2003 рік орендар, приватний підприємець Ковач В.М., не зверталася до адміністрації філії із заявою про надання дозволу на реконструкцію (прибудову) орендованого нею приміщення за адресою м. Хуст, вул. Карпатської Січі, 63, і такий дозвіл їй не надавався.
Також повідомляємо, що
філія Хустський комплекс
«Нарцис» не зверталася до виконкому Хустської міської ради з приводу надання дозволу на проведення реконструкції будівлі за вище вказаною адресою, а також не ставила питання про видання свідоцтва про право власності на неї».
Питання: хто ж краще знає, що дозволялося, а що ні – директор чи головний бухгалтер? І чому такі документи беруться до уваги і навіть мають юридичну силу?
Самій же пані Чулей хотілось би нагадати, що у 2001 році, будучи головним бухгалтером комплексу «Нарцис», вона якось завітала в гості до Валентини Ковач. Та зізналась їй, що хотіла б зайнятися приватним підприємництвом – відкрити магазин. Гостя тут же підказала, як це можна зробити, повідомивши, що на території їх комплексу є невеличке підсобне приміщення, яке і так стоїть пусткою. Воно б на цю справу якраз і підійшло. Пообіцяла, що познайомить її з директором «Нарцису» панею Кемінь. Так і зробила. Мало того, працюючи в одному кабінеті зі своєю шефинею, добре чула, які там розмови відбувалися. Бачила, які документи підписувалися, які дозволи надавалися. То чому ж тепер кидати такі заяви? Що за ними стоїть? Яка мета переслідується? І чи так має людина платити за те добро, яке їй у нелегку для неї годину зробили?..
22 червня 2006 року відбувається Хустський районний суд стосовно спірного питання – приватного магазину пані Ковач. Він виносить ухвалу «заяву Піскуна В.О. про забезпечення позову задовольнити. Накласти заборону на відчуження нежилого приміщення, що знаходиться за адресою м. Хуст, вул. Карпатської Січі, 63, та належить Ковач Валентині Миколаївні на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно № 3813 від 23 червня 2003 року САА № 305094. Накласти заборону на вчинення будь-яких дій, пов’язаних з оформленням права власності, користування та виділення земельної ділянки, що відноситься до нежилого приміщення, яке розташоване за адресою м. Хуст, вул. Карпатської Січі, 63. Копію ухвали направити Державній виконавчій службі в Хустському районі для виконання, та третій особі Ковач В.М. для відома».
Цей документ дав повну волю новому власнику пану Піскуну. Він забороняє Валентині Миколаївні користуватися водою, відрізавши її від загального водогону, чинить інші перешкоди. Жінка більше ходить по інстанціях, ніж торгує, зазнаючи великих збитків, хоч усі податки, як приватний підприємець, мусить сплачувати, бо від цього її ніхто не звільняв. Витрачає свій час і кошти на різні поїздки, збирання довідок і т.д. Про те, що цей спір забрав не тільки у неї, а й у всіх членів її родини чимало здоров’я і сили – й говорити не доводиться, бо це й так зрозуміло.
Валентина Ковач зізналася,
що і вона, і її чоловік ходи-
ли по різних інстанціях. Із тих ходінь винесли одне: за спиною Піскуна стоять дуже поважні люди, які мають у цій справі свій інтерес. Сам же новий власник – не що інше, як підставна особа, яка виконує їхні вказівки. Вже надто самовпевнено він себе веде. Договорився й до того, що з мером міста він на короткій нозі, тому може зробити те, чого іншим і не снилося. Але, видно, що то далеко не так, бо тоді б він, вважає жінка, міг би без проблем «домовитися» з міським головою, аби той дозволив побудувати магазин для неї біля того ж квіткового магазину чи придбати для неї готове приміщення. Однак пан Піскун цього чомусь зробити неспроможний. Отже, якщо він і є з мером у добрих стосунках, то не настільки, аби той йшов заради його інтересів на порушення. Скидається на те, що Володимир Олександрович, швидше за все, видає бажане за дійсність, або ж просто блефує. Бо добре розуміє, що брати чуже без дозволу – негарно, бо це є не чим іншим, як крадіжкою чи грабунком серед білого дня. Тим більше, у державі, яка всюди заявляє, що вона – правова.
Особисто «Правозахист»
дуже цікавить, як можна
на рівному місці заарештовувати майно однієї особи на догоду іншій? На наш погляд, таке беззаконня можливе лише тоді, коли в цьому хтось дуже сильно зацікавлений. А подружжя Ковачів, як вже згадувалось, так і каже, що там переплелися інтереси вельми впливових осіб, які на його величність Закон чхати хотіли. Якщо це не так і воно помиляється, то суд таки буде на стороні потерпілих у цій ситуації. Тим більше, що знаємо ми суддю, котрий веде дану справу у Хустському районному суді, як людину помірковану, виважену, яка намагається не переступати закон, не порушувати його. Якщо ж ні, то «Правозахист» залишає за собою право опублікувати всі відомі нам прізвища владних осіб, які стоять за цією аферою, розвінчати кумівство, сусідство, протекціонізм, корупцію, які за нею криються. Словом, маємо намір допомагати приватному підприємцю Валентині Миколаївні Ковач боротися за належне їй майно до переможного кінця. А Всевишній дасть нам для цього сили й мудрості.
Однак все ж сподіваємося, що справа до цього не дійде, бо здоровий глузд учасників цієї ризикованої гри таки візьме гору над бажанням прихопите чуже, до якого вони ніяких зусиль не приклали…
Маргарита Лютянська,
м. Хуст.

