Отправлено: 17.05.07 15:01. Заголовок: ЄВРОРЕГІОН “ГАЛИЧИНА” І ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВИБІР УКРАЇНИ

ЄВРОРЕГІОН “ГАЛИЧИНА” І ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВИБІР УКРАЇНИ

Останні події в нашій країні – настання “проянуковичських” фракцій на позиції всенародно вибраного Президента України, скандальне вигнання з уряду проєвропейськи орієнтованого глави МЗС Бориса Тарасюка, не зрозумілі до кінця маневри Тимошенко і БЮТ у Верховній Раді - підштовхують будь-якого, хто хоч скільки-небудь стурбований долею України, на важкі роздуми. Проте до кого звернені вони? Швидше за все до себе, оскільки іноді здається, що живеш серед розгублених і байдужих до своєї долі людей.
А “тіні минулого” тим часом повертаються. Хто міг припустити, що після розгрому і всеукраїнської ганьби 2004 року знов будуть в силі “донецькі”, а Янукович опиниться в кріслі прем'єр-міністра після всього сказаного і написаного про нього у пресі? Що у Верховній Раді сидітиме в більшості так звана “Антикризова коаліція”, що відкрито знущається зі всіх європейських і цивілізованих ініціатив демократичних сил? Що голова донецької міськради хтось Левченко публічно засумнівається в доцільності української мови в Україні? Що просунуті “донецькими” міністри економічного блоку знову відкриють шляхи для вивозу капіталів Ахметовим і К? Що Донецький регіон, що “годує Україну”, отримає немислимо високе відшкодування по ПДВ? Що в кріслі голови Мінфіну сидітиме одіозний Микола Азаров, що дозволяє собі вести засідання на мові однієї відомої суміжної держави? І хто міг передбачити створення після нашумівших “газових войн”з Росією і засудження російського “енергетичного імперіалізму” монстра Росукренерго, метою якого, як і в кучмівські часи, є збагачення московських і київських чиновників і олігархів за рахунок рядових українських споживачів. Але ми всі терпимо і чогось чекаємо, імітуємо “євроінтеграцію” і партнерство з НАТО, ведемо кулуарний політичний торг, з'ясовуємо хто з олірахов краще – Ахметов або Коломойській? А на ділі – нікуди не рухаємося, а зависаємо без руху зі всіма нашими проблемами. А тим часом бездарно розтрачується, що було завойоване відчайдушною боротьбою 2004 року на Майдані і по всій Україні. Мимоволі задумаєшся – чим були для нас ці чотирнадцять років незалежності, якщо ми не зробилися по-справжньому європейською країною, світовим орієнтиром, нарешті просто цивілізованим і заможним суспільством? Чому замість повноцінного партнерства з Євросоюзом ми поводимося як бідні родичі в спілкуванні з євробюрократами і періодично ходимо на уклін до Кремля? Чому ми існуємо на задвірках Європи серед країн-невдах і створюємо якісь незрозумілі союзи з Польщею, неначе вона має до нас трохи не материнські почуття і з Грузією, яку під регіт московських і вашингтонських імперіалістів зараз нам рекламують як зразок процвітання і демократії? Чому наші гастарбайтери всіма правдами і неправдами проникають, проповзають і продираються до бажаного зарубіжжя, а наші українські землі порожні, порісши бур'яном? Чому наша політична доля опиняється в руках олігархів, що торгуються між собою, як в якій-небудь “банановій республіці” з числа “колишніх радянських”?
З гіркотою, але слід визнати, що національна революція 2004 року в Україні так і не стала революцією соціальною, залишивши біля керма держави все ті ж сонм перекрасившихся номенклатурних діячів з багатим “комсомольським минулим”, влучно названих “ніби українцями”, які скористалися многлітнімі плодами боротьби вузької групи дисидентів і справжніх національних революціонерів. Номенклатурні перевертні виявилися самими пристосованими до оксамитового колапсу, оскільки самі його і здійснили. А тому і завдання ставилися інші. Владу вони ніколи не розглядали як служіння народу або інструмент розвитку держави, а виключно як знайдений гаманець, скриня з коштовностями, яку треба якнайскоріше приватизовувати, щоб нікому і в голову не прийшло нею заволодіти, оскільки всіх інших вони рахували не інакше як конкурентами в бандитському розподілі, собі подібними злодюгами і лиходіями, не допускаючи навіть думки про існування інших способів розпорядження владою.
Це брехливе і затуркане, сервільноє мислення Східняка при владі навряд чи вже вдасться колись перетворити на дещо корисне, та і колись вже перевиховувати, ми і без того втратили немало сил і часу на антигуманні суспільні експерименти, які наші великі друзі із заходу чомусь ніяк не хотіли помічати впродовж півтора десятиліть. А оскільки нинішній курс країни дозволяє засумніватися в правильності постановлених цілей і взагалі в щирості устремлінь політиків, приведених народом до стерна, то і повернення на круги своя, до перевиховання, може затягнутися так, що і без того складний процес вступу до цивілізованого світу буде відкладений до Другого пришестя.
Але якби питання полягало лише в нікчемних чиновниках. Справу вистражданого десятиліттями повернення до дідівських заповітів і справжньої мови зустрічає сильний опір з боку несвідомого, ураженого імперською хворобою східняка. А хто замислювався, чи потрібно в аварійному порядку переробляти східний менталітет на західний? Може, краще визнати, що цей процес лежить в площині звичайної зміни поколінь? Сьогоднішнє населення того ж Донбасу вже ніколи не усвідомить всієї важливості вступу до цивілізованого світу, ухвалення європейської шкали цінностей і домінанти прав людини над всім іншим. Вони все ще вірять в доброго царя-батюшку, для них все ще недоступними залишаються такі принципові поняття як державна мова і власна, не російська і не суржикова культура. Вони навряд чи захочуть хоч би спробувати подивитися на себе і навколишній світ очима цивілізованого українства. Так чи варто докладати свідомо марні зусилля, щоб сильцем загнати в світле майбутнє тих, хто так чіпляється за минуле, повторюючи сумно відомий більшовицький досвід примусового ощасливлення людства? Врешті-решт, чи гідні вони того, чи довели своє право бути серед авангарду нової європейської нації. «Нібито український», «нібито помаранчової», «нібито цивілізованої» – ось хай вони і живуть у власній міфології, своєму нібито хорошому світі.
І чи варто в цьому світлі дивуватися з «скромності» наших євродосягнень?