 Отправлено: 23.06.08 17:06. Заголовок: АНАТОМІЯ ОДНОГО ЗЛОЧ..

АНАТОМІЯ ОДНОГО ЗЛОЧИНУ
Приватизаційні процеси в державі давно вже
стали об’єктивною реальністю. Тисячі
підприємств державної та комунальної власності, приватизовані трудовими колективами, набули форми акціонерних товариств. Працівники заводів, фабрик, які багато років відпрацювали на цих підприємствах, стали їх господарями, а самі підприємства отримали ефективного власника.
Саме цього бажали й виробничники Ужгородського комунального ремонтно-транспортного підприємства. Але, як кажуть в Одесі, “приватизація” та “прихватизація” – це дві великі різниці. Очевидно, що тодішній ужгородський районний бомонд чітко усвідомив ці дві великі різниці, вірніше різницю в грошовому вираженні, яка повинна потрапити від реалізації комунальної власності в державну казну, від тієї, що потрапить у власні кишені.
Вибори 26 березня 2006 року могли вщент знищити “прихватизаційні” схеми багатьох політичних аутсайдерів. Це добре усвідомлювали й голова Ужгородської районної ради пані Сейковська Н.О., і очільник фонду комунального майна району пан Владика Б.В. Потрібно було поспішати. Оперативно приймається рішення про виставлення на продаж майна КРТП, а саме: гаражів-боксів, кафе-їдальні, столярного й ремонтного цехів. Без проведення належних аукціонів це майно передається у власність “нових закарпатців”. Схема проста: оформляються угоди оренди з майбутніми власниками з правом викупу майна.
Та все ж один аукціон, чи подоба аукціону, був проведений. На торги виставлялося кафе-їдальня. Стартова ціна складала 25 000 гривень. За право стати власником цього дуже привабливого та ліквідного об’єкта боролися два основні підприємці: пани Логін та Сирохман. Незважаючи на тиск з боку організаторів цього видовища на підприємця Логіна, доведення до нього інформації, що, ніби, за спиною Сирохмана стоять дуже поважні дядьки, умовляння його відмовитися від участі в торгах, той пропонує за об’єкт 100 тисяч гривень . Сирохман не здавався й набавив за кафе-столову аж на одну тисячу гривень більше. “Продано!” – із захватом поставили останню крапку в торгах організатори аукціону. Як і очікувалося, пан Сирохман попросив відстрочку сплати 101 тисячі гривень. З ним було складено угоду на оренду цього об’єкта з подальшим викупом. Через певний час він викупив кафе-столову аж за… 28 000 гривень. Таким чином бюджет недоотримав від цієї, з дозволу сказати, приватизації 73 000 гривен. Яку суму так званого “відкату” засунули у свої власні гаманці організатори цього шоу, можна тільки здогадуватися.
А ДАЛІ ЩЕ ЦІКАВІШЕ
Відомо всім, що кошти від приватизації повинні
бути перераховані до бюджету. У даному ви-
падку в той бюджет, яким згідно зі своїми функціональними обов’язками повинна опікуватися районна рада та її голова пані Сейковська. Наповнення бюджету – це святая святих для такого органу місцевого самоврядування, яким є рада.
Так за своїми функціональними обов’язками мала б поступити пані Наталія. Та голова райради вирішила діяти за покликом душі. Своєї душі! Вона, всупереч чинному законодавству, направила керівникові КРТП письмове розпорядження, яким рекомендувала йому… залишити кошти від приватизації комунального майна на рахунку очолюваного ним підприємства. Таким чином гроші від приватизації гаражів-боксів, кафе-їдальні, столярного та ремонтного цехів в сумі 140 000 гривень були приховані від бюджету на рахунку КРТП. Частина цих грошей була витрачена. І лише завдячуючи Службі безпеки України в Закарпатській області, за поданням якої КРУ розпочало широкомасштабну перевірку в КРТП, вдалося уникнути нецільового використання решти грошей, тих, що ще залишилися. Подейкують, що прокурор Ужгородського району, давній приятель пані Сейковської, вже колишньої голови райради, при особистій зустрічі з нею сказав: “До п’ятниці гроші повинні бути перераховані на рахунок фонду комунального майна. Інакше – гаплик!!!”