ЕВРОРЕГИОН “ГАЛИЧИНА” И ЕВРОПЕЙСКИЙ ВЫБОР УКРАИНЫ

Последние события в нашей стране – наступление “проянуковических” фракций на позиции всенародно избранного Президента Украины, скандальное изгнание из правительства проевропейски ориентированного главы МИД Бориса Тарасюка, не понятные до конца маневры Тимошенко и БЮТ в Верховной Раде - подталкивают любого, кто хоть сколько-нибудь озабочен судьбой Украины, на тяжелые размышления. Однако к кому обращены они? Скорее всего к себе, поскольку иногда кажется, что живешь среди растерянных и безразличных к своей судьбе людей.
А “тени прошлого” тем временем возвращаются. Кто мог предположить, что после разгрома и всеукраинского позора 2004 года вновь будут в силе “донецкие”, а Янукович окажется в кресле премьер-министра после всего сказанного и написанного про него в печати? Что в Верховной Раде будет восседать в большинстве так называемая “Антикризисная коалиция”, открыто издевающаяся над всеми европейскими и цивилизованными инициативами демократических сил? Что председатель донецкого горсовета некто Левченко публично усомнится в целесообразности украинского языка в Украине? Что продвинутые “донецкими” министры экономического блока снова откроют пути для вывоза капиталов Ахметовым и Ко? Что “кормящий Украину” Донецкий регион получит немыслимо высокое возмещение по НДС? Что в кресле главы Минфина будет восседать одиозный Мыкола Азаров, позволяющий себе вести заседания на языке одной небезыствестной сопредельной державы? И кто мог предугадать создание после нашумевших “газовых войн”с Россией и осуждения российского “энергетического империализма” монстра РосУкрэнерго, целью которого, как и в кучмовские времена, является обогащение московских и киевских чиновников и олигархов за счет рядовых украинских потребителей.
Но мы все терпим и чего-то ждем, имитируем “евроинтеграцию” и партнерство с НАТО, ведем кулуарный политический торг, выясняем кто из олирахов лучше – Ахметов или Коломойский? А на деле – никуда не движемся, а зависаем без движения со всеми нашими проблемами. А тем временем бездарно растрачивается, что было завоевано отчаянной борьбой 2004 года на Майдане и по всей Украине. Поневоле задумаешься – чем были для нас эти четырнадцать лет независимости, если мы не сделались по-настоящему европейской страной, мировым ориентиром, наконец просто цивилизованным и зажиточным обществом? Почему вместо полноценного партнерства с Евросоюзом мы ведем себя как бедные родственники в общении с евробюрократами и периодически ходим на поклон к Кремлю? Почему мы существуем на задворках Европы среди стран-неудачников и создаем какие-то непонятные союзы с Польшей, как будто она питает к нам чуть не материнские чувства и с Грузией, которую под хохот московских и вашингтонских империалистов сейчас нам рекламируют как образец процветания и демократии? Почему наши гастарбайтеры всеми правдами и неправдами проникают, проползают и продираются к желанному зарубежью, а наши украинские земли пустуют, поросши бурьяном? Почему наша политическая судьба оказывается в руках торгующихся между собой олигархов, как в какой-нибудь “банановой республике” из числа “бывших советских” ?
С горечью, но следует признать, что национальная революция 2004 года в Украине так и не стала революцией социальной, оставив у руля государства все то же сонм перкрасившихся номенклатурных деятелей с богатым “комсомольским прошлым”, метко названных “будто украинцами”, которые воспользовались многлетними плодами борьбы узкой группы диссидентов и подлинных национальных революционеров. Номенклатурные оборотни оказались самыми приспособленными к бархатному коллапсу, так как сами его и осуществили. А потому и задачи ставились другие. Власть они никогда не рассматривали как служение народу или инструмент развития государства, а исключительно как найденный кошелек, сундук с драгоценностями, который надо как можно скорее приватизировать, чтобы никому и в голову не пришло ею завладеть, так как всех остальных они считали не иначе как конкурентами в бандитском распределении, себе подобными ворюгами и лиходеями, не допуская даже мысли о существовании иных способов распоряжения властью.
Это лживое и затурканное, сервильное мышление Схидняка при власти едва ли уже удастся когда-то превратить во кое-что полезное, да и некогда уже перевоспитывать, мы и без того утратили немало сил и времени на антигуманные общественные эксперименты, которые наши великие друзья с Запада почему-то никак не хотели замечать на протяжении полутора десятилетий. А поскольку нынешний курс страны позволяет усомниться в правильности постановленных целей и вообще в искренности устремлений политиков, приведенных народом к кормилу, то и возвращение на круги своя, к перевоспитанию, может затянуться так, что и без того сложный процесс вступления в цивилизованный мир будет отложен до Второго пришествия.
Но если бы вопрос состояло лишь в никчемных чиновниках. Дело выстраданного десятилетиями возвращения к дедовским заветам и настоящего языка встречает сильнейшее сопротивление со стороны несознательного, пораженного имперской болезнью схидняка. А кто задумывался, нужно ли в аварийном порядке переделывать восточный менталитет на западный? Может, лучше признать, что этот процесс лежит в плоскости обычной смены поколений? Сегодняшнее население того же Донбасса уже никогда не осознает всей важности вступления в цивилизованный мир, принятия европейской шкалы ценностей и доминанты прав человека над всем прочим. Они все еще верят в доброго царя-батюшку, для них все еще недоступными остаются такие принципиальные понятия как государственный язык и собственная, не русская и не суржанковая культура. Они едва ли захотят хотя бы попробовать посмотреть на себя и окружающий мир глазами цивилизованного украинства. Так стоит ли прилагать заведомо напрасные усилия, чтобы силком загнать в светлое будущее тех, кто так цепляется за прошлое, повторяя печально известный большевистский опыт принудительного осчастливливания человечества? В конце концов, достойны ли они того, доказали ли свое право быть среди авангарда новой европейской нации. «Якобы украинский», «якобы померанцевый», «якобы цивилизованный» – вот пусть они и живут в собственной мифологии, своем якобы хорошем мире.
И стоит ли в этом свете удивляться «скромности» наших евродостижений?





Перспектива вступу України в ЄС залишається підвішеною, не дивлячись на всі офіційні заходи, що проводяться «для галочки», «про користь євроінтеграції». Ми як залежали, так і продовжуємо залежати від російських енергоносіїв, від турецького барахла і китайських електроприладів, не розвиваючи жодної області високих технологій, про які так любить розповідати нам богоподібний пан Ющенко. Справжні прихильники входження в ЄС усуваються із структур влади, а чи не головними її прихильниками стають Янукович і До. У результаті словосполучення «європейський вибір» стає співзвучним слову «халва», а Україна залишається без чітких і ясних орієнтирів розвитку.
І тоді виникає питання – а чи все в порядку з нашою стратегією державного будівництва? Чи всі ми прорахували на зорі нашої свободи і незалежності?

 Отправлено: 17.05.07 15:03. Заголовок: Re:

Як все частіше здається авторові, своєму безоглядному прагненні до унітарної конструкції молодої держави ми нехтували багатовіковим досвідом федерального пристрою США, Канади, Мексики, Бразилії, Швейцарії, Німеччини, Австрії, Нідерландів, Бельгії – список можна продовжити. Нав'язувати однакову волю всім підряд можна, але лише якщо результат не має значення. Ми що, створюємо нову імперію дрібнішого калібру, концтабір радянського або югославського зразка? Тоді треба пам'ятати, чим закінчували всі імперії. Те, що добре у нас на Хмельнітчине, зовсім не підійде навіть для наших тернопільських сусідів, не говорячи вже про Харків або Одесу, Чернігів або Крим. Чому саме справжні українці повинні постійно стежити, що там робиться в Києві, контролювати кожен крок чергового прем'єра або президента.

Тоді як зусилля по розповсюдженню нашої культури розбиваються об повну байдужість і профнепридатність місцевих бюрократів, яким, повторюю, ніколи не було і ніколи не буде цікаво, що там твориться на грішній землі. Не треба нав'язувати культуру дикунам, так можна лише порушити підозріле і неохоче відношення до самої української ідеї, своїми руками створити їй опір. Пам'ятаєте у Киплінга: «Несіть тягар білих упертим дикунам» – наскільки дикуни просунулися в засвоєнні європейських цінностей і в скільки цей обощлось самим європейцям?
Люди винні самі визначитися, чого вони хочуть і прийти до єдино правильного вибору, оскільки іншого ніж багатобічна і всеосяжна українська культура нам все одне не дане і не буде потрібно. Самі подумайте: боятися конкуренції на рідній землі означає постійно підтверджувати свою неповноцінність.

 Отправлено: 17.05.07 15:06. Заголовок: Re:

Виходить, самі справжні українці ніяк не позбавляться від комплексу неповноцінності? Даруйте, панове, але це вже нагадує психічне захворювання. Струсіть з себе цей комплекс, перш ніж вести когось за собою. Інакше нам доведеться визнати свою неспроможність як лідерів. Додатково, це буде значним стимулом для справжнісіньких українців, яким буде необхідно постійно «тримати фасон», власним прикладом доводячи всі переваги українсько-європейської культури перед імперською.
У таких умовах результатів довго чекати не знадобиться. Якщо федеральна земля (провінція, штат, регіон), припустимо, Галіция, завдяки своїм культурним традиціям і активним зусиллям, увійде на правах асоційованого члена до ЄС, то важко вже буде відшукати що коливаються в правильності вибраного шляху.


Перш за все це стосується молоді з восточно- і центрально-українських регіонів, за виключенням зовсім вже хворих людей, з якими нам за будь-яких умов не по дорозі. Залишившись наодинці з відсталою депресивною промисловістю, візьмуться за розум не тільки ті, хто зараз ніяк не може розлучитися з середньовічними штампами індустріальної домінанти ведення господарства, які перешкоджають високотехнологічним напрямам розвитку. Люди сам потягнуться до того, що випереджає сучасний способу життя і мисленню, і тоді вже можна буде пред'являти їм будь-які вимоги. Скільки ще ми чекатимемо відсталих, дорівнювати на вічно вчорашніх, проявляти турботу об ті хто в змозі, але не бажає поклопотатися про себе?
Хтось там з-під лавки шепоче, мовляв, коштує нам лише не так поворушитися, сіпнутися, і розпадеться відразу наша держава.