. Гроші шукали недовго: в одного із орендарів, який займається підприємницькою діяльністю на території КРТП, Вульпе В.П. зажадав сплатити орендну плату за декілька місяців наперед. Зажадав також передоплати за ще не зданий металобрухт, а підприємство “Закарпатенергокомплект” сплатило наперед аж 60 000 гривень за ще ненадані комунально-ремонтним підприємством послуги. Таким чином, нещодавно, після багатомісячного навмисного зволікання, 140 тисяч від приватизації об’єктів КРТП все ж поступили в бюджет. Хай живе СБУ в Закарпатській області та за її межами!!!
ДИТЯЧА НАРОДНА
ТВОРЧІСТЬ ПО-УЖГОРОДСЬКИ
Зрозуміло, що великі “крутелики” районного мас-
штабу не могли не відтяти собі та своїм роди-
чам шматочка пирога. Нерухомість манила аж до запаморочення голови.
Мабуть, до свята 8-го Березня Вульпе Валерій Павлович вирішив зробити своїй дружині Світлані Петрівні шикарний подарунок. Чоловічої фантазії в нього вистачило тільки на те, щоб купити та оформити на свою другу половину… бокси-гаражі та господарські приміщення. Таким чином Світлана Петрівна Вульпе, директор районного будинку дитячої творчості, стала власником цих об’єктів. Іншими боксами-гаражами заволоділа сестра жінки тодішнього начальника фонду комунального майна Владики Б.В. пані Лесьо.
Не може не викликати зайвої зацікавленості і сам механізм оцінки та продажу цих боксів-гаражів. Відомим є те, що в той час, коли Вульпе В.П. забажав мати за дружину власницю боксів-гаражів, а Владика Б.В. – ощасливити нерухомістю свою шовгориню, дані об’єкти згідно угод вже знаходилися в оренді інших громадян. Вульпе В.П. підготував на ці, вже задіяні приміщення, угоду про оренду з правом викупу, де орендарем повинна б стати його дружина. Буквально за декілька днів до свого переобрання цей папір підписав заступник голови Ужгородської районної ради Емеріх Кріцький.
І тут, вже вкотре, на авансцену вийшов сумнозвісний експерт по оцінці вартості нерухомості від фірми “Ківі” пан Кіян В.Г. Колектив КРТП добре знав цю постать, як і усвідомлював, що якщо Кіян появився на території підприємства, то чергового дерибану майна підприємства уникнути не вдасться. Чи не цей самий чолов’яга винайшов так звану приватизацію нерухомості з покращенням умов? Що це за “ноу-хау”, легко пояснити на оцінці ним вже згаданих боксів-гаражів.
Того дня пан Кіян В.Г. оцінював бокси-гаражі. З цією метою скрупульозно фотографувалися ті стіни приміщень, які мали достатньо жалюгідний вигляд. Потім проводилося так зване покращення умов: підфарбовувалися та прибиралися бокси. Тобто проводився копійковий ремонт. Після цих заходів приміщення знову фотографувалися та складалася калькуляція на ніби проведений ремонт на тисячі гривень. Тоді шановний експерт оцінював об’єкти зі зменшенням їх вартості на суму витрат ніби проведеного ремонту. Таким чином, оціночна вартість об’єктів здешевлювалася. Вартість зазначених боксів-гаражів за цією схемою зменшилася на 10 тисяч гривень.
Щодо угоди на оренду боксів з правом їх викупу, яку підписала дружина Вульпе В.П. пані Світлана, то вона була на грані скасування. Справа в тому, що в зазначені терміни Світлана Петрівна не внесла кошти. Оплата згідно цієї угоди відбулася тільки через два місяці, без нарахування “штрафних”, які були передбачені угодою. Спочатку пані Вульпе внесла в касу 10 тисяч гривень, потім ще 8 тисяч.
ДОВІЧНИЙ СТАТУС
Гадаю, що мало кому щось відомо про довічний
статус директорів комунальних підприємств,
тим паче про їхню недоторканність. Проте таку спробу стосовно своєї персони зробив директор Ужгородського комунального ремонтно-транспортного підприємства Валерій Вульпе…