 Отправлено: 17.05.07 15:07. Заголовок: Re:

Проте! Кремлівським стратегам і політтехнологам таке і не приснилося б! Як же ми за важ період незалежності дожили до такого, що постійно тремтимо за цілісність країни? Напевно не так її скріпляли? Тоді є ще час поміняти заіржавілі кріплення. Тоді час одуматися, що ж ми таке хистке і чахле побудували, що зараз і самі боїмося, як би воно не завалилося від свіжого вітерця. Внутрішні стіни у великому житлі мають ще одне призначення – вони укріплюють споруду зсередини. А якщо зібралися запросити добру сім'ю на оглядини, то не треба показувати їй важ будинок, особливо якщо він більше схожий на гуртожиток для біженців, замість загального барака краще мати хоч би одну кімнату, де буде не соромно разом сісти і укласти перспективну угоду.
Лякає сепаратизм або «феодальна роздробленість»?

Але якщо ми, замість послідовного культурного будівництва, що проводиться з «вогнищ» української культури і самосвідомості, зберігатимемо сучасну «черезполосицю» регіонів з різними економічними устроями і типами мислення, регіональний сепаратизм донецького або кримського фасону стане неминучим. А ось особисто мені набагато страшніше країни, де кожні президентські і парламентські вибори загрожують національній безпеці, перетворюючись на такий собі ураган Кетрін районного масштабу – обійде або не обійде цього разу? Ось і залишатимемося ми довічно з відкритими з одного сторони межами, які як ні викручуйся, виглядає досить ганебним. Соромно за таку країну. Більш легеня сховатися за чужими кріпосними стінами, через які нас не пускають до нормального світу, виглядаючи як ми тут між собою розібратися не можемо.

 Отправлено: 17.05.07 15:09. Заголовок: Re:

А нам треба рухатися, оскільки без Руху немає розвитку, а то що є – життям не назвеш. Рухатися хоч би не всі разом, не «стрункими лавами», як когось там довічно запрограмували, але рухатися вперед, не слухаючи підганяв із занадто розумного Києва. Ми велике суспільство, а ворота вузькі, всі разом все одно не пройдемо. Все одно черга створиться. Так хай життя і визначить, хто насправді заслужив це право – першим причаститися до цивілізації, а кому – ще за дверима потоптатися.
Галіция зробила свій вибір давно, підкріпивши його активною участю в революції 2004 року, і вона заслужила бути першою в цьому зачині. Як це право буде реалізуватися – варто обговорити. Федералізація України – яку на останніх президентських виборах просували підтримувані Кремлем «Янукович і Ко», справа складна і морочлива, така, що до того ж вимагає зміни Конституції України.

 Отправлено: 17.05.07 15:09. Заголовок: Re:

До того ж не варто давати можливості підбадьоритися нашим політичним опонентам, які сьогодні і без того у фаворі. Пропоноване автором рішення полягає в створенні в межах України «єврорегіону Галіция» (по аналогії з тим, що ще три роки тому року пропонували відносно області Калінінграда депутати німецького бундестагу, і що було з жахом знехтувано кремлівськими шовіністами), що знаходиться на особливому статусі, нарешті, через реалізацію в межах трьох областей Галичини Вільної економічної зони, за рахунок пільгового податкового режиму тієї, що привертає європейські інвестиції.
І саме європейський досвід дає нам численні приклади успішності діяльності єврорегіонів. Як яскравий приклад такого регіону можна привести Каталонію, яка є частиною Іспанії, але орієнтована і на зовнішній світ.

 Отправлено: 17.05.07 15:11. Заголовок: Re:

Проте це не заважає їй претендувати на розширення своїх повноважень в рамках даної іспанською державою автономії.
До таких “єврорегіонів”, в рівній мірі глибоко інтегрованих як в національну, так і в загальноєвропейську економіку за рахунок різних сфер господарства, можна віднести Північ Італії, французькі Ельзас, Лотарінгию і Рів'єру, бельгійську Валлонію і Брюссель, австрійський Тироль, і багато інших територій. Галичина, що є співвласником культурної спадщини освіченої Австро-угорської монархії з її традиціями національно-культурної автономії, на погляд автора, дуже органічно вписується в цей проект.

 Отправлено: 17.05.07 15:12. Заголовок: Re:

Що дасть Галичині і Україні в цілому створення такого “єврорегіону” з трьох історичних українських областей?
По-перше, дозволить привернути іноземний капітал розвиток місцевої легкої і переробної промисловості, сервісу і туризму, укріпить економічні зв'язки з сусідами, дасть могутній імпульс регіональній економіці, зробить Галичину помітної для
чиновників, що забули про нас, Еврососоюза.
По-друге, дозволить підняти рівень життя галичан, який по цю пору залишається неприпустимо низьким, не дивлячись на всі обіцянки і декларації київських чиновників.
По-третє, дозволить повернути в рідні краї численних старанних і працелюбних українських працівників, які нарешті зможуть застосувати отримані ними в Європі знання і навики для процвітання рідного краю.
По-четверте, підкріпить політичний статус Галичини як незамутненного джерела української національної самосвідомості відповідною економічною “вагою”, з якою вже не можна буде не вважатися київському чиновництву і донецк





олигархату.
В-пятых, создаст модель цивилизованной, ориентированной на европейские стандарты региональной экономики, способной стать альтернативой “олигархически-бандитской” модели, продвигаемой “донецкими”, собъет их гонор и спесь, связанные с тем, что якобы именно они “кормят Украину”.
В-шестых, успокоит Польшу с ее давно “прокисшими” претензиями на Львов и Галичину в целом, предложив конструктивную и твердую альтернативу: хотите сотрудничать и быть партнерами – работайте в соответствии с украинскими законами, дайте инвестиции и создайте рабочие места, попутно отказавшись от неконструктивных империалистических мечтаний о великой Польше “от можа и до можа”.
При этом я хочу быть правильно понятым. Галичане не просят привелегированного статуса – ибо заслужили его десятилетиями упорной борьбы с великопольским шовинизмом и советским тоталитаризмом. Галичане предлагают остальной Украине, ее передовой части социально-экономическую модель, позволяющую встать на реальный путь евроинтеграции, и хотели бы быть “пилотным” регионом для реализации этого проекта. И, в отличие от “северодонецких” шантажистов-сепаратистов, мы твердо намерены действовать в рамках Конституции и законов Украины, ведя речь не о федерализации, а о разумной регионализации.
Однако формы вторичны, но первично – движение. И без такого движения выстраданная поколениями украинская идея останется втуне. На сегодняшний день в плане конструктива мы предлагаем своим единомышленникам следующее:
- приступить к созданию в трех областях Галичины инициативных групп, поддерживающих идею придания ей статуса еврорегиона, начав сбор подписей жителей трех областей в поддержку этой инициативы;
- депутатам Львовского, Тернопольского и Ивано-Франковского областных советов создать инициативные группы в поддержку проекта по созданию «еврорегиона», обратиться с этим предложением к Президенту, парламенту и правительству Украины, параллельно начав проработку социально-экономических механизмов функционирования «еврорегиона»;
- депутатам Верховной Рады Украины от фракций «Наша Украина» и БЮТ создать инициативную группу по поддержке указанного проекта, и приступить к разработке пакета законодательных актов, делающих возможным придание Галичине статуса «еврорегиона»;
- депутатам трех областных советов, а также двух указанных фракций Верховной Рады обратиться к структурам ЕС с просьбой о политической и правовой поддержке инициативы по созданию еврорегиона «Галичина» как механизма последующей евроинтеграции для всей Украины.
И поскольку «дорогу осилит идущий», нам всем нужно не ждать, но начинать бороться за лучшее будущее для Украины уже сегодня.

ТАРАС ХТЕЙ, г. Львов

 Отправлено: 17.05.07 16:56. Заголовок: Re:

олігархату.
По-п'яте, створить модель цивілізованої, орієнтованої на європейські стандарти регіональної економіки, здатної стати альтернативою “олігархічно-бандитської” моделі, просувної “донецькими”, соб'ет їх гонор і пиха, пов'язані з тим, що нібито саме вони “годують Україну”.
По-шосте, заспокоїть Польщу з її давно “кислими” претензіями на Львів і Галичину в цілому, запропонувавши конструктивну і тверду альтернативу: хочете співробітничати і бути партнерами – працюйте відповідно до українських законів, дайте інвестиції і створіть робочі місця, попутно відмовившись від неконструктивних
імперіалістичних мріянь про велику Польщу “від можа і до можа”.

 Отправлено: 17.05.07 16:59. Заголовок: Re:

При цьому я хочу бути правильно понятим. Галичани не просять прівелегированного статусу – бо заслужили його десятиліттями впертої боротьби з велікопольськім шовінізмом і радянським тоталітаризмом. Галичани пропонують решті України, її передовій частині соціально-економічну модель, що дозволяє встати на реальний шлях євроінтеграції, і хотіли б бути “пілотним” регіоном для реалізації цього проекту. І, на відміну від “північнодонецьких” шантажистів-сепаратистів, ми твердо маємо намір діяти в рамках Конституції і законів України, ведучи мову не про федералізацію, а про розумну регионалізациі.
Проте форми вторинні, але первинно – рух. І без такого руху вистраждана поколіннями українська ідея залишиться марно. На сьогоднішній день в плані конструктиву ми пропонуємо своїм однодумцям наступне:
- приступити до створення в трьох областях Галичини ініціативних груп, що підтримують ідею додання їй статусу єврорегіону, почавши збір підписів жителів трьох областей на підтримку цієї ініціативи;
- депутатам Львівського, Тернопільського і івано-франківського обласних рад створити ініціативні групи на підтримку проекту по створенню «єврорегіону», звернутися із цією пропозицією до Президента, парламенту і уряду України, паралельно почавши опрацьовування соціально-економічних механізмів функціонування «єврорегіону»;

- депутатам Верховної Ради України від фракцій «Наша Україна» і БЮТ створити ініціативну групу по підтримці вказаного проекту, і приступити до розробки пакету законодавчих актів, що роблять можливим додання Галичині статусу «єврорегіону»;
- депутатам трьох обласних рад, а також двох вказаних фракцій Верховної Ради звернутися до структур ЄС з проханням про політичну і правову підтримку ініціативи по створенню єврорегіону «Галичина» як механізму подальшої євроінтеграції для всієї України.
І оскільки «дорогу осилить той, що йде», нам всім потрібно не чекати, але починати боротися за краще майбутнє для України вже сьогодні.

ТАРАС ХТЕЙ, м. Львів

 Отправлено: 17.05.07 19:46. Заголовок: Re:

ЄВРОРЕГІОН “ГАЛИЧИНА” І ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ВИБІР УКРАЇНИ