Наближалися вибори-2006 і хоч термін контракту перебування його на посаді був ще чинним майже рік, на душі в пана Валерія було чомусь неспокійно. Прекрасно розумів чоловік, що після чергового волевиявлення громадян керівництво району докорінно зміниться. А це означає для нього: “прощай, “криша”. В останні тижні перебування на посаді голови райради пані Сейковської Вульпе терміново готує власний варіант контракту, в якому зазначає, що його зняття із директорського крісла є неможливим в разі зміни районного керівництва та й узагалі його зняти з посади ніхто не може. В цій нісенітниці Вульпе зазначив, що ще діючий контракт, на підставі якого він директорує, продовжений аж до 2011 року. Підготував Вульпе цей папірчик та й подався до Сейковської за підписом. І, звичайно, пані Наталія перед своїм неминучим катапультуванням з посади голови райради його підписала. Підписала в першому читанні, а можливо й не читаючи цей “документ” взагалі.
ЧАС ПЛЕСТИ ЛАПТІ
Значні фінансові порушення, недотримання норм
чинного законодавства з боку керівника КРТП
Вульпе В.П. потрапили в поле зору депутатів районної ради та її голови. 24 січня 2007 року на черговій сесії районної ради попри інші питання повинен був бути заслуханий звіт директора Ужгородського комунального ремонтно-транспортного підприємства. Серед достатньо широкого загалу почали поширюватися чутки, що звіт Вульпе є тільки приводом для його відставки. Але за декілька днів до сесії Вульпе повідомив керівництво районної ради, що із об’єктивних причин він не зумів зробити звіту та попросив дати йому можливість відзвітуватися на майбутній черговій сесії. Чи не спроба це пана Валерія утриматися в кріслі ще бодай на один місяць?
Але колектив КРТП зовсім не переймається майбутнім свого керівника, скоріше навпаки. Працівників підприємства більше цікавить доля комунального ремонтно-транспортного підприємства, а значить і їхні особисті долі та добробут. За період “царювання” Вульпе засобів виробництва залишилося дуже не багато, але все ж всупереч бажанням Валерія Павловича підприємство ще життєздатне. Коли Вульпе став керівником підприємства, працюючих в ньому було близько 65 чоловік, зараз біля 20. Все ж, необхідно віддати належне Валерію Павловичу – одне робоче місце він зумів створити. Інша справа, що ця вакансія створена для його кума, звільненого з посади керівника одного із комунальних підприємств м. Ужгорода мером обласного центру Ратушняком С.М. Так що директорують біля розбитого корита два куми: один із них генеральний директор, інший – виконавчий. Але робітники КРТП не бажають бачити ні одного, ні іншого. Вони мріють про те, щоб директором у них був справжній виробничник, людина, яка дбала б про підприємство та підлеглих, а не про себе. І такі фахівці в КРТП є. Але чи прислухається районна влада до думки трудового колективу, чи підтримає вона кандидата на цю посаду, висунуту ним? Жаль тільки, що новому директору доведеться довго відпрацьовувати кошти, вже отримані Вульпе за ненадані підприємствам послуги, ще довго доведеться чекати грошей від орендарів…
Змінилася влада не тільки в Ужгородському районі, але й у державі. Не змінюється на краще нічого тільки в КРТП. Днями знову на території підприємства появився експерт Кіян В.Г. Цього разу він прийшов оцінювати ще не продані деревообробні верстати, що знаходяться на балансі й бухгалтерському обліку КРТП. Кажуть працівники підприємства, що згідно розпорядження заступника райради пана Мацка, верстати вирішено реалізувати по залишковій балансовій вартості приватному підприємцю Сирохману. Не хотілося б вірити, що новообрана районна рада під керівництвом Фединця М.І. покотиться тим самим порочним автобаном, яким впродовж останніх років котилася Наталія Сейковська разом із своїм оточенням. Ой, як не хочеться!!!