Останні події в нашій країні – наступ “проянуковичських” фракцій на позиції всенародно вибраного Президента України, скандальне вигнання з уряду проєвропейськи орієнтованого глави МЗС Бориса Тарасюка, не зрозумілі до кінця маневри Тимошенко і БЮТ у Верховній Раді, Укази Президента України про розпуск ВР - підштовхують будь-якого, хто хоч скільки-небудь стурбований долею України, на важкі роздуми. Проте до кого звернені вони? Швидше за все до себе, оскільки іноді здається, що живеш серед розгублених і байдужих до своєї долі людей.
А “тіні минулого” тим часом повертаються. Хто міг припустити, що після розгрому і всеукраїнської ганьби 2004 року знов будуть в силі “донецькі”, а Янукович опиниться в кріслі прем'єр-міністра після всього сказаного і написаного про нього у пресі? Що у Верховній Раді сидітиме в більшості так звана “Антикризова коаліція”, що відкрито знущається зі всіх європейських і цивілізованих ініціатив демократичних сил? Що голова донецької міськради хтось Левченко публічно засумнівається в доцільності української мови в Україні? Що просунуті “донецькими” міністри економічного блоку знову відкриють шляхи для вивозу капіталів Ахметовим і К? Що Донецький регіон, що “годує Україну”, отримає немислимо високе відшкодування по ПДВ? Що в кріслі голови Мінфіну сидітиме одіозний Микола Азаров, що дозволяє собі вести засідання на мові однієї відомої суміжної держави? І хто міг передбачити створення після нашумівших “газових войн”з Росією і засудження російського “енергетичного імперіалізму” монстра Росукренерго, метою якого, як і в кучмівські часи, є збагачення московських і київських чиновників і олігархів за рахунок рядових українських споживачів. Але ми всі терпимо і чогось чекаємо, імітуємо “євроінтеграцію” і партнерство з НАТО, ведемо кулуарний політичний торг, з'ясовуємо хто з олірахов краще – Ахметов або Коломойській? А на ділі – нікуди не рухаємося, а зависаємо без руху зі всіма нашими проблемами. А тим часом бездарно розтрачується, що було завойоване відчайдушною боротьбою 2004 року на Майдані і по всій Україні. Мимоволі задумаєшся – чим були для нас ці чотирнадцять років незалежності, якщо ми не стали по-справжньому європейською країною, світовим орієнтиром, нарешті просто цивілізованим і заможним суспільством? Чому замість повноцінного партнерства з Євросоюзом ми поводимося як бідні родичі в спілкуванні з євробюрократами і періодично ходимо на уклін до Кремля? Чому ми існуємо на задвірках Європи серед країн-невдах і створюємо якісь незрозумілі союзи з Польщею, неначе вона має до нас трохи не материнські почуття і з Грузією, яку під регіт московських і вашингтонських імперіалістів зараз нам рекламують як зразок процвітання і демократії? Чому наші гастарбайтери всіма правдами і неправдами проникають, проповзають і продираються до бажаного зарубіжжя, а наші українські землі порожні, порісши бур'яном? Чому наша політична доля опиняється в руках олігархів, що торгуються між собою, як в якій-небудь “банановій республіці” з числа “колишніх радянських”?
З гіркотою, але слід визнати, що національна революція 2004 року в Україні так і не стала революцією соціальною, залишивши біля керма держави все ті ж сонм перекрасившихся номенклатурних діячів з багатим “комсомольським минулим”, влучно названих “ніби українцями”, які скористалися багаторічними плодами боротьби вузької групи дисидентів і справжніх національних революціонерів. Номенклатурні перевертні виявилися самими пристосованими до оксамитового колапсу, оскільки самі його і здійснили. А тому і завдання ставилися інші. Владу вони ніколи не розглядали як служіння народу або інструмент розвитку держави, а виключно як знайдений гаманець, скриня з коштовностями, яку треба якнайскоріше приватизовувати, щоб нікому і в голову не прийшло нею заволодіти, оскільки всіх інших вони рахували не інакше як конкурентами в бандитському розподілі, собі подібними злодюгами і лиходіями, не допускаючи навіть думки про існування інших способів розпорядження владою.
Це брехливе і затуркане, сервільне мислення Східняка при владі навряд чи вже вдасться колись перетворити на дещо корисне, та і колись вже перевиховвати, ми і без того втратили немало сил і часу на антигуманні суспільні експерименти, які наші великі друзі із заходу чомусь ніяк не хотіли помічати впродовж півтора десятиліть. А оскільки нинішній курс країни дозволяє засумніватися в правильності поставлених цілей і взагалі в щирості устремлінь політиків, приведених народом до корита, то і повернення на круги своя, до перевиховання, може затягнутися так, що і без того складний процес вступу до цивілізованого світу буде відкладений до Другого пришестя.
Але якби питання полягало лише в нікчемних чиновниках. Справу вистражданого десятиліттями повернення до дідівських заповітів і справжньої мови зустрічає сильний опір з боку несвідомого, ураженого імперською хворобою східняка. А хто замислювався, чи потрібно в аварійному порядку переробляти східний менталітет на західний? Може, краще визнати, що цей процес лежить в площині звичайної зміни поколінь? Сьогоднішнє населення того ж Донбасу вже ніколи не усвідомить всієї важливості вступу до цивілізованого світу, ухвалення європейської шкали цінностей і домінанти прав людини над всім іншим. Вони все ще вірять в доброго царя-батюшку, для них все ще недоступними залишаються такі принципові поняття як державна мова і власна, не російська і не суржикова культура. Вони навряд чи захочуть хоч би спробувати подивитися на себе і навколишній світ очима цивілізованого українства. Так чи варто докладати свідомо марні зусилля, щоб сильцем загнати в світле майбутнє тих, хто так чіпляється за минуле, повторюючи сумно відомий більшовицький досвід примусового ощасливлення людства? Врешті-решт, чи гідні вони того, чи довели своє право бути серед авангарду нової європейської нації. «Нібито український», «нібито помаранчової», «нібито цивілізованої» – ось хай вони і живуть у власній міфології, своєму нібито хорошому світі.
І чи варто в цьому світлі дивуватися з «скромності» наших євродосягнень?
Перспектива вступу України в ЄС залишається підвішеною, не дивлячись на всі офіційні заходи, що проводяться «для галочки», «про користь євроінтеграції». Ми як залежали, так і продовжуємо залежати від російських енергоносіїв, від турецького барахла і китайських електроприладів, не розвиваючи жодної галузі високих технологій, про які так любить розповідати нам богоподібний пан Ющенко. Справжні прихильники входження в ЄС усуваються із структур влади, а чи не головними її прихильниками стають Янукович і Ко. У результаті словосполучення «європейський вибір» стає співзвучним слову «халва», а Україна залишається без чітких і ясних орієнтирів розвитку.
І тоді виникає питання – а чи все в порядку з нашою стратегією державного будівництва? Чи все ми прорахували на зорі нашої свободи і незалежності?