 Отправлено: 01.07.08 11:33. Заголовок: РЕЙДЕРСТВО ПО-ПАВШИН..

РЕЙДЕРСТВО ПО-ПАВШИНСЬКИ
Шановна редакція газети “Правозахист”! Звертається до вас
мешканка села Доробратово Іршавського району, Ганна Ми-
хайлівна Д. (прізвище – у редакції). Справа у тому, що керівництво Павшинської сільської ради Мукачівського району чинить проти мого чоловіка протизаконні дії. Щоб було зрозуміліше, про що мова, розповім про нашу справу з самого початку. 26 березня 1998 мій чоловік на підставі договору купівлі-продажу, укладеного між ним і продавцем, придбав в останнього земельну ділянку площею 0,14 га. Розташована вона по вул. Керамічній на території Павшинської сільради. 18 листопада 1996 року продавець отримав від цієї установи Державний акт на право власності на вказану землю. Перший примірник цього документа, згідно чинного на той час законодавства, залишився в сільській раді Павшино.
Придбавши ділянку, мій чоловік в квітні 1998 року, на підставі договору купівлі-продажу, отримав у Павшинській сільраді Державний акт на право приватної власності на неї. Як і в випадку з Розманом, перший примірник цього документа залишився в сільській раді с. Павлино, завірений головою. Хочу сказати, що землю мій чоловік придбав за гірко і тяжко зароблені на чужині гроші, маючи намір розпочати будівництво жилого будинку. У зв’язку з поганим матеріальним становищем нашої сім’ї, вихованням чотирьох дітей зразу втілити у життя цей задум нам не вдалося. Але періодично ми приходили на нашу земельну ділянку, дивилися за нею. Однак весною в 2006 році, коли, нарешті, вирішили розпочати тут будівництво, дізналися, що в 2004 році голова Павшинської сільради Пфайфер І.Й. виділив Фогелю Михайлу Михайловичу, мешканцю Мукачева, 0,18 га землі. До неї, без нашого відома і згоди, було з порушенням закону включено і нашу земельну ділянку площею 0,14 га. Фактично, Фогель Михайло – підставна особа. Дійсним власником цієї землі є його родич Фогель Юрій.
Нагадаю, що село Павшино – поселення етнічних німців. Свого часу чимало з них попродали своє майно й виїхали до Німеччини. Тепер же, маючи непогані гроші, масово приїздять в це село, скуповують землю, будинки. Тобто вкладають кошти у нерухомість. До таких відноситься і згаданий Юрій Фогель, який побудував тут конюшню. Утримує на даній ділянці коней для власного задоволення та відпочинку, час від часу приїжджаючи в Павшино. Доглядає за цим господарством найманий робітник, який там і проживає. Пан Юрій платить йому за це якісь гроші.
Навіть необізнаній людині зрозуміло, що рішення Павшинської сільради Мукачівського району про передачу у власність нашої земельної ділянки площею 0, 14 га Фогелю М.М. є незаконним. Адже передано ділянку, яка вже знаходилась у приватній власності, чим порушено право власності мого чоловіката порядок видачі землі. Фактично сільський голова Павшина пан Пфайфер продав нашу землю Фогелю М.М., оскільки ціна на неї зросла.
Як тільки ми виявили цей прикрий для нас факт, зразу ж звернулися за роз’ясненням до Павшинського сільського голови. Зрозумівши, що ми не жартуємо, Пфайфер І.Й. перелякався, став просити нас дати йому час для вирішення питання про виділення нам рівноцінної ділянки. Ми погодилися, бо бажаємо лише одного – повернути собі законно придбану за важко зароблені гроші землю.