Як все частіше здається авторові, своєму безоглядному прагненні до унітарної конструкції молодої держави ми нехтували багатовіковим досвідом федерального устрою США, Канади, Мексики, Бразилії, Швейцарії, Німеччини, Австрії, Нідерландів, Бельгії – список можна продовжити. Нав'язувати однакову волю всім підряд можна, але лише якщо результат не має значення. Ми що, створюємо нову імперію дрібнішого калібру, концтабір радянського або югославського зразка? Тоді треба пам'ятати, чим закінчували всі імперії. Те, що добре у нас на Хмельниччині, зовсім не підійде навіть для наших тернопільських сусідів, не говорячи вже про Харків або Одесу, Чернігів або Крим чи Закарпаття. Чому саме справжні українці повинні постійно стежити, що там робиться в Києві, контролювати кожен крок чергового прем'єра або президента.

Тоді як зусилля по розповсюдженню нашої культури розбиваються об повну байдужість і профнепридатність місцевих бюрократів, яким, повторюю, ніколи не було і ніколи не буде цікаво, що там твориться на грішній землі. Не треба нав'язувати культуру дикунам, так можна лише порушити підозріле і неохоче відношення до самої української ідеї, своїми руками створити їй опір. Пам'ятаєте у Кіплінга: «Несіть тягар білих упертим дикунам» – наскільки дикуни просунулися в засвоєнні європейських цінностей і в скільки цей обійшлось самим європейцям?
Люди повинні самі визначитися, чого вони хочуть і прийти до єдино правильного вибору, оскільки іншого ніж багатобічна і всеосяжна українська культура нам все одне не дане і не буде потрібно. Самі подумайте: боятися конкуренції на рідній землі означає постійно підтверджувати свою неповноцінність.


Виходить, самі справжні українці ніяк не позбавляться від комплексу неповноцінності? Даруйте, панове, але це вже нагадує психічне захворювання. Стрясіть з себе цей комплекс, перш ніж вести когось за собою. Інакше нам доведеться визнати свою неспроможність як лідерів. Додатково, це буде значним стимулом для справжнісіньких українців, яким буде необхідно постійно «тримати фасон», власним прикладом доводячи всі переваги українсько-європейської культури перед імперською.
У таких умовах результатів довго чекати не знадобиться. Якщо федеральна земля (провінція, штат, регіон), припустимо, Галичина (Карпатія, Західно українська федеративна республіка можливі варіанти ...), завдяки своїм культурним традиціям і активним зусиллям, увійде на правах асоційованого члена до ЄС, то важко вже буде відшукати що коливаються в правильності вибраного шляху.


Перш за все це стосується молоді з східно- і центрально-українських регіонів, за виключенням зовсім вже хворих людей, з якими нам за будь-яких умов не по дорозі. Залишившись наодинці з відсталою депресивною промисловістю, візьмуться за розум не тільки ті, хто зараз ніяк не може розлучитися з середньовічними штампами індустріальної домінанти ведення господарства, які перешкоджають високотехнологічним напрямам розвитку. Люди самі потягнуться до того, що випереджає сучасний спосіб життя і мислення, і тоді вже можна буде пред'являти їм будь-які вимоги. Скільки ще ми чекатимемо відсталих, рівнятись на вічно вчорашніх, проявляти турботу про тих хто в змозі, але не бажає поклопотатися про себе?
Хтось там з-під лавки шепоче, мовляв, коштує нам лише не так поворушитися, сіпнутися, і розпадеться відразу наша держава.


Проте! Кремлівським стратегам і політтехнологам таке і не приснилося б! Як же ми за весь період незалежності дожили до такого, що постійно тремтимо за цілісність країни? Напевно не так її скріпляли? Тоді є ще час поміняти заіржавілі кріплення. Тоді час одуматися, що ж ми таке хитке і чахле побудували, що зараз і самі боїмося, як би воно не завалилося від свіжого вітерця. Внутрішні стіни у великому житлі мають ще одне призначення – вони укріплюють споруду зсередини. А якщо зібралися запросити добру сім'ю на оглядини, то не треба показувати їй ваш будинок, особливо якщо він більше схожий на гуртожиток для біженців, замість загального барака краще мати хоч би одну кімнату, де буде не соромно разом сісти і укласти перспективну угоду.
Лякає сепаратизм або «феодальна роздробленість»?

Але якщо ми, замість послідовного культурного будівництва, що проводиться з «вогнищ» української культури і самосвідомості, зберігатимемо сучасну «зебру» регіонів з різними економічними устроями і типами мислення, регіональний сепаратизм донецького або кримського фасону стане неминучим. А ось особисто мені набагато страшніше країни, де кожні президентські і парламентські вибори загрожують національній безпеці, перетворюючись на такий собі ураган Кетрін районного масштабу – обійде або не обійде цього разу? Ось і залишатимемося ми довічно з відкритими з одної сторони межами, які як не викручуйся, виглядає досить ганебним. Соромно за таку країну. Набагато простіше сховатися за чужими кріпосними стінами, через які нас не пускають до нормального світу, виглядаючи як ми тут між собою розібратися не можемо.