 Отправлено: 10.07.08 00:09. Заголовок: хочеш землю купить с..

хочеш землю купить своруй денег и земля у тебя

 Отправлено: 20.07.08 10:26. Заголовок: jgkgkjg пишет: Кому..

jgkgkjg пишет:

цитата:

Комунальне підприємство „Ужгородське міжрегіональне бюро технічної інвентаризації” відмовилося надати витяг про реєстрацію права на нерухоме майно, оскільки гуртожиток, за його даними, не був власністю ВАТ „Будівельні матеріали”.

Масові виселення з робітничих гуртожитків. Обговорення законопроектів Верховної Ради України по приватизації гуртожитків на http://zplv.mybb2.ru

 Отправлено: 16.08.08 22:21. Заголовок: до питання гуртожитку в Ужгороді

Не було б, напевне, того продажу, якби попередній керівник "Будматеріалів" не надав документальних підтверджень того, що на час продажу у будівлі гуртожитку ніхто на законних підставах не проживає. Голова правління повинен був свого часу всім видати ордери й інші документи, та чомусь цього не зробив. Можливо, тому й справу закрили. Проте, наскільки відомо, питання порушення житлових прав - черговий "піар", оскільки, по-перше, в Україні не підлягають приватизації кімнати та квартири у гуртожитках (тож мещканці й не могли б їх придбати), а по-друге - насправді жодного мешканця з гуртожитку ніхто не виселив!

 Отправлено: 17.08.08 22:07. Заголовок: ... а ще окрім того ..

... а ще окрім того скажу, що скаржитися стало надзвичайно модно й дуже сучасно. Незалежно від наявності або відсутності правових підстав. НЕНАВИДЖУ адвокатів, що дурять клієнтів, виманюючи по 100 грн. або дол. за відвідання судового засідання або замітку до "жовтої" преси. Звичайно, порушень, у т.ч. кримінальних - тьма. Але не на 100%, не у кожному випадку. Ми забули, що захисту та поновленню підлягає тільки ПОРУШЕНЕ ПРАВО. Свого часу, покійний Г.Кирпа, відкриваючи новий вокзал в Ужгороді, сказав, що з найближчих будинків (з метою розбудови площі) мешканці будуть відселені з наданням їм інших житлових приміщень. Чи знаєте ви, шановні "письменники", скільки мешканців проживало у тих будинках до його візиту, а скільки стало через тиждень прописаних "заднім числом". Здогадайтеся! На час продажу гуртожитку "Будматеріалів" у будівлі без жодних підстав, але таки проживали 3 родини. Зараз їх 22! Ура! Раджу оглянути кімнати окремих зі скаржників (стіни котрих їх ніколи не бачили), звернути увагу на транспортні засоби, котрими вони тяжко переміщаються містом, та з'ясувати місця їх роботи. Будете вкрай здивовані, обіцяю! Отож-бо!