А нам треба рухатися, оскільки без Руху немає розвитку, а то що є – життям не назвеш. Рухатися хоч би не всі разом, не «стрункими лавами», як когось там довічно запрограмували, але рухатися вперед, не слухаючи підганял із занадто розумного Києва. Ми велике суспільство, а ворота вузькі, всі разом все одно не пройдемо. Все одно черга створиться. Так хай життя і визначить, хто насправді заслужив це право – першим приєднатись до цивілізації, а кому – ще за дверима потоптатися.
Галичина зробила свій вибір давно, підкріпивши його активною участю в революції 2004 року, і вона заслужила бути першою в цьому почині. Як це право буде реалізуватися – варто обговорити. Федералізація України – яку на останніх президентських виборах просували підтримувані Кремлем «Янукович і Ко», справа складна і клопітна, така, що до того ж вимагає зміни Конституції України.


До того ж не варто давати можливості підбадьоритися нашим політичним опонентам, які сьогодні і без того у фаворі. Пропоноване автором рішення полягає в створенні в межах України «єврорегіону Галичина» не плутати з Карпатським Єврорегіоном який себе скомпроментував (особливо Закарпаття в якому занадто сильні антигалицькі настрої), (нам набагато ближча аналогія з тим, що ще три роки тому року пропонували відносно Калінінградської області депутати німецького бундестагу, і що було з жахом знехтувано кремлівськими шовіністами), що знаходиться на особливому статусі, нарешті, через реалізацію в межах трьох областей Галичини Вільної економічної зони, за рахунок пільгового податкового режиму такого, що привертає європейські інвестиції.
І саме європейський досвід дає нам численні приклади успішності діяльності єврорегіонів. Як яскравий приклад такого регіону можна привести Каталонію, яка є частиною Іспанії, але зорієнтована і на зовнішній світ.
Проте це не заважає їй претендувати на розширення своїх повноважень в рамках даної іспанською державою автономії.
До таких “єврорегіонів”, в рівній мірі глибоко інтегрованих як в національну, так і в загальноєвропейську економіку за рахунок різних сфер господарства, можна віднести Північ Італії, французький Ельзас, Лотарінгію і Рів'єру, бельгійську Валлонію і Брюссель, австрійський Тіроль, і багато інших територій. Галичина, що є співвласником культурної спадщини освіченої Австро-угорської монархії з її традиціями національно-культурної автономії, на погляд автора, дуже органічно вписується в цей проект.

Що дасть Галичині і Україні в цілому створення такого “єврорегіону” з трьох історичних українських областей?
По-перше, дозволить привернути іноземний капітал розвиток місцевої легкої і переробної промисловості, сервісу і туризму, укріпить економічні зв'язки з сусідами, дасть могутній імпульс регіональній економіці, зробить Галичину помітною для чиновників, що забули про нас, в Еврососоюзі.
По-друге, дозволить підняти рівень життя галичан, який по цю пору залишається неприпустимо низьким, не дивлячись на всі обіцянки і декларації київських чиновників.
По-третє, дозволить повернути в рідні краї численних старанних і працелюбних українських працівників, які нарешті зможуть застосувати отримані ними в Європі знання і навики для процвітання рідного краю.
По-четверте, підкріпить політичний статус Галичини як чистого джерела української національної самосвідомості відповідною економічною “вагою”, з якою вже не можна буде не рахуватися київському чиновництву і донецкому олігархату.
По-п'яте, створить модель цивілізованої, зорієнтованої на європейські стандарти регіональної економіки, здатної стати альтернативою “олігархічно-бандитської” моделі, впроваджуваної “донецькими”, зібє їх гонор і пиху, пов'язані з тим, що нібито саме вони “годують Україну”.
По-шосте, заспокоїть Польщу з її давно “кислими” претензіями на Львів і Галичину в цілому, запропонувавши конструктивну і тверду альтернативу: хочете співробітничати і бути партнерами – працюйте відповідно до українських законів, дайте інвестиції і створіть робочі місця, попутно відмовившись від неконструктивних імперіалістичних мріянь про велику Польщу “від можа і до можа”.


При цьому я хочу бути правильно зрозумілим. Галичани не просять прівелегированного статусу – бо заслужила його десятиліттями впертої боротьби з великопольським шовінізмом і радянським тоталітаризмом. Галичани пропонують решті України, її передовій частині соціально-економічну модель, що дозволяє встати на реальний шлях євроінтеграції, і хотіли б бути “пілотним” регіоном для реалізації цього проекту. І, на відміну від “північнодонецьких” шантажистів-сепаратистів, ми твердо маємо намір діяти в рамках Конституції і законів України, ведучи мову не про федералізацію, а про розумну регіоналізацію.
Проте форми вторинні, але первинно – рух. І без такого руху вистраждана поколіннями українська ідея залишиться марною. На сьогоднішній день в плані конструктиву ми пропонуємо своїм однодумцям наступне:
- приступити до створення в трьох областях Галичини ініціативних груп, що підтримують ідею надання їй статусу єврорегіону, почавши збір підписів жителів трьох областей на підтримку цієї ініціативи;
- депутатам Львівського, Тернопільського і Івано-франківського обласних рад створити ініціативні групи на підтримку проекту по створенню «єврорегіону», звернутися із цією пропозицією до Президента, парламенту і уряду України, паралельно почавши опрацьовування соціально-економічних механізмів функціонування «єврорегіону»;

- депутатам Верховної Ради України від фракцій «Наша Україна» і БЮТ створити ініціативну групу по підтримці вказаного проекту, і приступити до розробки пакету законодавчих актів, що роблять можливим присвоєння Галичині статусу «єврорегіону»;
- депутатам трьох обласних рад, а також двох вказаних фракцій Верховної Ради звернутися до структур ЄС з проханням про політичну і правову підтримку ініціативи по створенню єврорегіону «Галичина» як механізму подальшої євроінтеграції для всієї України.
І оскільки «дорогу осилить той, що йде», нам всім потрібно не чекати, але починати боротися за краще майбутнє для України вже сьогодні.

ТАРАС ХИРІВСЬКИЙ, м. Львів